Автор доволі нової та неочікуваної теорії, що викладена у книжці, Домімнік Муазі є засновником Інституту міжнародних відносин Франції (IFRI). Пише колонку для Financial Times і сприяє Foreign Affairs. Навесні 2009 року був запрошеним професором в Центрі перспективних досліджень міжнародних справ в Гарвардському університеті. Зараз Муазі - професор Міжнародних відносин в Коледжі Європи в Натоліні (Варшава).
Чому ви маєте її прочитати? Напевно тому ж, чому її вибрав і провів на її основі дослідження у своїй програмі "Шустер. Live" на протязі майже 50 ефірів відомий журналіст та ведучий Савік Шустер. А також тому, чому прочитав й видаю її я: у книзі йдеться про емоції, які спонукають цілі народи змінювати плин історії, змінювати геполітичну карту світу.
Знаходячись у вирі подій, що трансформують наше життя, дуже важко не намагатися зрозуміти світові процеси. Перед нами постійно постають нові і нові питання. Чому трапилась війна? Що буде далі? Як ми потрапили у такі складнощі? Чи можна виявити закономірності, що призводять до криз, біженців, катастроф, ненависті та страху? Звідки узяти надію? Як світ міг уникнути жахіть? Як нам уникнути нових? Де наше місце у світі?
Муазі намагається в книзі розмірковувати, дає багато відповідей, вказує напрямок. А головне – вона дає надію.
Чи може зрозуміти ідеї автора простий неполітолог? Так, звісно. Книга розрахована на широкий загал і вона сподобається вам своєю силою, новими сенсами та мудрими думками.
Кілька цікавих цитат:
"Саме невпевнена країна відчуває потребу відгородитися від іноземних впливів. Упевненість і культурна відкритість переплетені між собою".
"1800 року лікар Марі Франсуа Ксав'є Біша, якого іноді називають засновником описової анатомії, дав життю таке означення: «Система функцій, що чинять опір смерті». Напевно, можна дати подібне означення миру — «система функцій, зокрема емоцій, які чинять опір війні та насильству»".
“…іноді приниження може бути приховане через суміш політичних, дипломатичних і навіть релігійних причин.
1979 року вирішальну допомогу французького елітного спецпідрозділу у відвоюванні священних місць Мекки в угруповання мусульманських фундаменталістів уряд Саудівської Аравії тримав у секреті скільки це було можливо. Уряд боявся розповісти про вхід «невірних» у такі символічні святині ісламу, а також не поспішав визнати свою неспроможність придушити те, що пізніше стало вважатися народженням «Аль-Каїди». Та обставина, що арабські принци потребували, щоби Захід захистив їхні святині, їхню безпеку та стабільність їхнього уряду, для цих лідерів була джерелом глибокої особистої та національної ганьби. Навіть сьогодні купівля зброї в Заходу сприймається як форма прикриття для особистішої форми захисту. «Ми купимо ваші бойові комплекси, але ми виходимо з того, що ви в разі потреби захистите недоторканність наших урядів за допомогою своїх елітних військ». І що це за незалежність? Невже менш принизливо покладатися на підтримку Заходу, ніж на османського імператора в роки до незалежності? Принаймні османці були гарними мусульманами…”.
І ось таке у книги закінчення:
Ми потребуємо і оптимізму, і відчуття трагічності
Мій підхід до історії ґрунтується на поєднанні глибокого оптимізму та переконаності в тому, що світ треба й можна поліпшити, навіть якщо лише трішки, із глибоким усвідомленням трагічної природи історичних процесів. При тому, що я реаліст у світі ідеалістів, у світі реалістів мене, напевно, теж сприймають за ідеаліста. Як примирити етику й геополітику – це був основний інтерес усього мого професійного життя.
Порив, що підштовхнув мене написати про геополітику емоцій, принаймні частково має за основу мою особисту історію. Будучи сином чоловіка, що пережив Аушвіц, я народився із глибоко вкоріненим відчуттям трагедії. Але досвід мого батька, який вижив у таборах завдяки поєднанню удачі, енергійності, надії та бажання розказати про те, через що він пройшов, дав мені щось на кшталт відчуття місії. Основне питання, яке поставило переді мною батькове життя й над яким я бився десятиліттями, таке: чи може світ, у якому ми живемо, досягнути бодай частини того, чого досягнув мій батько, – подолати страх і приниження та відродити надію, навіть перед трагедією?
Це амбітне завдання, але надія та впевненість передусім – це душевний стан. Перед тим як Трістана Бернара, французького драматурга єврейського походження, мали заарештувати в окупованому нацистами Парижі, він сказав своїй дружині: «Ми жили страхом, а тепер житимемо надією».
Щоби вистояти перед труднощами, світові потрібна надія. По суті, саме це – основне переконання та ідея цієї книжки.