Маріуполь опинився в оточенні в перші дні повномасштабного вторгнення. Усі попередні вісім років російсько-української війни місто тримало східний фронт, проте виявилося практично беззахисним із заходу. Орди загарбників, що сунули з Криму, 27 лютого заблокували Бердянськ і продовжили висування на Маріуполь. 28 лютого колони ворожої техніки перерізали сполучення трасою на Запоріжжя. Кільце замкнулося. Приблизно пів мільйона містян опинилися в пастці, яка для багатьох стала смертельною.
Єдина спроба організувати евакуацію цивільного населення з Маріуполя була 5 березня. На офіційних ресурсах Донецької ОВА з’явилася інформація, що об 11 годині від СК «Іллічівець» та драмтеатру відійдуть колони автобусів, до яких можна буда доєднатися власним транспортом. В той день на зазначених локаціях зібралася величезна кількість людей, але евакуація зірвалася. Неорганізований виїзд з міста став можливим лише після 13 березня через шлях в бік селища Мелекіне. Українські військові залишили блокпост на трасі, а окупанти зайняли його лише через кілька днів. 15 березня влада погоджує евакуаційний маршрут Маріуполь-Осипенко-Токмак-Василівка-Запоріжжя. Власним транспортом та пішки, цим шляхом врятувалися кількасот тисяч людей. З другої половини березня Маріуполь перетворився на пекло.
Кожен, хто зміг вибратися, пригадує що виживання в місті нагадувало блукання навпомацки по неосвітленому лабіринту. В ньому є тільки один вихід і безліч можливостей загинути. Якби ми не перейшли в іншу кімнату… Якби я стояв на кілька метрів правіше… Якби я лишилася ще на одну ніч… Так звучать оповіді тих, кому пощастило. В цьому циклі зібрано історії людей, яким вдалося врятуватися з Маріуполя.