Кілька слів про враження. Роман захопив мене, щойно я з ним ознайомився, отримавши від автора рукопис. Я читаю багато і, мабуть, тому дивуюся мало. Цей же роман читав сторінка за сторінкою й розумів, що не хочу зупинятися, захоплююся. Після мене твір полонив і мою дружину, яка читала його в роздруківці до глибокої ночі, не в змозі перерватися. Затим роман справив таке саме враження на кожного з нашої редакції, хто над ним працював. Ми запитували один одного: хто ця авторка, що змогла в наш час написати твір, що вразив навіть бувалих видавців?
Ми готували роман до друку з радістю й тією видавничою впевненістю, що передається читачам і врешті-решт заражає багатьох, роблячи твір бестселером. Я вважаю, що в романі Ярослави Дегтяренко присутня та сама складова й він має таку ж саму властивість занурювати читача в себе, як і роман Сергія Лойка. Тому «Лицарі Дикого поля» цілком можуть повторити феномен «Аеропорту».
Роман має реалістичний історичний антураж, його відрізняє напружений авантюрний сюжет, характери героїв виписані яскраво й виразно. У ньому є війни й битви, кохання та зрада, шляхетність і віра українців.
Дія відбувається в епоху Хмельниччини. Саме в цей період було закладено перший камінь сучасної Української держави. Жодна нація не виборювала своєї свободи, не обстоювала своєї гідності так, як це робили наші предки в XVII столітті. У книзі описано цікаві та маловідомі факти з історії України, зображено звичаї, побут, складні суспільні та релігійні відносини, висвітлено причини початку Національно-визвольної боротьби нашого народу. Події роману охоплюють період від літа 1647 року до початку 1649-го. У книзі докладно й у подробицях, практично день за днем описано Жовтоводську, Корсунську, Пилявецьку битви, події літа 1648 року, складну політичну ситуацію, у якій опинилася Україна без надійних союзників.
Але головне, що роман про кохання. Персонажі роману – прості українці тієї епохи, які хотіли спокійно жити, кохати, мати сім’ї, дітей, але яким довелося виборювати своє право на гідність та свободу. Сюжет захоплює від перших слів і не відпускає увагу читача до останньої сторінки.
Двотомник роману буде вперше представлений на львівському Форумі видавців. До речі, роман отримав у цьому році спеціальну відзнаку від міжнародного конкурсу «Коронація слова».
Розділ ХІІ
Пристрасть пана полковника
Володій пристрастями, інакше пристрасті оволодіють тобою.
Епіктет
«Орися прокинулася досить пізно, коли скупі промені зимового сонця ковзнули крізь вузькі вікна на квіти, виткані на гобеленах, і змусили барви заблищати яскравіше. Дівчина подивилася на ці гобелени й подумала: «Як гарно виткані! Немов живі квіточки, і ось-ось на них сяде бджілка!» Вона присіла на своє ліжко зі стосом подушок, дорогими гаптованими простирадлами з тонкого льняного полотна. Зазвичай Орися прокидалася дуже рано, а сьогодні чомусь занадто довго спала. Відтоді, як вона провела Тимофія в дорогу, дівчина ніяк не могла знайти собі місця: її мучили й туга за коханим, і тривога за його долю – адже вона знала, куди та навіщо він поїхав. Часто вона шепотіла молитви, благаючи Бога зберегти життя її милому.
Бентежило Орисю і власне двозначне становище: хто вона тут – гостя чи майбутня господиня? Якби вона була дружиною Тимофія, то почувалася б упевненіше. Ось уже майже дві седмиці живе вона в цьому багатому домі, а все ніяк не може звикнути до цього нового для неї буття знатної панночки. Адже життя Орисі кардинально змінилося: челядь носилася з нею, немов орда няньок з єдиною дитиною – оберігала і плекала, виконувала будь-яке бажання. Кшися не давала своїй панні нічого робити, навіть підняти стрічку, що впала додолу. Михайлик постійно крутився біля неї, розважав цікавою бесідою, прогулювався з дівчиною в погожі дні навколо будинку й околицями. Орися ніколи не мала брата, тому вона прикипіла до хлопчика, немов до молодшого братика, і була тільки рада його товариству. А Михайлик тягнувся до Орисі, адже вона була з ним лагідною. Батько його не любив, часто поводився грубо і зневажливо, – хлопчик бачив це й почувався самотнім та вбогим. А біля своєї майбутньої тітки Михайлик забував про самотність, слабке здоров’я, лагідне ставлення було бальзамом для його душі, що страждала від нестачі батьківської любові.
Тільки сам господар маєтку, пан Матвій, викликав у Орисі трепіт. Він був завжди ввічливим і чемним, однак холодний у своєму ставленні до дівчини. Вона постійно ніяковіла в його присутності. Сині очі колишнього козацького полковника дуже нагадували їй очі Тимофія, лише були немов крижані та позбавлені тієї теплоти й вогню, якими сяяли очі коханого.
Орися підійшла до дзеркала, узяла гребінець і почала причісуватися. Двері прочинилися, в щілинку заглянула Кшися і, побачивши, що її панна вже прокинулася, упурхнула до кімнати.
– Доброго ранку, панночко! Знову сама! Чому мене не покликала? – Кшися відразу заметушилася біля своєї господині, готуючи воду для вмивання.
– Не можу ж я тебе весь час кликати! Хіба я й зачесатися вже сама не ладна? – відповіла Орися.
– Ну як же! Так годиться, щоби панну зачісувала служниця! А яку сукню ти, панночко, хочеш одягти сьогодні?
– Хіба це має значення? Вибери будь-яку на свій смак, – байдуже відповіла Орися, бо їй було насправді байдуже – усі сукні гарні.
Кшися тільки всміхнулася. «Цікаво, а був би тут пан Тимофій – чи теж було б однаково, який вигляд мати!» – весело подумала жінка. Орися вмилася водою, настояною на травах, і почала вдягатися з допомогою своєї Кшисі в зелену, мов лісовий мох, сукню, оздоблену золотою вишивкою. «Як же важко носити цю купу нижніх спідниць під сукнею, як стискає груди тугий корсаж!» – думала дівчина. Носити такі сукні було і справді незручно – надто ошатний і пишний одяг був важкий, змушував ходити повільно, чинно й завжди тримати спину прямо, не давав розслабитися, і треба було постійно трохи піднімати поділ під час ходьби. Але іншого одягу не було.
Вийшовши до сніданку, Орися зустріла в їдальні Михайлика. Той радісно кинувся до неї, почав весело базікати з дівчиною, але розмова їхня швидко затихла, коли в їдальню ввійшов пан Матвій. Він косо подивився на Орисю з Михайликом і холодно побажав їм доброго ранку.
Сніданок минав у мовчанні. У цьому домі їли завжди в їдальні, за столом, застеленим білою скатертиною, зі срібних тарілок. Особливо дорогоцінні були ложки та виделки: позолочені, з жартівливими чи мудрими висловами латиною, які були вигравірувані на ручках, – вони були справжніми витворами мистецтва. Орися не знала латини, тому оцінити дотепність висловів не могла.
– Орисю, ходімо гуляти після сніданку? Там випав сніг, але дуже тепло, – запропонував Михайлик.
– Звичайно, підемо! – з усмішкою відповіла дівчина. – Якщо ти добре почуваєшся, то я з радістю погуляю з тобою.
Із настанням холодів здоров’я Михайлика погіршилося, він почав частіше кашляти, але однаково за найменшої можливості вибирався на волю, щоби подихати свіжим повітрям.
– Ти ліпше верхи проїхався б, аніж волочитися поруч із панянкою! – з незадоволенням у голосі втрутився в їхню розмову Клесінський, зневажливо зиркнувши на сина.
– Як накажеш, батьку, – зітхнувши, відповів Михайлик. А потім, подумавши, хлопчик попросив: – А може, Орися зі мною теж проїдеться?
– Ти мене питаєш? У панни й питай – захоче, нехай їде, – відрізав полковник.
– Я не вмію їздити верхи, – зніяковіло відповіла Орися.
Пан Матвій підняв на неї здивований погляд.
– Ось як? То треба виправити цю хибу! Я сам навчу тебе їздити верхи. І почнемо вчитися відразу після сніданку, – холодно сказав чоловік.
Орисі така пропозиція не сподобалася. Як пояснити пану Клесінському, що вона й так ніяковіє в його присутності, а ще доведеться й на коня сідати, коли вона дуже боїться цих тварин? Орися так і не змогла за весь час своєї подорожі звикнути до верхової їзди. Але тоді було легше – Тимофій міцно тримав її й так вправно керував Вороном, що дівчина в його руках зовсім не боялася. Але сидіти на коні самій, та ще й керувати ним?! Дівчину охопила паніка, але відмовитися вона не насмілилась. Тому, поснідавши та надівши теплу шубку із соболиного хутра – також власність другої пані Клесінської, Орися вийшла на подвір’я перед будинком.
