Наочним прикладом вакханалії та відчуття повної безкарності, що панує в судовій системі, можна вважати рішення Верховного Суду України (ВСУ) по справі Юлії Тимошенко.
Нагадаю, що в червні поточного року була поширена заява Сергія Власенка про те, що він отримав на руки рішення ВСУ, яким встановлено, що «Юлія Тимошенко, як прем‘єр-міністр, діяла законно та не вчиняла ніякого злочину під час укладання НАК «Нафтогаз України» та РАО «Газпром» газових контрактів. У її діях не було навіть натяку на перевищення службових повноважень, а відтак газова справа закрита через відсутність не те що складу, а події злочину».
Сама по собі інформація про це рішення ВСУ не викликала якогось жвавого обговорення в суспільстві. Більшість українських громадян була впевнена, що Тимошенко невинна, а тому рішення ВСУ лише підтвердило їхню думку.
Меншість громадян, до якої відноситься і ваш покірний слуга, розуміли, що з поваленням режиму Віктора Януковичу, всі звинувачення проти Тимошенко будуть зняті попри те, що вона, насправді, скоїла низку злочинів при підписанні газових контрактів в січні 2009 року. Таке розуміння базувалось на тому, що судова система України з часів Радянського Союзу завжди обслуговувала інтереси влади. І за роки української незалежності принципових змін в ній не відбулось.
Я багато років відслідковую функціонування газового ринку України, неодноразово писав аналітичні статті, присвячені особливостям його функціонування.
Так, в 2011 році я оприлюднив доволі детальне дослідження «Газові угоди Тимошенко – хронологія злочинів та національної зради». До речі, за ці роки ніхто з представників ВО «Батьківщини» так і не зміг заперечити висновки, які були зроблені в тому досліджені.
Виходячи з тієї уваги, яку я приділив газовим угодам 2009 року, зрозуміло, що я не міг не поцікавитись, яку ж аргументацію використає ВСУ, щоби виправдати дії Тимошенко.
Завдячуючи тому, що в Україні діє реєстр судових рішень, в мене була можливість ознайомитися вердиктом ВСУ по справі Тимошенко.
І тут мене спіткала відверта несподіванка.
Якщо пригадати пафос Сергій Власенка, з яким він повідомив про отримане рішення, то можна було вважати, що судді ВСУ одноголосно підтримали його. Тоді пан Власенко особливо наголосив, що Верховний Суд у повному cкладі на своєму засіданні прийняв рішення, і яке підписали всі судді.
Так, то рішення підписали всі судді ВСУ, які брали участь в розгляді цієї справи. Така процедура.
Але скандальність ситуації полягає в тому, що, насправді, безпрецедентна кількість суддів ВСУ висловили окремі думки до цього рішення, висловивши категоричну незгоду з ним. З 42 суддів 16 висловили свої заперечення до нього. Можу сказати, що я не знайшов жодного рішення ВСУ (можливо погано шукав), яке би викликало подібну суперечку в доволі закритій кастовій суддівській системі.
Доволі красномовно, що це рішення по справі Тимошенко ухвалювалося всім складом ВСУ, а не Судовою палатою у кримінальних справах.
Спитаєте, чому?
Річ в тім, що 10 з 16 суддів цієї палати, яка спеціалізується на розгляді кримінальних справ, були серед тих, хто висловив свою категоричну незгоду з рішенням ВСУ. Тому і довелось продавлювати необхідне Юлії Тимошенко рішення за допомогою всього складу ВСУ.
Отже, яку аргументацію використав ВСУ, щоби виправдати Тимошенко?
Слід зазначити, що судді ВСУ особливо не заморочувались.
Перший аргумент, який і став базовим для прийняття рішення ВСУ, стосувався рішення Європейського Суду, яким визнано, що були порушені права Тимошенко, коли суддя Печерського суду ув’язнив її на час судового процесу. Таким чином, мовляв, суд показав свою упередженість. А якщо була упередженість з приводу необґрунтованого тримання під вартою, то значить і вирок по справі Тимошенко було упередженим.
Але всі 16 суддів, які висловили окремі думки зазначали, що рішення Європейського Суду стосувалось виключно питання неправомочності зміни запобіжного заходу Юлії Тимошенко. При цьому вирок Печерського суду не був предметом його розгляду. Тому, на їх думку, використовувати те рішення Європейського Суду для того, щоби зробити висновок по іншій справі неможна.
