Особливість грузинського прикладу полягає в неочікуваному драйвері соціального вибуху. Ним став депутат Держдуми Росії, православний комуніст, прихильник Сталіна – Сергій Гаврилов. Він приїхав в Грузію очолити засідання Міжпарламентської асамблеї православ’я – інституції створеної ще в 1994 році, яка об’єднує політиків 21 країни, проте не відзначалась резонансними результатами роботи, як мінімум до останнього тижня. Чи то в силу недалекоглядності організаторів, чи по причині власних лідерських амбіцій російський депутат вирішив сісти на місце спікера парламенту Грузії. Звичайно, як каже народна мудрість, в ногах правди нема, але ситуаційно Гаврилов довів, що відсутність правди притаманна й іншим частинам тіла. Як результат, чиста нумерологія – там де п’ята колона не правильно застосовує п’яту точку дипломатія закінчується.
Під акомпанемент активного сплеску народного незадоволення та штурму парламенту, Гаврилов був змушений панічно покидати приміщення. На жаль, жорсткі дії правоохоронних органів, які застосували газ та гумову зброю призвели до численних травм серед демонстрантів. Біля 100 учасників протесту були затримані у ході прямих сутичок. Врешті-решт, дії силовиків не тільки не зупинили мітинг, але й спровокували новий виток виступів проти режиму, а демонстрація проти російського депутата і проведення засідання асамблеї в цілому, переросли в політичні акції з новим переліком вимог.
Проте, для деталізації подальших подій та прогнозування можливих сценаріїв розвитку ситуації варто зробити акцент на моделі організації політичного життя в Грузії та обставинах, що передували масовим протестам, але мали не менше значення. Станом на сьогодні провідною політичною силою в країні є партія «Грузинська мрія». Політсила займає домінуюче положення в парламенті, контролює уряд і навіть президент Саломе Зурабішвілі, яка формально відноситься до іншої сили – «Шлях Грузії». Специфічною особливістю «Грузинської мрії» є ключова роль у ній олігарха Бідзіни Іванішвілі – спонсора, кулуарного сірого кардинала та бенефіціара проекту. Він створив умови для централізації політичної влади і економічних активів країни у свої руках, виступаючи грузинською версією свого колеги з Молдови.
Концентрація важелів впливу на політичні процеси в країні в однієї людини вже давно створювала базу для громадських протестів. Додатковими каталізаторами народного незадоволення слугували низькі показники життя, невизначеність з євроінтеграційними перспективами, поява неоднозначних сигналів щодо можливого зближення з Росією, відсутність якісних реформ (навіть конституційна, яка була покликана забезпечити транзит до парламентської республіки пройшла під диктовку Іванішвілі і не знайшла підтримки в опозиції). Таким чином, платформа для соціального вибуху систематично формувалась декілька років, а російський депутат став тією «комуністично-православною» іскрою, яка розпалила це полум’я.
Зважаючи на різноманіття актуальних проблем, подальші народні виступи у Грузії стали своєрідним майданчиком плюралізму, який об’єднав різні соціальні групи проти дій системи. Хтось продовжує артикулювати власну позицію з приводу так званої «співпраці» з Росією, яка окупувала 20% територій, інші захищають громадські права, порушені правоохоронними органами у ході перших сутичок, решта відстоює ідею перезавантаження інститутів влади. У цій боротьбі побачили шанс на отримання власних дивідендів опозиційні політики.
Опозиційні кола країни не відзначаються повною монолітністю. У результаті розколу сформувалось дві проєвропейські партії – «Рух за свободу – Європейської Грузії» та «Єдиний національний рух». Якщо для кохання відстань не проблема, то для політичних переконань тим паче. Саме тому, ідейним лідером «Єдиного національного руху» залишається Міхеіл Саакашвілі, який не може повернутись в Грузію через кримінальне переслідування, проте залишає відкритою таку опцію у разі зміни політичної кон’юнктури.
Окрім того, серед нонконформістських сил в парламенті представлений «Альянс патріотів Грузії» – консервативна політсила націоналістичного спрямування, ідея якої полягає в заперечені євроатлантичної інтеграції як стратегічного вектора та протидії турецькому експансіонізму. Такий світогляд дозволяє їм успішно грати на полі проросійського електорату й працювати над фрагментацією опозиційного крила грузинської політики. Тому не дивно, що лідерами сьогоднішніх протестів виступає саме проєвропейська опозиція.
В чому головний інтерес «рухів за свободу і за життя»?
Звичайно, домогтися якнайшвидших перевиборів без тривалого перехідного періоду – своєрідна грузинська модифікація вірменського сценарію. Оскільки, відповідно до згаданих нами конституційних змін, Грузія переходить на парламентську форму правління. Таким чином, у разі поступок влади та успішної мобілізації електорату на фоні протестів, опозиція отримає чудові можливості, як мінімум, посилити власне становище в парламенті та долучитись до формування нового уряду, як максимум – спробувати сформувати більшість і перехопити владу в «Грузинської мрії» Іванішвілі. Враховуючи далекоглядні мотиви, «рухівці» з різних таборів готові об’єднатись і стояти до кінця, допоки не будуть оголошені позачергові вибори.
Яку тактику застосовує та як далі діятиме «Грузинська мрія»?