Полковник уже чекав свою майбутню невістку на широкому дворі, де стояла осідлана кобила світло-сірої масті на кличку Бджілка. Пан Матвій подав дівчині руку й допоміг спуститися з ґанку – попри усю його холодність, він завжди виявляв галантність – і підвів Орисю до конячки.
– Не бійся. Вона смирна, – байдуже сказав пан Матвій, легко підняв дівчину й підсадив у дамське сідло. – Тепер тримай поводи. Так, правильно!
Клесінський сам повів кобилу обійстям. Орися перестала боятися – конячка ступала м’яко та обережно. Це була слухняна тваринка, не те, що гарячий Ворон, який не визнавав над собою нічиєї влади, окрім свого господаря. Клесінський побачив, що дівчина трохи опанувала свій страх, тож змусив кобилу піти легким підтюпцем. Орися скрикнула від страху, кинула поводи й учепилася в луку сідла. Матвій усміхнувся.
– Орисю, ніколи не випускай поводи, – сказав він. – Інакше кінь тебе не слухатиме. Він мусить відчувати в тобі вершника, господаря. Спину тримай рівно – не напружуйся в сідлі. Якщо ти потягнеш поводи або вправо, або вліво, то кінь поверне в той бік. Спробуй!
У Орисі вийшло. Займаючись верховою їздою щодня, вона почала робити успіхи. Зник панічний страх перед кіньми, дівчина навчилася керувати, розвертати, зупиняти тварину. Ця забава дала Орисі можливість абстрагуватися від своєї туги за Тимофієм. Але щоразу, коли Матвій підсаджував її або знімав із коня, серце Орисі щеміло від спогадів про те, як знімав її із сідла Тимофій. Нарешті у дівчини вже так добре стало виходити, що в черговий урок вона в супроводі пана Клесінського виїхала верхи за ворота маєтку в бік лісу.
Конячка неквапом ішла засніженим лісом. Матвій слідував за Орисею на своєму жеребці й не зводив із неї очей. Щоразу підсаджуючи її в сідло, старий шляхтич тріпотів від дотику до неї – він ніяк не міг приборкати кохання до юної дівчини, що прокинулося в його серці.
Свою першу дружину Матвій покохав з усім запалом юності. Але вона померла, і для нього ця втрата стала нестерпним горем. Разом із коханою дружиною померла його здатність любити. Удруге Клесінський одружився з розрахунку. Шлюб цей був вигідний для обох сторін, але жінку, яка дісталася йому в дружини, він так і не зміг покохати, нехтував нею й зовсім не сумував, коли вона відійшла до ліпшого світу. Однак ця дівчинка розбудила в Матвієві давно забуті почуття, змусила швидше битися його скам’яніле серце, думати і мріяти про неї. Часто Клесінський крадькома спостерігав за дівчиною, милувався нею. І нагадував сам собі про те, що вона – наречена його брата. Але з кожним днем він дедалі сильніше віддавався своїм почуттям, його більше й більше вабила Орися. Навіть навчати їздити верхи Клесінський почав лише для того, щоби бути ближче до дівчини.
Ось і зараз – пан Матвій не зводив очей із чарівної вершниці, тому й не помітив, як із кущів несподівано вискочив заєць і кинувся під ноги сірій кобилі. Зазвичай смирна, Бджілка злякалася й понесла. Орися спробувала зупинити кобилу, потягла поводи вгору – і зробила неприпустиму в таких випадках помилку. Кобилу понесло ще швидше – тварина відчула, що вершниця не контролює її. До всього з переляку Орися взагалі випустила поводи. Матвій пустив свого коня галопом, аби наздогнати та перехопити дівчину, але не встиг. Сидячи в сідлі боком, Орися не втрималася і впала, покотившись засніженою землею. Схвильований Клесінський зіскочив із коня й кинувся до дівчини, яка лежала обличчям униз.
Перевернувши її, пан Матвій жахнувся – очі Орисі були заплющені, а сама вона не подавала жодних ознак життя. Досвідчений воїн, що не раз сам перев’язував рани своїм товаришам, тут зовсім розгубився. Він раз у раз прислухався – чи дихає Орися, а потім почав шукати на її шиї пульс, але від хвилювання ніяк не міг намацати жилку, що б’ється. Тоді Клесінський розстебнув соболину шубку й поклав руку дівчині на груди та з полегшенням зітхнув – під ліфом сукні, шорстким від золотого шиття, чітко билося серце.
– Жива! – видихнув Матвій.
Він подивився на обличчя Орисі – бліде, воно було так близько від нього, а довгі вії заплющених очей не рухалися, не тремтіли. Він ніяк не міг прибрати руку з її грудей, відчуваючи під своїми пальцями, які вони високі і пружні. Нарешті пан Матвій упорався із собою. Потрібно було приводити дівчину до тями, і він злегка поплескав її по щоці, проте Орися не реагувала.
– Господи! – пан полковник злякався вже по-справжньому.
Він підняв непритомну Орисю на руки і, поклавши її голову собі на плече, поніс у маєток. Кінь покрокував за своїм господарем. Про те, куди поскакала оскаженіла кобила, Клесінський не думав: дідько б її вхопив, клята тварина! Дівчина була легкою, а її обличчя виявилося так близько, що Матвій не стримався й торкнувся її губ поцілунком. «Тільки й залишається, що зривати потайки поцілунки!» – гірко зітхнувши, подумав він.
Уже ближче до маєтку Орися опритомніла. Спочатку в її очах відобразилося нерозуміння того, де вона і що з нею трапилося. Утім, згодом до дівчини дійшло, що її несе на руках Клесінський.
– Пусти мене, пане полковнику! – попросила дівчина, спалахнувши.
Матвій відмовити не посмів і з незадоволенням поставив її на ноги. Орися спробувала зробити крок, але хитнулася, ледь не впала, тому він знову підхопив її на руки.
– Я віднесу тебе. Мені не важко. Пам’ятаєш, як упала? Що забила? – запитав Клесінський, ніжно притискаючи її до себе.
– Здається... не пам’ятаю точно. Начебто потилицю. Голова болить, – відповіла Орися, жахливо почуваючись в обіймах пана Матвія.
Той нахмурився, але нічого не сказав. Щойно Клесінський зі своєю ношею увійшов на подвір’я, як за командою, збіглася челядь. Сам Матвій був суворим зі своїми хлопами, однак досить лояльним, тому челядь цим уміло користувалася, не ризикуючи лише потрапляти під гарячу руку господаря. Ледь стало відомо, що панна впала з коня, здійнялася метушня.
– Янку! – крикнув Клесінський.
Із натовпу хлопів відокремився плюгавенький, брудно вдягнений дідок і, кумедно перебираючи ніжками, підбіг до полковника. Його маленькі оченята були схожі на буравчики, що намагалися проникнути під шкіру кожного, на кому вони зупинялися. Худі рученята чіпко хапали все, що траплялось їм на шляху й мало хоч якусь користь – чи то яблучко, чи шматочок хлібця, або загублена роззявою монетка. Але попри свою кволість, дідок мав неабияку фізичну силу, а удавана невинність, майже убогість була маскою, що ховала негідника й мерзотника. Старого величали Янко Кліщ – він служив ще покійному Клесінському-батькові, а тепер був відданим і душею й тілом самому Матвієві.
– Їдь до Бара і привези лікаря. Якщо відмовлятиметься, то скажи, що я його повішу, коли сьогодні ж не з’явитися! – наказав Клесінський.
Янко кивнув, уклонився і жваво побіг до стайні.
– Ох, пане! Ох, треба ж такому лиху статися! Та поки Янко лікаря цього привезе, може, краще знахарку покликати? Вона ж тут, поблизу, – голосила Кшися.
– То кличте! Чого роти пороззявляли, бовдури? – гаркнув Матвій.
Він відніс Орисю в її опочивальню й поклав на ліжко. Потім полковник вийшов, а Одарка із Кшисею роздягли дівчину, поклали під укривало, охаючи й голосячи над нею, як над покійником. У Орисі розболілася голова, а коли вона пробувала підвестися, її хитало.
Обидві жінки страшенно злякалися, коли їхній пан приніс панну й повідомив, що вона впала з коня. Одарка з жахом думала про те, що скаже Тимофієві, якому обіцяла берегти його наречену, якщо Орися тепер занедужає. А Кшися не замислювалася про те, як і перед ким відповідати, – вона просто дуже злякалася. Добра жінка встигла за короткий термін прикипіти до своєї нової господині й чудово розуміла, що цей випадок міг коштувати її панночці життя.
