Редакції видання «LB.ua» (Україна)
Редакції газети «GRANMA» (Куба)
Редакції газети «THE NEW YORK TIMES» (США)
Редакції агентства «PRENSA LATINA» (Куба)
Редакції газети «THE TIMES» (Великобританія)
Редакції газети «BILD» (Німеччина)
Редакції газети «EL PAIS» (Іспанія)
Редакції газети «КОМСОМОЛЬСКАЯ ПРАВДА» (Росія)
Редакції газети «LIBÉRATION» (Франція)
Редакції газети «CORRIERE DELLA SERA» (Італія)
Хто не вірить у дива, той не реаліст.
Давид Бен-Гуріон (перший прем’єр-міністр Ізраїлю)
Шановні редакції шановних газет та агентств!
Прошу Вас надрукувати на сторінках своїх газет цей відкритий лист до команданте Фіделя Кастро. Я щиро сподіваюсь, що Вам та Вашим шановним читачам буде цікаво його прочитати.
Говорять, що правда — це те, у що людина по-справжньому вірить.
Надайте, будь-ласка, своїм читачам можливість самим повірити чи не повірити у те, що написано у моєму відкритому листі-оповіданні «Еріка знає, про що ти думаєш, Фіделю».
Еріка знає, про що ти думаєш, Фіделю
Шановний Фіделю! Наближається день твого народження, і я знову вітаю тебе.
Не знаю, що завтра чи ще коли-небудь напише про нижче описані події «Нью Йорк Таймс», і чи напише щось взагалі, але я не повірив тим двом молодим чоловікам, які представились кореспондентами знаної у цілому світі газети; білі шпигунські нитки відкрито стирчали з їхніх строгих темних костюмів.
Заокеанські гості телефоном попросили мене про зустріч, і вона відбулась три тижні тому в одному із львівських кафе у супроводі ще одного молодика. Блиснувши перед моїми очима посвідчення майора Служби безпеки України, місцевий агент невигадливо пояснив, що крім забезпечення безпеки поважних персон, він буде ще й перекладачем.
Коротке інтерв’ю стосувалось твого портрету, Фіделю, написаного Віктором, чоловіком моєї дочки, і подарованого тобі до дня народження, а також заявленого проти нас із зятем судового позову одного фотографа на кілька сотень тисяч доларів з приводу, нібито, порушення його авторського права на фотографію, з якої Віктор виконав твій портрет.
Щоб не отримати додаткове звинувачення у несанкціонованій згадці імені позивача у пресі, не називатиму його у цьому листі, хоч про нього самого та його судовий позов вже майже півроку з невеликими перервами розповідають, здається, усі світові газети, навіть ті, що були вже давно закриті.
Пишучи до тебе, Фіделю, я вирішив зробити цей лист відкритим для світу та одночасно направити його у кілька друкованих засобів масової інформації різних країн, щоби неминуча спокуса прикрасити чи спотворити наші з тобою відносини була не такою зухвалою.
Крім того, я свідомо вдягаю написане у форму літературного оповідання, — нехай скептики сплять спокійно, заколисані моїми словами, що цей лист — художня вигадка, в якій справжнім є лише твій портрет, коменданте, виконаний маслом на дереві чоловіком моєї дочки.
* * *
— Яким чином, кому та коли прийшла в голову ідея написати і подарувати портрет кубинському лідеру Фіделю Кастро до дня його народження? — таким після взаємних реплік ввічливості було першим запитання одного з американців, який назвався Стівом.
Стів позиціонував себе старшим за рангом серед, нібито, двох кореспондентів «Нью Йорк Таймс», та й наш український шпигун час від часу аж надто віддано дивився Стіву в очі.
— Це була моя давня мрія,— відповів я.
— Мрія? — з єхидною усмішкою перепитав мене Володимир (представлю читачам українського агента).
— Так. Саме мрія: особисто подякувати Фіделю Кастро за те, що він вже кілька десятків років лікує простих українських дітей — невинних жертв Чорнобильської ядерної катастрофи. Мовчки лікує і не трубить на весь світ про благочинність Куби.
— Але ж йдеться про лідера держави, і такого роду дії — це радше міждержавні відносини України та Куби, робота урядів і предмет міжнародних зв’язків, — приєднався до розмови другий американець, який назвався Джерардом.
