Критичне мислення є запорукою здорового існування не лише людини, а й суспільства в цілому. В останні чотири роки українське суспільство перенесло і продовжує переносити велику кількість потрясінь. Існуючий в державі градус протесності зумовлює різку нетерпимість до протилежних думок. Ми вже довго живемо в ненависті. Наше суспільство готове лінчувати будь-яку особу, яка висловить непопулярну у суспільстві позицію. Спробуйте навіть в колі своєї родини сказати щось нетипове про Крим, Росію чи Януковича. Отримаєте сімейний конфлікт. Годі говорити про небезпеку вільного висловлювання таких думок у публічних місцях.Я не зміг відслідкувати момент, коли нація вільних та незалежних людей почала перетворюватись на натовп, який готовий не розважливо “забороняти”, “засуджувати”, “пікетувати” лише за висловлену кимось позицію. Чого тільки вартий ухвалений під оплески закон про можливість заборонити будь-який художній фільм, якщо у складі акторів є людина, яка підтримала Путіна, анексію Криму чи відвідувала окуповані території. При цьому досі ефективно не реалізовані механізми обмеження торгівлі із терористами та державою-агресором.
Слід зазначити, що на початку заборона демонстрування фільмів мала стосуватись лише тих стрічок, які виготовлені після 2001 року і пропагують репресивні і правоохоронні органи СРСР та Росії. Ну це можна зрозуміти. Це потрібно для того, щоб захистити українську державність, запобігти розпалюванню протистоянь в суспільстві, не ганьбити пам’ять про героїв України, що боролись і борються за її незалежність.
Також можна зрозуміти, коли забороняють роботи таких російських діячів, чия популярність в українському суспільстві настільки висока, що висловлені ними антиукраїнські ідеї можуть сприйматися широкими масами і мати негативний вплив на розвиток України. Проте, я наразі таких осіб не бачу. З подивом переглядаю складений Службою безпеки України і Міністерством культури України список діячів культури, що становлять загрозу національній безпеці. Саме національній безпеці. Кого туди включили? Таке враження, що це складено лише з метою дрібної помсти за вислови та погляди. Але постає питання – хтось з наших високопосадовців взагалі замислювався над причинно-наслідковим зв’язком між висловлюваннями цих людей і реальною загрозою нацбезпеці? Хтось думав над тим, що нерозважливе формування таких списків сприяє ескалації конфлікту, дає зайві приводи для критики?
Минулого року мене здивувала заборона (загроза заборони) фільму “Іронія долі або з Легкою парою” (реж. Ельдар Рязанов, 1975 рік). Я не міг зрозуміти, кому цей фільм заважає. З’ясувалося, що заборона пов’язана із тим, що епізодичну роль у ньому зіграла Валентина Тализіна, яка є одним з підписантів листа в підтримку Володимира Путіна. Я щиро дивувався цій позиції СБУ і Держкіно. Скажу більше, я вважаю, що така заборона ще більше привернула уваги до Тализіної, акцентувавши увагу на її позиції. Але як виявилося, таких, як я було, вкрай мало. Ніхто з моїх знайомих не хотів чути аргументів.
Я запитував своїх колег:
- чи можна заборонити фільм (роботу цілого творчого колективу), коли минуло 40 років?
- чи можна заборонити фільм не через його зміст, а через позицію одного з акторів, яку він проявив через тривалий проміжок часу після виготовлення картини?
- чи має прямий наслідковий зв’язок сьогоднішня позиція актора і фільм, знятий 40 років тому?
- чи становить суспільну небезпеку фільм “Іронія долі”?
На усі ці мої запитання я лише чув від друзів безапеляційну відповідь: “Ми воюємо з Росією, і ці заходи виправдані. Треба звільнитись від впливу Московії”. І це говорили мої освічені, поважні та мудрі друзі. Уявляєте, що мені б сказали інші люди?
Як так сталось, що український народ втратив здатність критичного мислення? Невже не зрозуміло, що влада аби відволікти увагу народу від дійсних проблем, створює “бурю к скланці води”. Чому, зосередившись на захисті права на цілісність держави, її незалежності та суверенності, українці забули про базові права людини? Адже, згідно зі статтею 3 Конституції України, не людина створена для держави, а саме держава для людини. Саме людина в державі є найвищою цінністю, а її права і свободи мають визначати діяльність держави. Чому українці дозволяють маніпулювати собою?
Лише після заборони серіалу “Свати” (реж. Юрій Морозов) суспільство почало дискутувати з питання доцільності заборони фільмів. Народ розділився на кілька таборів. Одні підтримали Володимира Зеленського, інші звинуватили його у непатріотичності, треті почали проклинати Федора Добронравова. Ефект підсилився через телеканали та соціальні мережі. Можна почути багато гнівних виступів з різних боків, відеозвернень, обговорень, особистих образ. Навіть було зареєстровано політичну партію “Слуга народу” (це поза сумнівом є лише збігом, але збігом доволі вдалим і ефектним).
Отже, давайте розбиратись в цьому питанні глибше. Давайте спробуємо знайти судження, які не викликають заперечень. Давайте, поки що, поміркуємо без політичних контекстів та революційних гасел.
По-перше, кожна людина має право висловлювати будь-які думки та погляди, що власне і означає свободу слова та самовираження. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей. Лише та обставина, що висловлена думка нам не подобається, не дає нам права обмежувати таку людину у її правах.