Знахарка прийшла швидко. Вона жила в лісі, що починався відразу за маєтком. Не раз Одарка кликала її, коли Михайлику було особливо зле. Кликала потайки, побоюючись гніву Клесінського, який не жалував таку лікарку. Ось і тепер обидві жінки розраховували на те, що Оксана, так звали знахарку, зможе допомогти їхній панночці, хоча обидві побоювалися її, вважаючи відьмою.
Оксана ніяк не скидалася на відьму – середніх років, з приємними, відкритими рисами обличчя й добрим поглядом світлих очей. Жодного гачкуватого носа й зубів, що стирчали б із рота, – звичайна, бідно, але чисто вдягнена жінка. Оксана оглянула Орисю.
– Ну?! – вигукнули разом обидві челядниці, що стояли з обох боків від ліжка, коли знахарка завершила огляд.
– Та нічого з панною страшного не сталося. Голову вона забила. Їй треба відлежатися днів п’ять. Кістки, нутрощі теж не постраждали. Вона швидко видужає й через кілька днів знову зможе їздити верхи.
– Та що ти таке кажеш? – заволала Одарка. – Який там – верхи? Що буде, якщо панночка розхворіється?! Пан Тимофій шкуру з мене спустить, а пан Матвій від себе теж щедро додасть.
– Та не репетуй ти так! – скривившись, відповіла Оксана. – Буде твоя панночка здорова! Відлежиться й устане, як і не було нічого. Вона молода і здорова! Одужає!
– Та ну що ти, Оксано?! Яка ж вона здорова? Он яка бліденька й худенька! – заголосила Кшися.
– А ти здоров’я жиром міряєш, чи що? – розсміялася Оксана. – Панночко, – звернулась до Орисі, – тобі треба лежати в ліжку, не підніматися. На п’ятий день почнеш вставати. Але ходи недовго. А щоби тобі не дошкуляв головний біль, я трави залишу.
– Дякую! – відповіла дівчина.
Їй дійсно стало легше від слів Оксани – знахарка не голосила, не метушилася біля неї, не підлещувалась, а її впевненість і розсудливість подіяли на Орисю краще за всякі ліки.
У двері постукали. Увійшов сам пан Матвій, а слідом за ним дріботів стривожений Михайлик. Жінки вклонилися, а Орися сором’язливо натягнула укривало до самого підборіддя й напружилася під ним – від дівчини не приховався той погляд, яким полковник окинув обриси її тіла.
– Як ти почуваєшся, Орисенько? – несподівано тепло й ласкаво запитав Матвій, сідаючи на край ліжка.
– Мені вже краще, – відповіла Орися, знову завмираючи під укривалом. – Оксана сказала, що зі мною нічого серйозного немає, я просто забилася і треба відлежатися.
Матвій покосував на Оксану, а потім узяв руку дівчини й ніжно стиснув.
– Орисенько, ти неодмінно мусиш одужати. Що я скажу Тимофієві, якщо ти не одужаєш?! – з невластивою йому ласкою в голосі промовив Клесінський, торкнувшись її руки губами.
Орися подивилася в очі полковникові – у них було стільки тривоги за неї, стільки муки й каяття в тому, що це через його бажання навчити її їздити верхи вона постраждала, що дівчині навіть стало його шкода. Але Матвій уже піднявся і, поманивши за собою Оксану, вийшов із кімнати. У коридорі він запитав:
– Ти впевнена, що з панною все гаразд і вона не покалічилася, що не переламала кісток?
– Так, пане, упевнена. Вона дуже вдарилася головою, від цього має запаморочення й біль, але швидко одужає.
– Гляди ж мені, відьмо! – блиснув очима Клесінський. – Якщо ти помилилася, то гірко пошкодуєш про це!
Оксана лише всміхнулася.
Пізно ввечері все-таки приїхав лікар. Оглянувши Орисю, він теж не виявив нічого, що загрожувало б її життю та здоров’ю, і пан Матвій повністю заспокоївся.
Усі подальші дні Орися провела в ліжку, нудьгуючи від бездіяльності. Кшися міцно розташувалася біля неї з вишиванням і навіть ночувала в її кімнаті, щоби бути ближче до своєї панночки, якщо тій раптом що-небудь знадобиться посеред ночі. Михайлик приходив щодня й кілька годин проводив біля Орисі – його товариству дівчина особливо раділа. Підліток сідав у крісло й розповідав що-небудь цікаве. Хворобливий Михайлик присвячував багато часу навчанню і книгам, тому не гірше за Тимофія вмів розважити невимушеною бесідою й цікавими розповідями про те, що знав сам. Але найчастіше розповідав Орисі про свого покійного дідуся. Він згадував, як добре було, коли вони з дідусем і покійною мамою жили в маєтку, – батько служив у козацькому полку, а дядько Тимофій і старші брати вчилися у школі, приїжджаючи тільки влітку. Дідусь дуже любив свого наймолодшого онука, незважаючи на його неміч, і сам виховував, віддаючи маленькому Михайлику всю ніжність і теплоту, на яку може бути здатний дід до онука. Хлопчик багато розповідав Орисі і про Тимофія. Про те, яким пустуном був її коханий у дитинстві і як страшно гнівався дід, коли дядько самовільно покинув навчання та втік на Запоріжжя, – хлопчик добре про це пам’ятав, хоча тоді йому було лише п’ять рочків.
Натомість відвідування пана Матвія досаждали Орисі, а він заходив щодня довідатися про її самопочуття. Лежачи в ліжку, дівчина ніяк не могла зрозуміти, що саме її бентежить у поглядах полковника. Так дивився на неї ненависний Далевич, та лиш у поглядах Клесінського не було тієї відвертої брудної похоті. У них було більше пристрасті та обожнювання, що межували практично із закоханістю. Орися почала розуміти, що вона не просто подобається панові Матвієві, а він закоханий у неї. Це відкриття спричинило почуття огиди. Домагання Далевича ще були свіжі в її пам’яті, і Орися з жахом чекала повторення цього, але тепер уже від Клесінського. Однак пан Матвій ніколи жодним рухом або вчинком не видав своїх почуттів чи бажань. Про це свідчили тільки погляди.
Одужавши, Орися намагалася поменше потрапляти Клесінському на очі. Але той сам шукав із нею зустрічі. Так минали дні. Листів від Тимофія дівчина не отримувала, але вона розуміла, що сотні миль розділяють її з коханим, тому не скоро можна чекати від нього звісточки. Жодні інші новини до маєтку не доходили, адже він лежав осторонь проїжджих доріг, тож подорожні сюди майже ніколи не заглядали. А сусіди-шляхтичі, хоча й були частими гостями в будинку Клесінського, нічого цікавого, окрім безглуздих фрашок, не розказували. Орися обов’язково мусила бути присутньою під час відвідин сусідів. Матвій усім відрекомендував її як свою родичку, особливо не вдаючись у подробиці їхнього рідства. Та й цими подробицями ніхто з гостей не цікавився.
Пан Клесінський хоч і був українцем, але охоче перейняв польські звичаї, як і більша частина української шляхти. Побут його обійстя був улаштований за прикладом польської знаті. Робив він і бенкети за польськими правилами, з дуже різноманітними наїдками та рясними хмільними напоями. Сусідські шляхтичі, бувало, по три дні бенкетували в його маєтку, напиваючись так, що падали просто під стіл. Тоді хлопи виносили їх із їдальні й укладали в опочивальнях проспатися до наступного ранку. Пану Матвію не бракувало грошей, тому такі бенкети не обтяжували його кишеню. Та й особливо витратними для нього ці бенкети не були, оскільки велике поголів’я худоби, птиці, власні льохи з горілкою та медом давали змогу щедро і смачно пригощати ненажерливих гостей.
Орисі всі ці застілля не подобалися, адже були занадто бурхливі. Однак шляхтичі ставилися до дівчини з великою повагою, що межувала майже зі схилянням перед нею, і часто піднімали свої кубки за здоров’я прекрасної панни Ірини – Орисею гості її ніколи не називали. Така поведінка не була дивною: шляхтич завжди був веселий, готовий воювати, галантний, напівп’яний і трохи закоханий, не важливо в кого, але обов’язково щоби панночка мала тихий норов. Та попри це, у перше таке застілля, коли гості перепили й під дією хмільного влаштували сварку, а потім схопилися за шаблі, з якими не розлучалися навіть за столом – а як же інакше: «Без карабелі ні до Бога, ні до постелі!», – Орися дуже злякалася і втекла до своєї кімнати. Тому й не побачила, що кривавий поєдинок так і не розпочався – один із дуелянтів звалився в знемозі від безмірно випитого та з’їденого під стіл.