У зв’язку з цим, наприклад, суддя Гошовська в своїй окремі думці зазначає, що «більшість суддів, усупереч вимогам кримінально – процесуального закону України та своєї ж практики, вирішила за можливе переглянути постановлені щодо Тимошенко судові рішення. Для цього, явно вийшовши за межі предмету розгляду Європейського суду, більшість суддів, не навівши переконливих суджень, зробила висновок про те, що суддя, який постановив вирок у справі, не був безстороннім, тобто фактично встановила порушення ст. 6 Конвенції щодо права на справедливий суд в той час, як сам Європейський суд таких порушень не встановлював».
І далі: «Висновок суддів у постанові від 14 квітня 2014 року про те, що суддя, який постановив вирок щодо Тимошенко, був упередженим і не безстороннім за об’єктивним критерієм, є не вмотивованим і суперечить практиці Європейського суду з прав людини, зокрема рішенню у справі Мироненко і Мартенко проти України» від 10 грудня 2009 року.
Відповідно до цього рішення особиста безсторонність суду презумується, поки не надано доказів протилежного, та при застосуванні об’єктивного критерію і визначенні наявності у справі законних підстав сумніватися в безсторонності судді позиція особи, яка скаржиться, не має вирішального значення, а таке значення має лише можливість вважати такі сумніви об’єктивно обґрунтованими, тобто підтвердженими певними формулюваннями суддею процесуальних документів, зафіксованими його висловами під час судового провадження по справі тощо. Разом з тим, у постанові Верховного Суду України таких доказів не наведено, а самі по собі рішення судді під час судового провадження у справі про зміну запобіжного заходу з підписки про невиїзд на взяття під варту і відмову в задоволенні клопотань про заміну цього запобіжного заходу не є достатніми доказами його упередженості при розгляді справи.
Крім того, визнання в постанові від 14 квітня 2014 року, що суддя при розгляді справи не був безстороннім і це виключало його участь у розгляді справи, а відтак визнання, що прийняте ним рішення по справі – обвинувальний вирок щодо Тимошенко є процесуально нікчемним і підлягає скасуванню, призводить до того, що викладені у вироку факти та висновки не могли бути використані Верховним Судом України при постановленні свого нового рішення. Наслідком зазначених вище висновків мало б бути направлення Верховним Судом України кримінальної справи щодо Тимошенко Ю.В. на новий судовий розгляд в іншому складі суду, оскільки в межах процесуальної діяльності Верховного Суду України та його повноважень розгляд ним справи як судом першої інстанції не можливий, а отже, неможливо провести дослідження доказів винуватості чи не винуватості Тимошенко Ю.В. у пред’явленому обвинуваченні, надати стороні захисту рівні права із державним обвинувачем щодо подання доказів, перевірити їх якість, публічно, гласно та відкрито здійснити судове провадження тощо». (В лапках тут і далі вказується пряме цитування мотивувальної частини рішення ВСУ чи окремої думки членів ВСУ – Борис Кушнірук).
До речі, в іншій окремій думці, яку підписали 11 суддів, зазначається:
«Для встановлення, зокрема, відсутності в діях Тимошенко Ю.В. складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 365 КК; наявності в її діях крайньої необхідності чи іншого стану, який виключає кримінальну відповідальність; відсутності самої події злочину і якого саме, потребується проведення перевірки обставин справи, дослідження доказів, що за вимогами процесуального закону не є компетенцією ВСУ, який є судом права, а не факту».
Другий аргумент, використаний ВСУ в мотивувальній частині, стосувався того, що Юлія Тимошенко не могла перевищити повноваження, підписуючи Директиву для делегації НАК «Нафтогазу». Бо, «відповідно до Закону № 279-VI, у редакції, чинній станом на січень 2009 року, Кабінет Міністрів України не наділений повноваженнями затверджувати директиви суб’єктам господарської діяльності на ведення переговорів та укладення контрактів із суб’єктами господарської діяльності інших держав».