В першу чергу, резонансні події – виклик для Іванішвілі, адже постала загроза розбалансування побудованої ним системи управління країною. Намагаючись тримати протестний рух в допустимих рамках, влада пішла на поступки. Перший крок – відставка голови парламенту Іраклія Кобахідзе. Продиктоване обставинами рішення не мало ніяких кулуарних підтекстів, проте було не достатнім для демонстрантів. Наступний крок, відхід від правових рамок та готовність провести наступні парламентські вибори за відкритими пропорційними списками. Хоча така реакція була позитивно сприйнята на вулицях, можна шукати завуальовані мотиви Іванішвілі, адже чомусь було вирішено ліквідувати прохідні бар’єри і будь-яка партія, що набере навіть невелику кількість голосів буде представлена в законодавчому органі нового скликання. В чому підтекст? З фінансовим ресурсом Іванішвілі можна створити безліч політсил, які не тільки зможуть приваблювати електорат не задоволений «Грузинською мрією», відбиваючи голоси в конкурентів з опозиції, але й пройти в парламент й далі грати на руку грузинському олігарху. Іванішвілі погодився навіть віддати свій головний козир — мажоритарку, де б він міг спокійно провести лояльних кандидатів і запропонував внести зміни до виборчого кодексу вже до виборів, які мали б відбутися у 2020 році (раніше закріплення пропорційної системи планувалось на 2024 рік).
В оточені Іванішвілі сподівались, що вжитих заходів буде достатньо, проте помилились. Серед вимог учасників протесту залишились два пункти — відставка міністра внутрішніх справ Георгія Гахарії та вже згадані нами дострокові парламентські вибори. Обидва кейси неоднозначні та непередбачувані своїми наслідками для Іванішвілі та його команди.
В першому випадку, відставка Гахарії може спровокувати непорозуміння в рядах правоохоронних органів та підірвати довіру силовиків до правлячого режиму на чолі з олігархом Іванішвілі. За останній час Гахарія не тільки проявив себе як лояльний і надійний представник управлінського істеблішменту, але й значно посилив власний вплив в рядах політсили, виступаючи лідером силового крила. Партія поки не готова здати Гахарію, а сам міністр не проявляє намірів йти у відставку. Більше того, зважаючи, що під час сутичок також постраждало біля 80 поліцейських, Гахарія намагається виправдати силовий розгін демонстрантів шляхом делегування відповідальності лідерам опозиції, які закликали націоналістичні кола в рядах протестувальників йти на штурм парламенту.
Іванішівілі постав перед непростим вибором — підтримати відставку й адресувати позитивний сигнал демонстрантам чи відстоювати наближеного до себе міністра залишаючи загрозу подальшої ескалації ситуації. Не виключно, що в вибір можуть втрутитись підкилимні мотиви бізнесмена. В кулуарах грузинської політики відзначають, що Іванішвілі з обережністю ставився до зростання силового ресурсу Гахарії, вбачаючи у ньому потенційного опонента. Звичайно, він не зацікавлений створювати умови для появи в лавах «Грузинської мрії» сильного гравця, наділеного можливістю вести самостійну гру. Окрім того, після численних жертв від сутичок з поліцією, у ході наступних виборів наявність Гахарії в рядах партії може додати їй токсичності й відштовхнути частину електорату.
Зважаючи на всі «за» і «проти» в Іванішвілі зберігається опція відставки міністра з метою зняття напруги серед протестуючих громадян. За таким сценарієм необхідно знайти лояльного і амбіційного силовика, який готовий замінити чинного очільника міністерства не допустивши розколу в рядах правоохоронців і політсили, а Гахарія може стати головним фігурантом і винуватцем антиурядових демонстрацій, відводячи на себе весь негативний ефект. При цьому, задовольнивши вимогу активістів, Іванішвілі отримає більше шансів нівелювати запит на дострокові парламентські вибори. Вони, наразі, є не особливим вигідними для нього, оскільки на фоні масових протестів, партія вірогідно втрачатиме свою електоральну підтримку і не буде часу реалізувати план із запуском нових політичних проектів, які зможуть пройти у парламент завдяки нульовому прохідному бар'єру.
Додає турбулентності політичним процесам і реакція Російської Федерації. Володимир Путін вирішив перекрити авіаційне сполучення з Грузією з метою нанесення удару про одному з головних дохідних секторів грузинської економіки — туризму. За попередніми підрахунками у разі успішного обмеження російського туристичного потоку країна може втрати до 5% ВВП, що матиме деструктивні наслідки у короткостроковій перспективі. Окрім того, небезпідставно Іванішвілі приписують широке коле бізнес-інтересів, які пов'язують його з Росією, що змушує олігарха побоюватись за власні активи у разі подальших асиметричних дій російського керівництва. Оскільки використання прямих каналів комунікації в умовах протестів небезпечно для власних рейтингів, за наявними чутками, здійснюватимуться спроби розпочати діалогу через спецпредставника прем'єр-міністра Грузії із врегулювання відносин з Росією Зураба Абашідзе. Останній має широке коле неформальних контактів як в силових структурах, так і в дипломатичних колах, що дає підстави застосувати його у якості медіатора під час зростаючої динаміки російсько-грузинського конфікту.
Слідкуватимемо за політичними процесами в Грузії і надалі, оскільки їх результати матимуть практичне значення й для України, зважаючи на велику кількість схожих обставин, які характерні для нашого політичного ландшафту.