Не менш тепло, ніж чоловіки, до Орисі поставилися й жінки. Сусідки відразу прийняли її у своє коло і поводилися з дівчиною дуже ласкаво, вважаючи її сиротою, яку Клесінський із милості забрав до себе. А оскільки дами визнавали себе побожними й милосердними, то навіть і не думали зневажати бідну сироту. Та й панночка Ірина була такою милою, такою скромною й лагідною, що не можна було не полюбити її. Особливо привітно ставилися до Орисі дві панночки, Ванда і Юзя, доньки найближчого сусіда Клесінського, пана Міхала Залеського. Ванді було вісімнадцять років, а її сестричці – шістнадцять, і вони із задоволенням приїжджали до Орисі в гості та запрошували до себе. Орися спочатку соромилася в їхньому товаристві, адже до цього їй доводилося дружити зі звичайними містянками, а не зі знатними паннами. Але її хвилювання було марне – у всіх дівчат, незалежно від стану, завжди є спільні інтереси й теми для розмов, від моди й до любовних таємниць. До того ж сестри були зовсім не гордими, а дуже простими й нехитрими панянками, тому всі троє дівчат згодом подружилися.
Орися вважала, що такі пишні застілля бувають лише у Клесінського. Проте дуже здивувалася, коли побачила, що точно такі самі пиятики влаштовували й тоді, коли їх запрошували до себе сусіди. Тоді пан Матвій, прихопивши із собою Орисю, але залишивши сина вдома, їхав у гості. Дівчина бачила, що йому лестить і приносить задоволення з’являтися з нею на людях рука об руку, але вдіяти нічого не могла – пан Матвій був винятково шанобливий і його ні в чому було дорікнути. На відміну від своїх сусідів, Клесінський ніколи не напивався до неподобства ані за своїм, ані за чужим столом, і майже завжди повертався ночувати додому. Взагалі пан Матвій вигідно відрізнявся від своїх сусідів-шляхтичів, котрі розжиріли й рано постаріли від розгульного та п’яного життя. У солідному віці він зберіг стрункість, спритність і силу молодості та був досі привабливим для жінок – його чарівність, ввічливість, гідність і манера триматися незмінно вабили їх до Клесінського. Не раз Орися помічала, як не лише заміжні сусідки, а навіть їхні юні дочки ласкаво і двозначно всміхалися Матвієві, роздивляючись його гарне, мужнє обличчя. Але колишній полковник був з ними чемним і не більш того – його зовсім не тішила й не приваблювала така увага слабкої статі.
Наближалося Різдво. Орися чекала галасливого гуляння та великої кількості гостей, але все вийшло зовсім інакше. Традиції святкування Різдва поляками багато в чому збігалися з традиціями святкування в Україні. Свято відзначали всією сім’єю, не запрошуючи гостей. Точно так само у Святий вечір накривали святковий стіл із дванадцяти страв за кількістю апостолів. Але за польським звичаєм до столу обов’язково подавали червоний борщ із «вушками», начиненими грибами, коропа чи щуку, щедро приправлених спеціями й соусами, обов’язковими були й пироги, і кутя, і різноманітні каші, і узвар. Але найдивнішим для Орисі став польський різдвяний пряник на меду. Тісто для нього замішували за кілька тижнів до Різдва, а оскільки дозрівало воно повільно, то в сирому вигляді могло зберігатися тижнями. Одарка власноруч заготовила тісто для пряника за три тижні до свята, залишивши його в холодному погребі, а випікала пряники за три дні до Різдва. Спочатку вони були тверді, але трохи полежавши, ставали м’які і просто танули в роті.
Святвечір пройшов у тісному сімейному колі. Пан Матвій щедро обдарував монетками дворову челядь. А після вечері, коли у двір маєтку прийшла селянська молодь колядувати, він звелів видати їм їстівного і, стоячи на ґанку, жбурнув у натовп селян жменю золотих монет. Зі сміхом спостерігав зарозумілий полковник, як у світлі смолоскипів селяни повзають на землі, збираючи монетки, вихоплюючи їх один в одного. Орисю обурило таке ставлення до людей, і вона пішла до будинку. Михайлик м’явся на високому ґанку, а потім зважився попросити батька:
– Батьку, можна мені піти з ними колядувати? – хлопчик указав на селян.
– Ну що ж, піди! – милостиво дозволив пан Матвій, а потім єхидно додав: – Хоч дівок помацай, а то тільки й сидиш в обнімку з книгами. Он ті дві, на мою думку, гарненькі! Із них обох і починай!
Михайлик спалахнув від приниження і пробелькотів:
– Піду, покличу Орисю.
– Нічого панні з усякою потолоччю блукати! – різко обірвав його батько. – Іди сам!
Михайлик не посмів заперечити батькові, хоча знав, що Орися теж хотіла взяти участь у забавах. Не раз дівчина розповідала йому, як весело вона колядувала з подружками в рідному Києві. Тому хлопчик на самоті понуро побрів до натовпу молодих селян. А його батько, задоволений тим, що так легко спровадив сина, пішов у будинок. «Як добре, що син іде. Нарешті я можу побути з нею наодинці!» – радісно думав Матвій.
Він застав Орисю біля каміна. Дівчина сиділа у кріслі і, витончено опершись на лікоть, задумливо дивилася на вогонь. Клесінський присів поруч, не зводячи очей з її тонкого профілю. «Цікаво, про що вона думає? Мабуть, про свого Тимофія!» – розмірковував чоловік. Орися зиркнула на нього, і Матвій побачив у її очах затаєний страх. Він здивувався: «Невже вона боїться мене? Але чому?»
– А де Михайлик? – запитала Орися, щоби порушити незручність мовчання.
– Пішов колядувати, – відповів Матвій і відразу приступив до справи, заради якої і спровадив сина. – Орисю, напередодні Різдва прийнято робити подарунки, тому прийми від мене скромний дар.
Пан полковник узяв із маленького столика біля стіни гарну скриньку, інкрустовану перламутром. Скромним даром виявилося дороге намисто з перлів у кілька рядів.
– Я не можу прийняти цей подарунок від тебе, пане, – зніяковіло промовила Орися.
– Це ще чому? – нахмурився Клесінський.
– Я не можу приймати подарунки від сторонніх чоловіків. Це недобре! – пробелькотіла дівчина.
– Не говори дурниць! Який я тобі сторонній? Я твій майбутній родич, отже, з твого боку буде неповагою відмовлятися прийняти від мене подарунок, – суворо промовив пан Матвій, дістаючи намисто.
Особливо не церемонячись, він підійшов до Орисі ззаду і, не звертаючи уваги на її сум’яття, відкинув убік розпущене з нагоди свята волосся, щоби самому надіти на неї перли. Застібаючи намисто, полковник торкнувся пальцями шиї дівчини й уже не міг прибрати рук. Прикрашені перснями, пещені пальці Матвія ковзнули по ніжній шкірі, погладили плечі, зарилися в густе світле волосся. Клесінський навіть затремтів від збудження.
– Пане полковнику! – Орися кинулася від нього, і в її очах Матвій знову побачив страх, але ще відчайдушніший, ніж раніше.
– Піди, подивися на себе в дзеркало. Перли тобі дуже личать, – як нічого й не було, безпристрасно відповів їй Клесінський.
Пригнічена непристойністю ситуації, що склалася, Орися навіть забула подякувати і швидко вибігла з кімнати. Матвій заплющив очі, переводячи подих, і стиснув руками скроні – якби вона не пішла, він схопив би її й обсипав поцілунками. Дедалі важче й важче вдавалося йому впоратися з власною пристрастю. «Вона, напевно, про все здогадалася! – подумав він. – Що ж, на краще. Тільки от, чому ж вона мене боїться? Це саме страх, не огида. Мабуть, розуміє, що повністю залежить від мене, і тому боїться. Адже їй нікуди подітися! А якщо повернеться Тимофій… До речі, а чого його досі немає? І взагалі, дуже дивна поведінка для закоханого чоловіка – залишити наречену й поїхати Бог знає куди й навіщо? Я від такої дівчини нізащо не поїхав би! Що він там затіяв таке важливе, що так спішно покинув дім і наречену? Може, його, боронь Боже, уже й у живих немає, якщо не повертається та не шле звісток? А може, й охолов до неї. Адже Тимофій вітрогон і жінколюб, підпав під хвилинний каприз – викрав дівчину, а тепер повернувся на Січ, де йому – воля, і вже шкодує про скоєний вчинок», – думав Матвій.
