Будь-яку реформу чи закон нашим політикам, здається, достатньо назвати втіленням “кращих європейських практик” і цим зняти із себе обов’язок пояснювати, на чому ґрунтуються ті чи інші пропозиції. Немає часу пояснювати, ви що, не хочете, щоб було як в Європі? Так само й аналітики, дослідниці та інші представники громадянського суспільства в Україні часто знаходяться в цьому ж модусі виробництва знання, розробляючи рекомендації.
Наш погляд спрямований на часто міфічний “Захід” інколи навіть більше, ніж на власну країну. Але, видається, ми вдивляємося не туди.
Кращі практики
Перше, що могло б спрямувати наш погляд, це усвідомлення того, що “Європа” не є однорідною сутністю, а політики, що діють в цих країнах, дуже різняться навіть серед країн ЄС. Нерідко аргумент “як у Європі” звучить щодо запровадження тих політик, які у країнах ЄС вирішуються значною мірою саме на національному рівні (наприклад, трудові чи соціальні політики). А відтак, виникають у певному політичному контексті, соціальних і економічних умовах конкретної країни. Часто саме цей контекст випускають з поля зору.
Візьмемо приклад зі сфери праці. Чи не щороку у Верховній Раді з’являються законопроєкти, покликані зробити ринок праці більш гнучким і флексибілізувати (зробити більш “гнучкими”) трудові відносини. Все це відбувалося і в інших країнах Європи: шляхом узаконення нових форм найму (аутсорсингу, part-time роботи, строкових контрактів та контрактів нульових годин тощо), спрощення процедури найму та звільнення працівників. Політика флексибілізації покликана знизити рівень офіційного безробіття, а відтак і соціальних видатків. Проте у цієї політики є і ризики — зростання нерівності, поділ працюючих на інсайдерів ринку праці, що користуються соціальними та трудовими гарантіями, та аутсайдерів — частка яких лише зростатиме — позбавлених стабільної зайнятості та доходу, а також зловживання роботодавцями меншою захищеністю працівника.
Саме ці негативні наслідки уповні проявилися, наприклад, у Великобританії, де вже у 90-х показники нерівності шалено зросли, або в Угорщині, де цілеспрямована політика флексибілізації супроводжувалась послабленням повноважень профспілок, і увінчалась у 2018 р. законом про понаднормові години, дозволивши роботодавцю легально вимагати від працівника відпрацювати на 60% більше понаднормових, ніж це було раніше. Відповіддю частини працівників стала трудова міграція в інші країни ЄС. Набагато краща картина у таких країнах як Нідерланди чи Данія, де політики флексибілізації супроводжувалися заходами, що забезпечували стабільність доходу, а також проводили у контексті, де сформувалися традиції активного соціального діалогу між профспілками та об’єднаннями роботодавців. Але такі нюанси, на жаль, рідко беруться до уваги.
Окрім цього, звертаючись до “європейських практик”, нерідко в Україні куди меншу увагу приділяють політикам, реформам у країнах колишнього соцтабору, зокрема у тих, що приєдналися до ЄС. Багато з цих країн запроваджували схожі реформи із досить перемінними результатами. Проте здебільшого в українському публічному полі, якщо до цього досвіду і звертаються, то критичності і уваги до деталей часто бракує. Не слід боятися пенсійної реформи — її проводили і в Польщі, і в Угорщині, і в Словаччині — особливо активно писали експерти кілька років тому. Але як, і до яких результатів це призвело? Які проблеми виникали? Які висновки можна зробити для України? Такого аналізу, на якому ґрунтувалися рекомендації, дуже бракує.
Часто є й інша проблема — а де шукати те, що можна прикласти до нашого контексту і що таке “країни зі схожим досвідом”? Зрештою, чи достатньо ми знаємо про стан справ у колишніх пострадянських країнах і яким мірилом оцінюємо успіх чи не успіх тих чи інших реформ? І ця проблема не випадкова.
Транзитом у Європу
Через місяць виповниться 30 років з того моменту, коли Україна потрапила у так званий перехідний період (transition) і ми стали країною перехідної економіки, перехідної демократії тощо. Втім, як і для переважної більшості країн соцтабору, для України транзитний переліт так досі і не завершився приземленням у сім’ї рівних європейських демократій.