Як не хотілось мені говорити про політику, я все ж таки вичавив з себе кілька речень:
— З часу проголошення незалежності України, —погодьтесь, не завойованої шляхом революції чи повстання народу (що мало місце на Кубі), а подарованої, не в останню чергу самими американцями, — всі без виключення українські уряди займаються лише бізнесом. Приватним бізнесом, панове. Одіозна українська влада — це собака, який бере з різних рук їжу, а потім норовить вкусити ті ж самі руки. Її поцілунки — це вічні поцілунки Іуди.
Майор Служби безпеки України криво посміхнувся на мої слова і почав гойдати головою вверх-вниз, що обіцяло мені скору зустріч з українськими Іудами.
— Не ображайтесь, пане майоре. Я дуже хочу помилятись у своїх словах, — продовжив я спокійно.
Стів відчув небезпечне відгалуження розмови та повернув її у первинне русло наступним запитанням:
— Тепер ви вже не боїтеся судового позову на сотні тисяч доларів, хоча подарований нещодавно Фіделю Кастро портрет надто схожий з фотографією, зробленою кілька десятків років тому?
— Боюсь, — надто швидко відповідь злетіла з моїх губ, обігнавши логічне запитання, чому ми з Віктором тепер уже можемо не боятись боргового зашморгу на шиї.
Подив криво застиг на обличчях моїх співрозмовників. Шматки жувальні гумки разом вивалились із їхніх відкритих ротів і голосно вдарились об поверхню столику у кафе. Молода офіціантка пирснула тоненьким сміхом.
У мене не стало жодного сумніву, що впродовж останніх двох тижнів, які були повністю зайняті дев’ятим місяцем вагітності моєї дочки, відбулись події, про які ми з Віктором, відірвані від світу новин, не знали, але які, на щастя, відвернули від нашої сім’ї небезпечний судовий позов.
Стів першим прийшов до тями після доволі довгої паузи, що зависла над столом разом з надоїдливою чорною мухою. Розкувавши свій подив, американець запитав мене з демонстративною байдужістю:
— І за яких обставин Фідель Кастро Рус позував вам для написання свого портрету, він приїжджав в Україну чи ваш Віктор побував на Кубі?
— Цікавий жарт. Позувала фотографія старого кубинця, яку ми з Віктором вільно відшукали в Інтернеті, і яка не супроводжувалась жодним застереженням чи забороною на використання. Крім того, я переконаний, що не можна запатентувати вираз обличчя та позу будь-якої людини, навіть вашого Президента Барака Обами. Як би адвокатська фірма із Лондона, найнята фотографом, не намагалась довести протилежне, позов автора фотографії Фіделя Кастро є безпідставним.
— Ви правду говорите? — запитав Стів, знявши чорні окуляри і ледь помітно примруживши очі.
— Іншої правди у мене немає.
— Сьогодні немає, а завтра, не виключено, з’явиться інша правда, — зі Стіва ледь не злетіла його ніяка посмішка-маска, пов’язана невидимою гумкою навколо голови.
На цьому інтерв’ю завершилось. Маски втримались на усіх наших головах. Гості чемно подякували і покинули кафе. Я залишився допивати каву, відчутно приголомшений питанням американців про приїзд Фіделя Кастро в Україну.
* * *
Це майже стенограма почутого і сказаного мною, Фіделю.
Ввечері цього ж дня у дочки почались передродові перейми. Питання, які поставила зустріч з американцями, залишились без відповіді ще на цілий тиждень, впродовж якого вся моя сім’я переживала народження нового Всесвіту – крихітної дівчинки.
Коли новий Всесвіт народився, а родина зібралась за святковим столом на хрестини, гості наввипередки почали розповідати про дивовижно однакові події, що синхронно відбулись з ними напередодні.
Виявилось, що незадовго до хрестин кожного мого родича, родича чоловіка моєї дочки вдома чи на роботі відвідали агенти Служби безпеки України. Демонструючи фотографію одного бородатого старого, схожого на Фіделя Кастро, і не зазиваючи його імені, агенти спецслужби запитували, чи був цей чоловік присутнім на весіллі моєї дочки, яке відбулося майже два роки тому.