Несподівано для самого себе пан Клесінський усвідомив, що саме молодший брат є перешкодою на шляху до його кохання. Дійсно, тепер Орися думає лише про Тимофія й чекає його. Вона живе тільки цим коханням і очікуванням його повернення. Тому самому Клесінському поки немає на що сподіватися. А от якщо дівчина не дочекається свого милого, то тоді цілком імовірно, що Матвій зможе домогтися її прихильності та згоди поєднатися шлюбом. Адже Орися повністю опиниться в його владі, коли Тимофій відмовиться від неї. Додому Матвій її не відправить. Адже, як йому відомо, вона сама не захоче повернутися туди, де її чекає нелюбий наречений. А більше самотній дівчині нікуди йти. Матвієві й на думку не спадало, що він може примусити Орисю жити з ним, не вкладаючи шлюбу. Попри всю його владність і жорстокість, пан Матвій жодного разу не схиляв до кохання й не брав жодної жінки силою, навіть своїх холопок, якщо бачив, що ті не хочуть йому догодити з доброї волі. Вихований у поняттях того, що жінок треба поважати, оберігати й шанувати, у Матвія навіть помислу не було, що може приректи на таку ганьбу і приниження будь-яку жінку, а кохану й поготів. Тому пан Клесінський вирішив потерпіти до того часу, коли Орися зневіриться чекати повернення Тимофія, – тоді в нього буде реальний шанс забрати дівчину собі.
Так думав пан Матвій Клесінський у Святий вечір.
А Орися, сховавшись у своїй кімнаті, стягнула із себе намисто й відкинула від себе дорогі перли так, наче це був ганебний нашийник. Дівчина сіла на ліжко і впустила голову на коліна, обхопивши її руками. «Чому? Що я зробила не так? Хіба я давала йому привід?» – думала Орися. Якщо раніше вона заспокоювала себе думками про те, що їй лише здалося, ніби Клесінський має до неї якісь почуття, то після цієї події в дівчини не залишилося жодних сумнівів – пан Матвій відчуває до неї потяг.
Орися досі пам’ятала домагання Далевича, тож боялася, що все повторитися знову. Лише тепер це буде набагато гірше – їй нікуди втекти від Клесінського. А що станеться, якщо про це дізнається Тимофій? Як він на це подивиться? Що про неї подумає? Що їй тепер робити далі з усім цим?
Дівчина затиснула рукою свій браслет – тепер вона носила подарунок коханого без остраху й не розлучалася з ним навіть уночі. Орисі здавалося, що так Тимофій до неї ближче. «Повертайся швидше, коханий! Мені так погано без тебе!» – прошепотіла дівчина.
Наступного ранку Орися зіткнулася з Матвієм у коридорі, але він лише холодно привітав її з Різдвом. Пан Матвій більше не дозволяв собі таких вольностей. Холодний, шанобливий, він ставився до Орисі так, ніби нічого не сталося того вечора. Тому бідолашна дівчина трохи заспокоїлася.
Зима тягнулася нескінченно довго. Орися чекала весни з нетерпінням, сподіваючись, що тоді, нарешті, прийде звістка від Тимофія.
Настала Масниця, яку сільські шляхтичі святкували з особливим розмахом, веселощами й витівками, влаштовуючи пишні застілля й катання на санях, що називали кулігами.
У вівторок Масниці у двір маєтку в’їхала галаслива юрба сусідів: чоловіки – верхи, а жінки – на санках. Веселий і вже напівп’яний натовп увірвався до їдальні й одразу ж почалося гучне застілля. Життєрадісно і з дотепними фрашками шляхтичі піднімали кубки за здоров’я присутніх дам. А після, наївшись та напившись, натовп мав намір поїхати до наступного сусіда за тим самим – поїсти й випити.
Челядь спішно закладала сани для Орисі. Михайлик почувався погано, почав частіше кашляти й багато часу проводив біля теплого каміна або в ліжку, тому не збирався нікуди їхати. Орися хотіла було залишитися з хлопчиком, але пан Матвій майже наказав їй їхати разом з усіма.
– Збирайся й поїхали, – жорстко сказав пан полковник. – Михайлика є кому доглядати. Один день він чудово й без тебе обійдеться. А тобі буде корисно трохи розважитися. І взагалі, припиняй із ним няньчитися. Він уже майже чоловік, а все чіпляється за твій поділ, як маленький. Час йому трохи змужніти.
Орися насупилася й несподівано різко заявила:
– Пане полковнику, чому ти так зневажливо ставишся до сина? Хіба він винен у тому, що хворіє? Не поїду! Я залишуся з ним.
Матвій здивовано підняв брови – завжди лагідна та слухняна Орися несподівано проявила твердість, якої він від неї не очікував. «Треба ж! А дівиця з норовом! Тиха, але якщо знадобиться, то будь-кому відсіч дасть!» – подумав Матвій, а вголос сказав:
– Це не твого розуму справа! Іди, одягайся. Гості чекають. Не забувай, що ти маєш обов’язки не лише перед Михайликом, а й перед гостями. Ти тут господиня й виявиш неповагу, якщо не поїдеш з усіма. Не забувай про це!
Орисі нічим було заперечити, тож вона, насуплена, пішла вдягатися. Вийшовши на ґанок, біля якого вже стояли запряжені трійкою коней сани, Орися з важким серцем підійшла до них. І відразу двоє сусідів – літній, але все ще пустотливий пан Міхал Залеський і пан Лешек Павловський підбігли до неї з обох боків, допомагаючи піднятися в санки, супроводжуючи свою допомогу жартами й компліментами. До незадоволення Орисі, Клесінський теж сів у сани поруч із нею, замість того щоб їхати верхи, як інші чоловіки.
– Дивіться, пан Клесінський заліз до раю і сів поруч з янголом! – голосно вигукнув пан Міхал. – Пане Матвію, поступися мені місцем у своєму раю хоч на одну годинку!
На це безглузде прохання Клесінський нічого не відповів, лише гордовито посміхнувся.
– Та за тобою вже всі чорти в пеклі нудьгують! Старий грішник! – розсміялася його дружина, пані Грася, що сиділа з доньками в санях. – Ти хоч би посоромився моститися до молодої панночки, стара мармизо! Тебе ще коні злякаються й понесуть!
– Ну от і славно буде! І тоді мій янгол, панна Ірина, віднесе мене до раю, а ви всі залишитеся тут, на землі, – грішити й каятися, – узявся в боки пан Міхал. Але втратив рівновагу, бо вже багато випив, і гепнувся біля свого коня, викликавши вибух реготу.
Нарешті галаслива компанія виїхала з двору. Орися відчувала нестерпний сором: їй здавалося, що всі навколо розуміють, чому Клесінський їде з нею в санях, а не верхи, як інші чоловіки, що всі бачать його звернені до неї закохані погляди. Пан Матвій лише зрідка косував на неї, і на його гарних губах ковзала трохи глузлива посмішка – він чудово розумів причину сум’яття дівчини.
Спочатку заїхали до пана Владека, сусіда Клесінського, де всі весело провели час, оскільки хитрий господар уже чекав непроханих гостей за накритим столом. А потім уже остаточно п’яний натовп поїхав кататися далі.
І тут трапилася жахлива подія.
Чоловіки, які їхали верхи швидше ніж жінки в санях, засперечалися, чий кінь найжвавіший. Оскільки кожен хвалив свого, то вирішили зробити так: чий кінь швидше доскаче до кінця лісу – той і є найшвидшим, і всі вершники поскакали вперед. А ліс цей був той самий, у якому жила знахарка Оксана. І треба ж було статися такому, що Оксана звідкись поверталася додому лісовою дорогою. Зачувши шум і кінський тупіт, жінка звернула з дороги до дерев біля узбіччя, щоби не заважати вершникам.
Пан Павловський найперший скакав на своєму породистому жеребці й уже розраховував на виграш – глечик меду, – пустив свого коня ще швидше, не помітивши нерівностей дороги. Кінь його оступився на буграх і ямах, припорошених снігом, і впав, придавивши собою вершника. Таке закінчення перегонів викликало бурхливий сміх п’яної шляхти. Тільки не смішно було самому Лешекові Павловському – червоний від гніву й досади через те, що став загальним посміховиськом, він піднявся, шукаючи, на кому зірвати свою злість. І тут йому на очі потрапила Оксана.
– То це ти, відьмо, мене зурочила! – закричав пан Лешек, кидаючись до Оксани. – Це ти зурочила мого коня, що він спіткнувся! Ну зараз ти пошкодуєш, що вилізла з пекла на світ Божий!
Павловський підняв батіг, який зі свистом опустився на перелякану Оксану. Від дикої злоби шляхтич не обирав, куди саме бити ні в чому не винну перед ним жінку, а просто лупив, куди батіг потрапить. Оксана спробувала було втекти, але пан Лешек наздогнав її і, схопивши за довгу косу, потягнув назад.
– Пане Лешеку, та навіщо тобі так утруднюватися? Повісьмо її ліпше! – весело крикнув хтось із натовпу.
– Так, повісимо! – одразу ж підхопив жорстокий п’яний натовп. – Повісимо відьму!
Уже навіть приготували зашморг, коли під’їхали сани з жінками. Орися в задумі сиділа в санях, але підняла голову на шум і побачила, як чоловіки тягнуть до приготовленої шибениці жінку, що упиралася і благала помилувати її. Серце дівчини завмерло від жаху: вона впізнала Оксану, яка лікувала її після падіння з коня.
