Олександра. Росія
Москва ― великий вічно потовкучий вулик. Ні пройти, ні проїхати. І нащо простоювати добрячий шмат життя у заторах? Уродженка російської столиці Олександра не розуміла цього, тож сідала на байк і почувалася вільнішою. Чорні цупкі кучері, тонкі зап’ястя, худенькі плечі й різкий погляд ― мотоцикл під нею видавався одночасно і недоречним, і органічним.
Поза байкерством вона викладала китайську мову, любила старий Арбат і тішилася любов’ю до тварин. Врешті у 1999 році Олександра зустріла Данію ― пристаркувату, худу, хворобливу ― словом, шкапу. Жінка взялася рятувати кобилу.
― Вона навчила мене думати, ― пригадує Олександра.
Думати не про себе, а про тварину поруч.
Олександра не планувала займатися іпотерапією, та коли родичка попрохала допомогти доньці з рідкісним генетичним захворюванням, жінка не змогла відмовити. Так Данія, що ще донедавна й сама мала проблеми зі здоров'ям, за кілька місяців навчила бігати дівчинку, кожен крок якої був непевним. Тепер ця вже доросла дівчина займається кінним спортом.
Олександра проходила курси з іпотерапії, читала наукові статті, все більше часу проводила з тваринами. Але 10 років тому зрозуміла, що задихається у рідному місті. Тодішній чоловік Олександри був з Полтави ― міста, що за масштабами такої звичної для неї Москви могло претендувати хіба що на невеличкий мікрорайон. Та Олександрі саме те й треба було ― тим паче, вона завагітніла й шукала спокою. Тож переїхала до Полтави, лишивши в Москві квартиру для орендарів, і забравши мотоцикл з Данією. То був 2010 рік.
― Коли почалася війна, я не поїхала з України: як би я потім в очі людям дивилася? У Полтаві мала друзів, коней, улюблену справу. Відчуття полтавського спокою нагадувало мені моє, як мені здавалося, тихе московське дитинство, ― пригадує Олександра. ― Виявилося, що чоловік мав проросійські погляди ― ми розлучилися, хоч і з інших причин. Я ж вирішила, що буду в Україні до останнього.
У Полтаві жінка займалася іпотерапією з дітьми з інвалідністю ― кошти на заняття виділяла місцева влада, тож це було радше хобі. Натомість на життя вистачало грошей з оренди квартири у Москві.
Коли почалася війна, Олександра вирішила: хоче працювати з ветеранами. Та охочих до занять серед них було мало. Тож жінка продовжувала вести дитячу групу на фермі неподалік Полтави.
Якось влітку її колеги захворіли ― одночасно. Олександра лишилася з напарницею і 20 дітьми ― для повноцінної роботи бракувало принаймні двох дорослих. Тож дзвінок знайомого з пропозицією попрацювати з ветеранами виявився доречним ― Олександра запросила їх не як учасників групи, а як асистентів.
Наступного ранку о 5 годині вони вже були на фермі.
Василь. Донбас
Василь народився і виріс у Полтаві. Після школи служив у Придністров’ї. Потім пішов працювати, та надовго ніде не затримувався, поки не отримав освіту й не став машиністом котельних установок. Там і працював 3-4 роки до початку війни.
― Коли був Майдан, колеги сміялися: «Якщо ти такий майданутий, чого тут сидиш?», ― пригадує Василь. ― Я не поїхав на Майдан, але ніби відчував ― моє ще попереду.
Коли почалася війна, Василь звільнився і пішов до військкомату. Та йому відмовили: мовляв, 42 роки ― вже застарий. Тоді дружина порадила Василеві звернутися до полтавського добровольчого батальйону ― знала, що не втримає його, тож вирішила допомогти, а не суперечити.
Перші дні на війні минули під Макіївкою ― підготовка до наступу, оточення, відхід. Говорити про ті три роки Василь не хоче ― надто тяжко згадувати. Найгірше було відходити й лишати місцевих ― потім Василь дізнавався, що тих, хто їм допомагав, розстрілювали. Дебальцеве, Волноваха, Широкино. Тринадцять ротацій. З війни повернувся сержантом.
― Не подумайте, що я маніяк якийсь, ― знічено починає Василь, ― але відчуття війни мені подобалося. Нас накривали «Градами», вилазили з окопів на 15 хвилин на перекур, йшли дощі, нерви здавали, ненавидів увесь світ і хотів вбивати ― але мені було спокійно. Там було все зрозуміло: хто «свій», хто ворог. Я завжди знав, що можу загинути, але не треба було переживати про суєту, зростання цін ― просто виконував свою роботу і чітко знав, як це мусить бути.
З Донбасу Василь повернувся через хворобу дружини. Приїхав під Новий Рік, а через два тижні ― вже готувався до похоронів. Йому нічого не хотілося ― тільки пив. Врешті Василя спинила поліція ― забрали права, звільнили зі служби. Знайомі казали «тримайся», а він не міг пояснити: не знає, як жити далі. Безробіття, інфаркт.