По-друге, кожна людина може висловлювати будь-які політичні погляди, підтримувати чи критикувати будь-яких політичних лідерів (окрім випадків прямо заборонених законом). Наприклад, дехто захоплюється талантами Сталіна, Піночета, Гітлера, Мугабе, Ердогана, Кастро. Хіба ми можемо обмежувати діяльність таких людей, лише з мотивів їх політичних уподобань, вірувань та оман? Кожен громадянин має право підтримати політичних лідерів своєї чи чужої держави або критикувати їх. При цьому не має істотного значення, чи така позиція є свідомою, сформованою внаслідок держпропаганди, чи висловлена з мотивів пристосуванства.
По-третє, твори мистецтва, винаходи і товари не втрачають своїх корисних суспільних якостей (не стають шкідливими), лише тому, що з’ясувалося, що їх створювачем (автором, співавтором) є негідник, аморальна людина, злочинець. Заборона таких творів – це поодинокі і особливо обґрунтовані випадки. Наприклад, книга Адольфа Гітлера “Майн кампф” заборонена в деяких державах (напр. Польща, Туреччина, Україна (2009-2015 рр.), але не заборонені його картини та інші літературні твори.
Давайте тепер перейдемо до наших реалій.
Чи мають право громадяни Росії підтримати свого лідера? Це протиправно? Впевнений, що великій кількості українців це не подобається, викликає обурення, навіть ненавість. Але, чи порушує рядовий росіянин який-небудь закон, коли заявляє про підтримку Путіна? Відповідь цілком очевидна.
Чи мають право громадяни України підтримати лідера ворожої держави Путіна? Чи порушують вони закон? Я цілком згідний, що такі люди протиставляють себе панівній суспільній думці, викликають зневагу, наражаються на акції із боку радикалів. Але якщо не брати до уваги моральний аспект, чи допускає свобода слова різні думки? Відповідь однозначна. Більш того, свобода слова і плюралізм думок – це загальносвітові гуманістичні цінності. Це основна гарантія української Коституції.
Чи мають право люди мати різні думки щодо законності анексії Криму? Я згоден, що це дуже гостре для українців питання. Уявляю, як ви зараз обурюєтесь, читаючи мій текст. Але я прошу чесної відповіді. Щоб вам було легше відповісти, то подумайте над таким питанням – чи маєте ви особисто право вважати Каталонію не частиною Іспанії? Чи дозволено комусь обмежувати ваші права і діяльність через вашу позицію з цього питання?
Отже, давайте поміркуємо з приводу Валентини Тализіної та Федора Добронравова. Ці люди мають право висловлювати будь-які думки. І мають гарантії від переслідувань до тих пір, поки їх дії не будуть становити складу злочину чи адміністративного правопрорушення. Перебуваючи у власній країні в доволі жорстких політичних умовах, ці громадяни висловили певні думки. Хіба їх позиція для нас є незрозумілою? Чи не так само майже усі громадяни вчиняли протягом 70 років радянської влади? Чи може хтось зараз в Україні безпечно висловити думку, яка суперечить загальним настроям? Отже, я прошу усіх зрозуміти, що висловлювати підтримку загальносуспільній думці є природньо для будь-якої людини. Адже людина – це передусім частина соціуму. Тому вислови Добронравова і Тализіної на підтримку Путіна такі ж природні в Росії, як і вислови більшості українских діячів про засудження Путіна. Це правда, незалежно від того, подобається це вам чи ні.
Чи має право українська держава без крайніх підстав обмежувати діяльність (творчість, роботу, товари) українців та іноземців за їх вислови? Маю переконання, що ви, шановний читачу, відповідаєте: “Без виняткових підстав – ні”. Прошу звернути особливу увагу на слово “виняткових обставин”, тобто вкрай небезпечних, незвичних, рідкісних.
За певних обставин, особі, яка висловлює неприпустимі для держави думки, може бути обмежено в’їзд на її територію. Але це також крайній захід, що також повинен бути мотивованим.
На мою думку, держава, забороняючи певний витвір мистецтва (фільм, картину, книгу тощо), має діяти вкрай обережно, розважливо, обґрунтовано. При цьому мають бути забезпечені зрозумілі та єдині стандарти до усіх випадків, щоб виключити будь-які сумніви у політичній заанґажованості, вибірковості, подвійних стандартах. Щоб такою забороною не наробити більше проблем, нім створює сам твір. Більш того, зважившись на заборону, держава має пояснити своє рішення, навести мотиви та докази. Держава має розуміти, що заборона певної твору – це в першу чергу обмеження прав власних громадян.
Заборона твору повинна бути вмотивована не просто особою його автора (співатора) та його публічною позицією, а виключно змістом твору та очевидною, безсумнівною небезпекою цього твору для суспільства та держави.
На жаль цього не було зроблено у випадку із кінострічками “Іронія долі або з Легкою парою”, “Свати” та багатьма іншими. Заборони на демонстрування є неоднозначними за обґрунтуванням, кулуарними, практично немотивованими. Мені досі не зрозуміло як бути із українськими фільмами радянської доби, у яких знімались Боярський, Харатьян, Варлєй, Гафт, Говорухін, Табаков.
Чи зможе українське суспільство і влада пройти випробування на толерантність, розуміння і повагу до невід’ємних прав і свобод громадян? В історії людства величезна кількість прикладів, коли нетерпимість у суспільстві призводила до руйнівних наслідків. Чи зможе українська влада зрозуміти, що вкрай безглуздо карати громадянина іншої держави лише за його, сформовані під впливом державної пропаганди, вислови на підтримку авторитарного режиму, у якому він намагається вижити?
Більш логічним було б діяти навпаки. Усіляко підтримувати і дякувати тим росіянам, які проявили велику громадянську сміливість і висловлюють позиції на підтримку України, засудження дій режиму Путіна та повернення анексованих територій. Тобто таких громадян, які ведуть себе сміливо, але з професійної і життєвої точок зору небезпечно і нерозважливо.
Завершити хочу словами статті 15 Конституції України: “суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України”.