– Що вони хочуть зробити? – Орися заметушилася, звертаючись то до Матвія, то до пані Барбари, що сиділа навпроти в санях.
– Як що? Повісити відьму! Вона зурочила пана Павловського – через неї його кінь спіткнувся, і він програв суперечку! – зі сміхом відповіла поважна й побожна пані.
Орися жахнулася: «Так як же так можна?!»
– Пане Матвію! – вона вперше звернулася до Клесінського на ім’я. – Зроби що-небудь! Ну не можна ж так! Що ж це таке – через коня вбивати людину?
– Та яке мені діло до цієї відьми! – гордовито промовив Матвій.
– Але ж вона стільки разів допомагала твоєму синові, коли йому особливо було зле! Невже в тебе немає до неї подяки за порятунок твоєї дитини? – від обурення Орися забула про те, що відвідування Оксани челядь зі страху тримала в таємниці від свого господаря.
– Що? – презирливо вигукнув Клесінський. – Ну, лікувала! І що? То їй платили за це. Я що, по-твоєму, маю бути їй ще й удячним? Та хто вона така, щоб я за нею жалкував?
Карі очі Орисі заблищали від гніву. Вона піднялася на весь зріст у санях.
– Пане Лешеку! – голосно покликала Орися. Але той не чув її, бо намагався власноруч надіти зашморг на шию Оксані, яка відчайдушно опиралася.
Тоді дівчина підібрала пишні спідниці й легко зістрибнула із саней, побігла до натовпу, розштовхуючи на ходу чоловіків. Підбігши, вона схопила жорстокого шляхтича за руку.
– А ну не смій! Відпусти її! – так дзвінко крикнула Орися, що її голосок перекрив шум голосів шляхтичів і всі замовкли. Навіть сам Лешек сторопів із несподіванки й випустив із рук зашморг.
– Панно Ірино, але вона мене зурочила! – до Павловського нарешті дійшло, чого від нього хочуть.
– Одначе я прошу тебе пощадити цю жінку, пане! – Орися не стала вдаватися в подробиці того, чому неодмінно треба пощадити, оскільки розуміла, що до п’яного, озвірілого шляхтича зараз не дійде голос розуму. Отже, потрібно домогтися свого, використовуючи інші засоби. – Ти ж воїн, то чого ти, наче кат, сам вішаєш цю відьму? Сором який! – так тихо сказала Орися, що її почули тільки сам Павловський та тремтяча Оксана. – І, крім того, я дуже прошу тебе, пане! Виконай моє прохання! Тут немає нікого, хто був би добріший за тебе! Хіба ти відмовиш мені?
Орися подивилася просто в очі шляхтичу, трохи всміхнулася й підморгнула. Той зам’явся, усміхнувся у відповідь – Орися йому подобалася, – а потім, пом’явшись ще трохи, сказав:
– Тільки заради твоїх прекрасних очей, панночко, я пробачу цій відьмі! Господи, дай же мені на Своєму Страшному суді такого ж чарівного янгола в захисники, як панна Ірина! – голосно, на весь ліс заволав шляхтич, наостанок пнув Оксану й додав: – Дякуй панні, відьмо, за те, що врятувала твоє нікчемне життя! – і пан Лешек попрямував до натовпу приятелів.
У бідної жінки обличчям текла кров – хтось із нелюдів розбив їй ніс. Орися швидко дістала хустинку і простягнула її Оксані.
– Дякую тобі! Я винна тобі життя, панно, – сказала знахарка, затискаючи ніс та закидаючи голову, щоби зупинити кров.
– Бог із тобою! Нічого ти мені не винна. Швидше йди звідси, поки вони не передумали! – промовила Орися і, розвернувшись, пішла до саней, де її вже чекав пан Лешек, щоби, користуючись, як йому здавалося, чесно заслуженою прихильністю панночки, допомогти їй усістися в сани, поцілувати ручку і сказати декілька дурненьких компліментів.
Матвій сидів, підібгавши губи з досади, – коли Орися вистрибнула із саней, він зрозумів, що проґавив свій шанс постати перед нею в більш вигідному світлі, заступившись за відьму.
– І як це ти, мила панночко, набралася хоробрості?! – вигукнула пані Барбара. – Насправді, мені й самій було неприємно дивитися, як вішають цю жінку. Але вгамувати пана Лешека ще нікому не вдавалося! Не пам’ятаю випадку, щоби він когось послухав.
Орися нічого не відповіла: її вразила та байдужість, з якою поставилися до цього звірства інші жінки: у них на очах відбувалася безглузда жорстокість, а вони спокійно сиділи в санях, поправляючи свої хутра, ховаючи руки в муфтах і мило розмовляючи.
Шляхта поїхала собі далі, наче нічого не сталося, особливо не замислюючись про цю подію. Тільки пан Павловський гарцював біля саней Клесінського й усміхався Орисі, випрошуючи її згоду танцювати з ним у пана Залеського – адже саме до нього поїхала юрба, коли трохи протверезіла. Орися була змушена погодитися.
У пана Міхала після вечері, наприкінці якої сам господар просто звалився п’яним, завжди влаштовували танці, тому що в того були власні музиканти з дворових хлопів. Орисі було огидно танцювати з паном Лешеком – перед очима досі стояло закривавлене обличчя Оксани, але вона не могла нічого вдіяти, треба бути ввічливою з Павловським. Сьогоднішній випадок розкрив дівчині справжнє обличчя шляхти: благородні, веселі й життєрадісні шляхтичі були просто безжальними вовками в овечих шкурах. «Цікаво, а чи крутився б коло мене пан Лешек, якби знав, що я – донька простого міщанина? Був би він таким шанобливим зі мною?» – думала Орися.
Несподівано від настирливого й неприємного залицяльника її позбавив сам пан Матвій – він просто відсунув п’яного Лешека вбік і сам повів дівчину танцювати наступний танець. Якби гості були менш п’яні, то вони неодмінно помітили б той палкий погляд, яким дивився на свою позірну родичку пан Клесінський, кружляючи з нею в танці. Матвій ледь не вибухнув з ревнощів, коли побачив, як Павловський, користуючись становищем партнера з танцю, в’ється навколо дівчини, дедалі тісніше й тісніше притискається до неї, обіймаючи її тонкий стан. Тепер же, танцюючи з нею сам, Клесінський ледве стримувався від бажання, поїдаючи хтивим поглядом свою партнерку. А Орися швидше відчувала на собі погляд пана полковника, ніж бачила його, оскільки не піднімала на нього очей.
Несподівано Орисі захотілося піти звідси, утекти від цих людей світ за очі – такі вони всі стали їй огидні. Тому після танцю вона шепнула Клесінському, що втомилася й хоче додому. Той не заперечував. Але вже у дворі дівчина зрозуміла, що зробила помилку: їй доведеться повертатися додому наодинці з паном Матвієм, не рахуючи візника Кліща. Найкраще було б, подібно до інших гостей, залишитися ночувати в господарів! Але пані Грася вже прощалася з ними, розцілувавши Орисю й зажадавши від неї, щоби частіше приїжджала в гості, адже Ванда і Юзя будуть надзвичайно їй раді. Полковник підсадив дівчину в сани, сів поруч, і трійка коней жваво зірвалася з місця.
Коли вони доїхали до лісу, Клесінський наказав Яну зупинитися й забиратися під три чорти – він сам правитиме кіньми. Орися похолола від того, що їй доведеться посеред ночі залишитися наодинці з паном Матвієм у засніженому лісі. Кліщ без заперечень зістрибнув із саней і пішов додому навпростець, через лісові стежки.
Коні швидко понеслися снігом, що таємничо сріблився в місячному сяйві. Місяць переглядав крізь голі стовбури та гілки дерев і примушував їх відкидати дивовижні тіні на сніг, що іскрився так, наче хтось розсипав на ньому крихітні діаманти. Навколишню тишу порушував тільки свист полозів, тупіт і пирхання коней та мелодійний спів дзвіночків на їхній збруї. Пан Матвій, стоячи, спритно правив кіньми, але заїхавши в ліс, несподівано зупинив сани.
– Чому ти зупинив, пане полковнику? – з тривогою запитала Орися.
Матвій повернувся до неї, присів на сидіння і, знайшовши ручки дівчини під хутряною накидкою, узяв їх у свої долоні.
– Я не в силах більше мовчати. Я кохаю тебе, Орисенько! Кохаю гаряче і пристрасно! Серденько! Золотко моє! – прошепотів Матвій і, повністю втративши над собою контроль, схопив Орисю, мов оберемок, і почав обсипати її обличчя поцілунками, палко шепочучи: – Дівчинко моя! Ти п’яниш мене, мов південне вино! Солодші за мед твої уста! Радосте моя!