«Відповідно до Закону № 279-VI та пункту 2 параграфу 9 Регламенту Кабінету Міністрів України, у редакції, чинній станом на січень 2009 року, з метою координації діяльності членів Кабінету Міністрів України прем’єр-міністр був наділений правом давати доручення (директиви) членам Кабінету Міністрів України, у тому числі й Міністру Мінпаливенерго, яке постановою Кабінету Міністрів України від 15 грудня 2005 року № 1205 наділено лише повноваженнями з управління корпоративними правами держави, як акціонер стосовно НАК Нафтогазу»
А «тому видання Юлією Тимошенко Директиви для делегації на переговори з щодо укладення контракту купівлі-продажу природного газу в 2009-2019 роках та контракту про обсяги та умови транзиту природного газу через територію України на період з 2009 по 2019 роки не може розцінюватись як перевищення влади та службових повноважень у формі вчинення одноособово дій, які можуть бути вчинені лише колегіально, оскільки не може вважатися перевищенням влади та службових повноважень перебирання на себе повноважень колегіального органу, якими цей орган відповідно до закону не наділений».
Спробуємо розібратися, що ж з цієї доволі «забавної» аргументації випливає. Але спочатку не можу не звернути увагу, що члени ВСУ не посоромились використати відкрите пересмикування нормами Регламенту КМУ.
Так, прем’єр-міністр був наділений правом давати доручення членам Кабінету Міністрів України. Але саме «доручення», і аж ніяк не «директиви». Слово «директиви» судді ВСУ, фактично, додали від себе. І це не просто використання іншого синоніму слову «доручення». Це, по суті, вписування суддями в законодавство певних норм, на що вони точно не мають права.
Річ в тім, що згідно загального правового принципу «посадові особи діють лише в межах прямо вказаних нормативним актом». Тобто, на них поширюється принцип «дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Отже, прем’єр-міністр не може видавати ніякі інші види розпорядчих документів, окрім тих, які прямо вказані законом. А тому, ані прем’єр-міністр, ані члени ВСУ не можуть на власний розсуд тлумачити норми прямої дії, які вказані в законі. В той же час в Регламенті КМУ згадується лише термін «доручення».
Крім того, слід враховувати, що під час судового процесу в Печерському суді було встановлено, що голова НАК Нафтогаз Володимир Дубина, усвідомлюючи збитковий характер газових контрактів, вимагав від прем’єр-міністра Тимошенко Директив КМУ. Підкреслюю, Директив Кабінету Міністрів, а не прем’єр-міністра. І йому особисто в руки передала Юлія Тимошенко Директиву для делегації НАК «Нафтогазу», які той сприймав саме як Директиви КМУ, а не особисті Директиви прем’єр-міністра.
Необхідно також нагадати, що в той день із самого ранку перший віце-прем’єр-міністр Турчинов намагався протягнути на засіданні КМУ цей документ саме як Директиви КМУ. Не отримавши підтримку, він зняв його з розгляду.
Але, як вже зазначалось в окремих думках суддів ВСУ все це мало бути предметом нового розгляду в суді першої інстанції, якщо вже, навіть, виходити з висновку про те, що суддя Печерського суду не був безстороннім.
Не можу у зв’язку з цим, також, не згадати власну позицію щодо судового процесу по справі Тимошенко в Печерськом суді. Я ще в період досудового слідства зазначав, що головним очевидним кричущим порушенням закону було відчуження газу у «РосУкрЕнерго». Цей факт встановлений Стокгольмським судом, потім підтверджений українськими судами. Ці рішення, до речі, до сьогоднішнього дня ніхто не відміняв. Важливо зазначати, що схема з незаконним відчуженням того газу, була складовою газових контрактів, підписаних в січні 2009 року.
Варто, також, нагадати, що під час судового процесу в Печерському суді на цьому неодноразово наголошувала сама Тимошенко, а тому вимагала розгляду і цього питання. Тоді її інтерес полягав в тому, щоби притягнути до своєї кримінальної справи Путіна та представників Газпрому. Зрозуміло, що Генпрокуратура цього дуже не хотіла.
Тоді для відчуження газу «Росукренерго» посадові особи Нафтогазу та Газпрому пішли на укладання удаваних угод, що саме по собі вже має склад злочину. Тому якби було в судовому порядку було визнано, що то був злочин посадових осіб на чолі пані Тимошенко, це давало можливість визнати всі газові контракти січня 2009 року такими, що були наслідком злочинної змови українських та російських посадових осіб. І це було би підставою для припинення їх дії.