Саме закріплення у політичному словнику нібито узагальнюючого терміну “перехідні країни” ілюструє як “перехід” починає домінувати і на дискурсивному рівні: нерідко, проблеми соціально-економічного характеру списуються винятково на недостатні старання країни у запровадження ринкових реформ. Таким чином, протестна активність проти підвищення тарифів на комунальні послуги описується як неготовність населення взяти відповідальність за свою долю і порвати зі старими патерналістськими очікуваннями з минулого. Будь-які рекомендації щодо посилення соціальної підтримки з боку держави звучать в українському публічному полі чи не як комуністичні (при цьому багато чинних політик, що існують в інших країнах ЄС тоді й справді є чистої води комунізмом), а рекомендації про недопустимість послаблення захисту прав працівників вступають у двобій із необхідністю бути привабливою країною для інвесторів — основних героїв перехідного періоду.
В цьому ситуація України має багато спільного з іншими країнами Східної Європи: сама рамка “переходу” змушує розглядати чи не всі кризові явища, що виникають у цьому регіоні, через призму недостатньо успішного вправляння у наздоганянні західних капіталістичних демократій, а зовсім не як наслідки цього самого переходу до відведеного нам місця у світовій системі виробництва, а також кризи самої глобальної ринкової системи, на периферії якої ми знаходимося.
Така призма надзвичайно розмиває і спрощує оптику, за допомогою якої ми розглядаємо наш локальний контекст. А саме він є тим, у що ми маємо найбільш уважно і чуйно вдивлятися при розробці політик та рекомендацій.
Усвідомити контекст
“Щоб прийняти рішення, треба спершу провести дослідження”, — так звучало попереднє мото нашого аналітичного центру — “а не просто подивитися дослідження з інших країн чи звіти міжнародних організацій про те, які заходи для вирішення тієї чи іншої проблеми втілювалися в інших країнах”, додам я.
На жаль, досить часто включення блоку “рекомендації” (як і блоку “міжнародний досвід”) у дослідницькі звіти, аналітичні та журналістські тексти, є чимось вимушеним, “для годиться”. Такі рекомендації за своєю суттю можуть перевищувати масштаби проведеного дослідження, а через некритичне запозичення буквально не прикладатися до контексту нашої країни.
Саме тому дослідникам, аналітикиням, активісткам, що в рамках своєї діяльності прагнуть розробляти рекомендації та політики, рішуче необхідно максимально глибоко фокусуватися на дослідженні нашого локального контексту, аби виробляти специфічне і локальне знання, на основі якого можна ґрунтувати пропозиції щодо політик.
Окрім того, що це сприятиме виробленню кращих рекомендацій, варто також пам’ятати, що чим ліпше ми знаємо свій власний контекст — чим більше ми в нього занурені і чим краще ми його дослідили — тим менший розрив між нами, як представниками “експертного середовища”, та людьми, для кого ми так прагнемо кращих політик та кращих рішень. Лише детально й уважно розбираючись у тому, що відбувається в конкретній сфері, чуючи голоси людей, які щодня стикаються з тими чи іншими проблемами, ми не лише сформулюємо конкретніші рекомендації, але і взагалі зможемо їх переконати у тому, що те, що ми “рекомендуємо”, того варте. Адже адвокація рекомендацій — це не лише діалог із органами влади, це діалог із суспільством. Політична влада може змінюватися, а прагнучи змінити щось, ми маємо прагнути до міцної довгострокової підтримки цих змін серед населення. Окрім того, саме дослідження дозволяють залучити до вироблення політики самих людей, не лишаючи цей привілей для експертів, що читають у кабінетах звіти про міжнародний досвід.
Така робота своєю чергою потребує усвідомлення соціального та політичного контексту, у якому ми як “аналітики”/”експерти”/”дослідники” працюємо, та критичного погляду на оптику, через яку визначаємо щось як проблеми у нашій країні та дивимося на них. Через те, що в нас все ще бракує власного словника, аби говорити про свій контекст, ми продовжуємо говорити про себе західними термінами, і, відтак, багато проблем не отримують належної уваги, адже немає мови, на якій ми можемо їх озвучити. Водночас, саме уважне дослідження нашої локальної реальності та спроби її описати і виробити словник для цього, нерозривно пов’язані із розумінням системності певних проблем і їх зв’язку із глобальними проблемами, у які ми неуникно вписані. Що зрештою, у перспективі дозволило б нам змінити роль слухняних учнів та запозичувачів політик і рекомендацій на критичних учасників міжнародного діалогу.
Авторка: Наталія Ломоносова, аналітикиня Cedos