– Пусти мене, пане! Пусти! – Орися відвертала обличчя, намагалася вириватися й відбиватися від сильних рук полковника. Їй вдалося викрутитися, і вона, зістрибнувши із саней, почала втікати, але заплуталася в подолах довгих спідниць і впала. Матвій наздогнав дівчину, легко підняв на руки й поніс до саней.
– Відпусти! Та ти розум згубив! – кричала Орися. – Ти ж мені за батька годишся! Згадай, хто я! Ти ж зраджуєш брата! Відпусти мене!
Але хто почує її крик посеред нічного лісу?
А пан Матвій остаточно втратив голову. Він поклав Орисю на сидіння і, викрутивши їй руки, уп’явся жадібним і гарячим поцілунком. Відчуваючи, як дівчина виривається, б’ється в його руках, Матвій ще більше знемагав від збудження. Йому захотілося підім’яти її під себе, примусити здатися й підкоритися йому. Орися відчула, що він спритно розстебнув їй шубу і з пристрастю гладить її спину, стан, груди. Безпорадно звиваючись, дівчина зрозуміла, що більше не має сил чинити опір, що він набагато сильніший за неї, що варто йому лише задерти їй поділ і... Орися заплакала з відчаю. Відчувши на своїх губах її теплі сльози, Матвій отямився. Він випустив дівчину, відійшов від неї, важко переводячи дух. Потім укрив заплакану, перелякану Орисю хутряним покривалом, а сам сів на місце візника. Клацнув хлист, і трійка жваво зірвалася з місця.
Усю дорогу Орися гірко плакала. Їй було і бридко і соромно. Але найстрашнішим було те, що дівчина не знала, як із нею надалі вчинить пан Матвій. Як вона зможе ось так опиратися йому? Де їй знайти захист від його домагань, коли Тимофій так далеко?
Не доїжджаючи до свого маєтку, Матвій знову зупинив коней, зліз із саней і підійшов до Орисі. Зі страху, що він знову почне домагатися її, дівчина забилася в куток саней, натягнувши покривало до самих очей. Місяць затягнуло хмарками, тому обличчя пана полковника не було видно, але Орися відчувала на собі його погляд.
– Я кохаю тебе так сильно, як ніколи і нікого не кохав, – почав говорити Матвій. – Заради тебе, заради однієї твоєї ласкавої усмішки я здатен на все. Я розумію й не забуваю про те, що тебе привіз сюди Тимофій як свою наречену. Але він поїхав і, як я його знаю, не повернеться найближчим часом. Тимофій уже охолов до тебе, якщо взагалі коли-небудь кохав. Тому він не захоче міняти свою свободу на шлюб із тобою. Я ж пропоную тобі свою руку й серце. Не вимагаю негайної відповіді. Подумай, Орисю! Попри велику різницю у віці, я стану тобі добрим, люблячим чоловіком. Тобі не соромно буде вийти за мене заміж. Також обіцяю більше не нав’язуватися з поцілунками й готовий чекати того часу, коли ти усвідомиш усі вигоди нашого шлюбу. Подумай! Ти ніколи не пошкодуєш, що обрала мене. Клянуся тобі в тому!
Орися вислухала мовчки. Потім нахмурилася й відповіла:
– Ніколи Тимофій мене не залишить! Він щиро кохає мене, і я його чекатиму. Хоч би мені й довелося чекати його весь свій вік!
– Ти сама згодом переконаєшся, чим закінчиться твоє очікування! – усміхнувся Матвій. – Він з’явиться за рік, два і, мило усміхнувшись, попросить вибачення за свою довгу відсутність та скаже, що нічого тобі не винен.
Він повернувся на місце кучера й більше до самого будинку ні словом не озвався до дівчини. У дворі Клесінський допоміг Орисі злізти із саней, піднятися сходами. У сінях Орися швидко повернула в коридор і зникла у своїй опочивальні.
Кшися помітила, що її панна недавно плакала, але ні слова не посміла сказати. Її колишня господиня суворо привчила її не ставити запитань, які безпосередньо її не стосуються, тому Кшися лише замислилася про те, що ж могло довести панночку до сліз? Може, прийшла погана звістка про пана Тимофія? Та ні, тоді всі про це дізналися б! Може, образили в гостях? Але ніхто зі шляхтичів не посмів би скривдити її панну – пан полковник нізащо не допустить такого неподобства, та й усі так полюбили лагідну панночку, що не ображатимуть. Утім, Кшисі було невтямки, що причина сліз дівчини – сам Клесінський.
Усю ніч Орися проплакала. Вона розуміла, що Тимофій повернеться ще не скоро. Про те, що він може загинути або вже загинув, Орися й думки не допускала. Не вірила дівчина й у те, що Тимофій міг розлюбити її: вона добре пам’ятала його закохані погляди, клятви і швидше погодилася б повірити, що чорне – це біле, ніж у те, що Тимофій її більше не кохає. Він обіцяв повернутися, а вона обіцяла його чекати й дочекається попри все!
Але що робити з домаганнями пана Клесінського?
Несподівано Орися розлютилася – та що це таке, що він їй спокою не дає? Зрештою, вона сама має право вирішувати й обирати, кого їй кохати, а кого ні. Та нехай пан Матвій хоч сотні разів освідчується їй і домагається, вона не зрадить Тимофія! Уже ближче до ранку дівчина, змучена цими роздумами, забулася тяжким сном.
Уранці Орися прокинулася пізно й абсолютно розбита після безсонної ночі, тож до сніданку не вийшла. Натомість вона пішла до кухні й там напилася гарячого молока зі свіжоспеченим хлібом. На кухні було задушливо й галасливо – знову готувався обід на той випадок, якщо несподівано з’явиться ненажерлива юрба гостей. Орися, поміркувавши, вирішила провідати Оксану. Про свій намір вона нікому нічого не сказала. Дійсно, як добре піти кудись самій, без супроводу челяді, яка скрізь слідувала за нею, попереджаючи й виконуючи її найменше прохання!
Зайшовши до комори, Орися нахабно й щедро набрала харчів для знахарки. А хіба та не заслужила? Он скільки разів Михайлика підліковувала! За цим заняттям її застала Одарка.
– Це ще що таке? – суворо запитала нянька. Але потім, згадавши, що говорить із панною, трохи ввічливіше запитала: – Навіщо це тобі, панночко?
– Хочу віднести Оксані, – сухо відповіла Орися.
– Ой! Звичайно, неси! Нам Кліщ ще вчора про все розповів, що з нею зробити хотіли. Зовсім уже озвіріли, іроди! Ні Бога, ні чорта не бояться! І як це в тебе, панночко, не забракло сміливості із самим Павловським упоратися? Він же справжній звір! Його власна челядь боїться більше, ніж вогню й чуми!
– Та я вже помітила, що він звір, – невесело сказала Орися.
– Ти ось що, ще й ось оцей окіст віднеси! – розщедрилася Одарка. – Я взагалі вчора мало з глузду не з’їхала, коли слухала, що вони витворяли! Думаю, хто ж тепер буде мені пана Михайлика лікувати? А воно все обійшлося. Я ось зараз покличу когось, аби тобі віднести все це допомогли.
– Ні. Я сама, – різко відповіла Орися. – Хочу хоч трохи на самоті побути. Мені й кроку без няньок не дають ступити! Тому я піду одна й сама все донесу.
– А ти, видно, не шляхетського роду, панночко? – спитала Одарка й уважно подивилася на дівчину.
– Так, – Орисі набридло приховувати своє походження. – Я не шляхтянка. Мій батько був звичайним містянином і мати теж. А хіба ти про це не знала, няню?
Одарка заперечливо похитала головою. Подумавши, вона додала:
– Ти мені спочатку ой як не сподобалася! Гадаю, що за панна така дивна приїхала, одна й без челяді? Не інакше вертихвістка якась! А потім дивлюся – тиха ти така, лагідна. Думаю, ну, слава Богу, дав Він моєму Тимофієві добру наречену. А ти, виявляється, ще й не шляхтянка. Тепер уже точно знаю, що мій Тимофій у добрі руки потрапив!
– Чому це? – усміхнулася Орися.
– Та тому, що мій Тимофій не такий, як пан Матвій. Він інший! Занадто добрий і благородний. Йому на знатній панночці одружуватися ніяк не можна – не зрозуміє вона його. Зовсім не зрозуміє та ще й зневажатиме за те, що він не такий пихатий, як інші. А тебе йому Сам Бог послав! Тільки от чому ви приїхали так, невінчані? – стара нянька поставила запитання, що давно не давало їй спокою.
– Так сталося, що нам довелося поїхати швидко й тільки вдвох – не було часу вінчатися, – ухилилася від відповіді Орися
Няня хотіла ще щось запитати, але раптом її голосно покликали. Одарка засичала, що без неї кроку ступити не можуть, і з невдоволеною цікавістю пошкандибала з комори у двір. Орися вийшла слідом і попрямувала до лісу.