Але українська влада, бажаючи ув’язнити Тимошенко, натомість не хотіла сваритись з Путіним. Тому справа з незаконного відчуження газу «РосУкрЕнерго» була відокремлена від кримінальної справи Тимошенко, а потім цілком свідомо розвалена. І хоча тоді деякі українські посадовці отримали умовні строки покарання, але без жодної компенсації нанесених Україні багатомільярдних збитків.
Між іншим, як я розумію, навесні цього року всі ті рішення з умовними строками без зайвого галасу були відмінені нашими «самими справедливими та незалежними судами». Ну і ці пани зараз вже знову на високих державних посадах. Хтось, мабуть, навіть вважає, що вони зараз працюють в інтересах держави. Ну, ну.
Ще одна з причин, що викликала відверту незгоду суддів ВСУ з протягнутим рішення, пов’язана з тим, що прийнявши до розгляду цю справу, ВСУ загалі то знехтував законодавством та власною практикою.
Так, декілька суддів ВСУ в окремі думці зазначали: «Вважаємо постанову ВСУ від 14 квітня 2014 року, прийняту простою більшістю суддів, помилковою (такою, що не відповідає вимогам закону), оскільки не було підстав для допуску справи ВССУ до розгляду ВСУ, а ВСУ не був судом, уповноваженим розглядати цю справу, не мав підстав для перегляду і скасування зазначених вище судових рішень щодо ОСОБА_1 та підстав для закриття за відсутністю події злочину кримінальної справи відносно неї за ч. 3 ст. 365 КК за процедурою, яка була застосована ВСУ».
І далі:
«З огляду на це і відповідно до положень статей 400-11, 400-12, 400-18 КПК 1960 року заяву Тимошенко Ю.В. належало розглядати Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в порядку, визначеному статтею 400-18 КПК 1960 року. У свою чергу, Верховний Суд України за діючими законами України не є тим судовим органом, який уповноважений на розгляд зазначеної заяви. Тому у даній справі він не може вважатись «судом, встановленим законом» у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки це поняття включає не лише правову основу створення і існування самого суду, а й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто визначають його юрисдикцію з розгляду певної категорії справ за встановленою законом процедурою.
Про те, що розгляд зазначеної заяви не відноситься до компетенції ВСУ, свідчить і той факт, що Тимошенко Ю.В. двічі зверталася із аналогічною заявою до ВССУ, який двічі відмовляв їй у допуску справи до розгляду ВСУ та самостійно приймав рішення по заяві в порядку, передбаченому ч. 4 ст. 400-18 КПК 1960 року (ухвали від 6 вересня 2013 року та від 14 жовтня 2013 року).
Також за весь час існування такої підстави перегляду кримінальних справ, яка передбачена п.2 ч.1 ст. 400-12 КПК, до ВСУ вперше допущена заява з підстави встановлення Європейським судом з прав людини порушення Україною при вирішенні справи судом вимог тільки п.п. 1, 4, 5 статті 5 і статті 18 в поєднанні зі статтею 5 Конвенції.
Крім того, Верховний Суд України хоча і визнаний за Конституцією України і Законом України «Про судоустрій і статус суддів» як найвищий судовий орган в системі судів загальної юрисдикції, в той же час національним законодавством обмежений у своїх повноваженнях, і відповідно до рішень Європейського суду з прав людини не вправі використовувати компетенцію, яка не надана йому відповідним законодавством, та на свій розсуд визначати собі підсудність з розгляду справ, у тому числі і кримінальних (рішення ЄСПЛ у справах «Сокуренко і Стригун проти України», «Базальт-Імпекс» проти України», «ТОВ «Верітас» проти України», «Коем і інші проти Бельгії» тощо.)»
Як бачите, заради прийняття цього відверто неправосудного рішення в інтересах Тимошенко ВСУ знехтував і законодавством, і власною практикою, і рішеннями Європейського суду з прав людини.
P.S.
Проти України ведеться відкрита військова агресія з боку Росії. Тому, незважаючи на всю шкоду українській державі, яка була нанесена Юлією Тимошенко за останні 20 років, по великому рахунку, зараз не до неї. Сподіваюсь, вона згодом піде в політичне небуття.
Але якщо ми продовжуватимемо терпіти відверте нехтуванням нормами права з боку суддів, якщо вони і надалі абсолютно безкарно діятимуть в інтересах окремих осіб, то це означатиме, що ми дозволяємо зсередини руйнувати українську державність.