І сталося диво, Фіделю, і щоб у нього повірити потрібно жити не тільки в Ізраїлі#. Половина моєї родини категорично ствердила наступникам радянського КДБ, що схожий на Фіделя Кастро чоловік дійсно був на весіллі, незважаючи на те, що він тим же самим дивом не потрапив до жодної весільної фотографії.
Старий сидів разом з усіма за одним довгим столом, пив вино, танцював з молодицями та робив усе інше, що люди звично роблять на весіллі, яке тривало майже цілу ніч у невеличкому кафе нашого ще меншого прикарпатського містечка. Правда, ким насправді був цей чоловік, ніхто сказати не міг. Люди соромились запитувати про це у старого чи один одного; гості зі сторони молодого думали, що це якийсь родич молодої, і навпаки — родина молодої гадала, що дід приїхав з молодим.
Суперечка про те, чи був серед весільних гостей старий бородань, схожий на Фіделя Кастро, продовжилась і на хрестинах, на яких було випито вина та горілки не менше, ніж на весіллі. Не дивуйся цьому, Фіделю, світові засоби масової інформації впродовж багатьох десятиліть зробили твоє обличчя, на відміну від твоїх ідей, пізнаваним у кожному куточку планети, навіть у нашому невеличкому прикарпатському містечку.
Вже аж після цих усіх подій я не без зусиль знайшов в Інтернеті кілька російських інформаційних сайтів, які з неприхованим задоволенням смакували очевидний провал у роботі західних спецслужб, коментуючи частину одного твого, Фіделю, послання urbi et orbi. Вітчизняна преса та україномовний Інтернет не захотіли помітити твоїх слів, а я нарешті зрозумів, чому жувальні гумки випали з ротів моїх нещодавніх співрозмовників у львівському кафе.
Поміж іншого ти відкрито сказав світу, що за прикладом англійської королеви, яка час від часу милостиво дозволяє собі прийняти запрошення простих людей та відвідати їхні сімейні урочистості, ти, Фіделю, майже два роки тому люб’язно відгукнувся на моє запрошення побувати на весілля моєї дочки, двічі перетнув Атлантику та інкогніто відвідав Україну. Прикордонники та митники різних країн лише приговорювали, як схожий цей старий на Фіделя Кастро, і продовжували свою роботу; ніхто не міг собі навіть уявити, що перед ними в потоці пасажирів постав справжній Фідель Кастро. Ти сказав також, Фіделю, що в один із моментів весілля моєї дочки її чоловік, художник Віктор з твого дозволу начеркав олівцем твій портер.
Ми із зятем наважились лише самостійно назвати твій портер — «Руки Конфуція на обличчі Фіделя». Дивлячись на таємничий китайський ієрогліф, складний твоїми руками на замисленому обличчі, назвати картину якось інакше — було не можливо. Ми не мали вибору у назві твого портрету.
Сподіваюсь, ти не образився.
Кількох твоїх речень, Фіделю, вистарчило, щоб зробити безперспективним позов, без сумніву, талановитого, фотографа.
Дякую тобі, Фіделю. З днем народження тебе! Хай почує твої бажання Той, хто знає їх, раніше за тебе.
Сподіваюсь, портер, написаний Віктором, допоможе тобі щасливо пережити 639-тий, але самий підступний та небезпечний замах, ім’я якому — гламур.
Яким чином тобі вдалося непомітно для спецслужб усіх країн здійснити переміщення у просторі та часі, — ніхто і ніколи не взнає напевно.
Але про те що ти думаєш, Фіделю, склавши руки на своєму замисленому обличчі, напевно знає моя внучка, яку минулої неділі охрестили іменем Еріка.
P. S. Про те, що ти думаєш, Фіделю, та форму складених тобою пальців на портреті цілком серйозно замислились також китайці. Після телефонного дзвінка до мене з китайського посольства з проханням розповісти про обставини написання на найменування твого портрету в мене склалось враження, що мова Піднебесної скоро збагатиться ще одним ієрогліфом – «Те, про що думає Фідель».
13 серпня 2012 року, Україна
З щирою повагою,
Андрій Ільків.