Вона не знала, де саме живе Оксана, тому пішла першою стежкою, яку знайшла. Але помилилася. Неабияк поблукавши, Орися все ж знайшла землянку, і то завдяки диму, що вився над її дахом. Хатка виявилася маленькою, без огорожі, майже вросла в землю й була вкрита мохом. Орися спустилася на декілька земляних сходинок і постукала в маленькі двері, а потім увійшла. Оксана була вдома. Обличчя її спухло від учорашніх побоїв. Побачивши свою рятівницю, знахарка дуже зраділа.
– Що привело тебе до мене, панночко? – привітно запитала вона. – Невже пану Михайлику знову зле? То я миттю зберуся!
– Ні, йому не зле. Тобі зараз найкраще нікуди не ходити, а полежати, – відповіла Орися, з тривогою розглядаючи опухле обличчя Оксани. – Ти як почуваєшся? Не зле?
– Ні. Я особливо не постраждала. А синці зійдуть.
– Це тобі, – Орися поставила кошик з їжею біля столу.
– Дякую. Це вже занадто щедро, – зніяковіла знахарка. – Я тобі життям зобов’язана. Але ти дуже ризикувала вчора, коли заступилася за мене. Тепер панство тебе зневажатиме за це.
– Нехай зневажають! – знизала плечима Орися. – Нема чого шкодувати про втрачену прихильність таких жорстоких людей. Мене більше вразило те, що пан полковник мовчав, – на його землі, з його людиною творять таке, а йому однаково.
– Я ж не холопка пана Клесінського. Тому йому й діла до мене немає, – відповіла Оксана. – Тут оселитися мені дозволив його покійний батько, пан Микита, Царство йому Небесне. Він дуже добрий до людей був. Коли його не стало, пан Клесінський не заперечував, щоб я залишилася жити тут. Ось так. А ким ти доводишся йому? Я чула, що родичкою.
– Ні, я йому ніхто. Мене восени привіз Тимофій, його брат, – Орися замовкла, не знаючи як далі розповідати про себе.
– А! Отже, пан Тимофій! Ох, як шкода, що він тут не живе постійно. Ось уже хто справжній шляхтич! А ти йому хто? Наречена? – усміхнулася Оксана.
Орися кивнула.
– Ніби наречена, а ніби й не зрозумій хто, – зітхнувши, додала дівчина.
Оксана помовчала, обдумуючи почуте, а потім усе ж запитала:
– Невже пан Тимофій із тобою погано вчинив? Ніколи не подумала би, що він може скоїти безчесний учинок.
– Та ну що ти! Ні, звичайно ж ні! – зніяковіла Орися. – Просто... – несподівано дівчині захотілося виговоритися. Незважаючи на прихильність Михайлика, Кшисі, інших челядників, Орися була самотньою, їй ні з ким було навіть поговорити про те, що засмучувало. Тому дівчина, не замислюючись, розповіла Оксані про себе все: від першої зустрічі з Тимофієм до вчорашнього освідчення його брата. Але, вірна обіцянці, яку дала коханому, дівчина промовчала про повстання.
Оксана уважно, не перебиваючи, слухала її розповідь. Жінка зрозуміла, що дівчині треба виговоритися, адже від неї не сховалося засмучене обличчя гості. Не менш дивним був її візит без супроводу челяді.
– Ось що мені тепер робити? – запитала Орися, закінчивши свою розповідь.
Оксана зітхнула: що робити дівчині, затиснутій між двох вогнів? Повернутися додому – не можна, а залишатися тут – ще гірше.
– А чому ви не повінчалися з паном Тимофієм? – запитала Оксана. – Адже це можна було влаштувати без особливих перешкод.
– Тимофій хотів улаштувати пишне весілля, щоб усе за звичаєм було. З моїм батьком хотів помиритися. Тому й відклав весілля до найкращих часів, – зітхнула дівчина. – Та й не знав він і не допускав, що все так обернеться.
– А хіба в тебе немає родичів, які зможуть прихистити? – запитала Оксана.
– Ні. Нікого я не маю, окрім Тимофія, батька й сестричок.
– А чому тобі не оселитися в монастирі? Черниці приймуть і знатимуть тебе під ім’ям панни Клесінської, а не під справжнім. Якщо твій наречений досі шукає тебе, то питатиме інше ім’я. А до келій дивитися жінок його не пустять. Та й саме ім’я Клесінських тут занадто відоме,тож на тебе ніхто не подумає, що ховаєшся. Гадатимуть: панночка побожна або хоче постриг прийняти. А коли пан Тимофій повернеться, то забере тебе.
Орися задумалась. Дійсно, а що заважає їй перебратися жити в монастир? Вона назветься іншим ім’ям і спокійно чекатиме повернення Тимофія.
– Твоя правда! Я так і зроблю! – зраділа Орися.
Знахарка всміхнулася. Жінки ще трохи погомоніли, а потім Орися зібралася йти.
– Чи можу я приходити до тебе, поки не поїду? – запитала дівчина.
– Я лише радітиму твоєму товариству, панночко! – усміхнулася Оксана.
Тепло попрощавшись зі знахаркою, Орися пішла додому. Уперше на серці в дівчини було легко і спокійно. Вона радісно помітила, що в повітрі запахло весною, що десь по-весняному щебече пташка, а сніг став м’який і пухкий. Повернувшись у маєток, Орися попрямувала до Клесінського.
Пан Матвій власноруч годував своїх мисливських соколів. Із задоволенням він дивився, як чудові птахи хапають шматочки сирого м’яса й вимагають ще. Це були його улюбленці. Не раз вони вправно били для нього дичину, не раз сусіди заздрили йому через цих соколів.
– Пане полковнику!
Матвій озирнувся й побачив Орисю. Дівчина стояла у дверях, опустивши очі. Клесінський скинув брови. «Невже вона вже все обдумала? Навряд чи! Імовірно, прийшла чогось попросити», – подумав він, а вголос холодно запитав:
– Я слухаю тебе, панно.
Орися трохи помовчала, а потім, зібравшись із духом, сказала:
– Я вирішила пожити в монастирі, доки не повернеться Тимофій, тому прошу тебе дати мені можливість туди доїхати.
Клесінський нічого не відповів, тільки насупився. Він узяв шматочок м’яса і простягнув його соколу. Хижий птах схопив їжу й умить проковтнув, потім затріпотів крилами, по черзі поглядаючи то одним, то іншим світло-бурштиновим оком на свого господаря, випрошуючи ще.
– Досить, мій дружечку, досить! – несподівано тепло й лагідно сказав Матвій. Чомусь соколи, коні й мисливські собаки набагато частіше випробовували на собі його ласку, ніж рідний син.
– Ти нікуди не поїдеш, моя пташко, – спокійно сказав колишній козацький полковник, відмиваючи руки в тазу й витираючи їх вишитою серветкою. Потім він незворушно почав надягати свої персні.
– Але ти не можеш мене тут утримувати проти моєї волі! – вигукнула Орися.
– Можу. Я відповідаю за тебе. Не забувай про це, – ще спокійніше відповів Клесінський, не дивлячись на дівчину.
– Бачу, як ти за мене відповідаєш перед своїм братом! – зло промовила Орися.
– А ти не на те дивись, моя радосте! – глузливо відповів їй Матвій. Він повільно наближався до Орисі, високий, на голову вищий за дівчину, гарний, незважаючи на роки. Підійшовши, Клесінський витончено обперся на одвірок і єхидно подивився на дівчину.
– Пане полковнику, що я тобі зробила, що ти так наді мною знущаєшся? – Орися починала злитися. Її обурило те, як Клесінський із нею поводиться.
– Я навіть ще не починав! Орисю, ти нікуди й ніколи звідси не поїдеш. Нічого тобі робити в монастирі – там тебе швидко знайдуть і повернуть додому. А тут ти можеш почуватися в безпеці.
– Я не можу почуватися в безпеці поряд із тобою, пане! – сказала Орися.
– А хіба моє кохання чимось тобі загрожує? – вкрадливо спитав Матвій.
– Так, безчестям. І для мене, і для тебе, пане. Тому я вимагаю – дай мені можливість поїхати. Якщо ти не даси мені коней, тоді я піду пішки!
– Тоді я посаджу тебе під замок, і ти взагалі нікуди не вийдеш! Навіть до саду! – загримів полковник. – Якщо ти не хочеш розуміти по-доброму, то я поясню тобі по-поганому!
Орися спалахнула, груди її бурхливо здіймалися, а очі заблищали.
– Не смій кричати на мене! – гнівно вигукнула дівчина.
– Я попередив тебе. Спробуєш утекти – пошкодуєш! – незворушно відповів пан Матвій.
Орися круто розвернулася й вийшла. А Клесінський глузливо подивився їй услід».