Одужавши, Василь почав ходити на співбесіди, але на роботу його не приймали. Він отримував відмову, як тільки згадував про АТО. «Нашо воно тобі треба, він же припизжений», ― чув розмови за спиною. Ненадовго влаштувався охоронцем, але начальник слідкував за ним, підкрадався, провокував ― врешті вони мало не побилися, і Василя звільнили. Виявилося, що повернутися з війни ― ще та проблема.
Але у Василя з дитинства була мрія ― їздити верхи, як козаки в кіно. Якось він говорив про це з приятелями на групі психологічної допомоги. Керівник групи почув і запропонував поволонтерити на фермі неподалік ― там саме бракувало асистентів для дитячої іпотерапії. Планував приїхати на кілька днів, але повертався туди щодня наступні два місяці.
Спершу Олександрі страшно було й глянути на Василя ― погляд моторошний, ні з чим не сплутаєш. Закритий, а кинутися може в будь-яку мить. Людина без запобіжника. Коли Василь сідав на коня, жінка здалеку бачила, що з ним щось не так ― по вершнику чи вершниці це помітно. Опікувалася дітьми, а з ним намагалася очима не перетинатися ― у Василя був погляд людини, що забагато бачила. Пізніше Олександра казатиме: ветерани нормальні, не хворі ― просто бачили більше, ніж інші.
Тим часом Василю ставало легше з першого ж дня. Раніше він ніколи не їздив верхи, а сенсу життя дітей з аутизмом не розумів, вважав їх непотрібними. Та тепер побачив у них рівних собі ― таких же відкинутих рештою «нормальних». А от коні з нього кпилися ― не слухали, норовливо вертілися на місці, переходили на галоп, спинялися, аби скубнути квітку. З Василя по-доброму сміялися. Спершу чоловік злився, а потім зрозумів ― то все конячий «тролінг». Почав домовлятися, жорсткіше керувати, вигадував нагороди для тварини. Казав, що не страшно, а сам боявся, що, виживши в окопах, вб’ється на фермі.
― Мені від самого спілкування з конем ставало легше. Подобалося гладити його. Тілесні рани можна залікувати, а душевні ― невідомо. Та коні були як бальзам на душу. З ними зникла тривога ― я нікуди не їхав би з ферми, не бачив би людей, що повертали до спогадів з війни, ― розповідає Василь.
Чоловік почав нормально спати, перестав тривожитися. Чим далі, тим менше йому хотілося відповідати на закиди про війну в маршрутці. Потім зникли проблеми зі спиною.
― Тоді я подумав: якщо мені допомогли заняття з кіньми, то й побратимам може від цього стати легше, ― пригадує Василь. ― Так ми й вирішили з дівчатами організувати експериментальну групу для п’яти ветеранів. Вони, після війни й полону, приїжджали з родинами ― так проект став сімейним.
Разом. Львів
За рік проекту реабілітацію пройшли 20 сімей. Хтось зупинився за крок від розлучення, комусь вдалося повернутися до мирного життя. А Василь з Олександрою почали жити разом.
― Чоловік іде на війну з одним життєвим досвідом, а повертається часто вже іншою людиною. А дружина не завжди це розуміє і хоче бачити його таким, як раніше, ― каже Василь.
― Нам теж було складно… ― додає Олександра, і тут же пояснює. ― Проблема не завжди в тому, що людина побачила на війні ― проблема часто в тому, як її тут приймає суспільство. Людський організм іноді починає шукати такий же стрес, що був на війні. Звідси й любов до екстремальних видів спорту після повернення, і пошук собі зайвих «проблем». Після війни ветеран вважає суєту «мирного» життя непотрібною умовністю. А навколишні не завжди це розуміють ― водії в маршрутках кричать «я тебе туди не посилав». І тоді вже не ветерани «ненормальні».
― Просто не треба ставитися до нас як до хворих, ― коротко кидає Василь і ховає очі.
Саме ставлення й оточення ― одна з причин переїзду пари з Полтави до Львова. Олександрі було добре в Полтаві, тож вона просто хотіла купити квартиру у Львові, щоб здавати її в оренду. Та мама здивувалася: нащо здавати ту квартиру, якщо можна і самим там жити? Олександрі ідея сподобалася. Натомість Василя поставили перед фактом ― переїжджаємо. Чоловік переконаний: у Полтаві багато «вати» ― у Львові йому спокійніше.
У Львові Олександра й Василь продовжили проект і називають його «ветеранські тренування», а не «реабілітація». Ветерани вчаться працювати з конем, спілкуються, налагоджують зв’язки з родинами. Заняття, які пройшли вже шість груп військових, фінансує Львівський центр надання послуг. Доглядають за кіньми Василь та Олександра самостійно.
Крім ветеранів, з кіньми працюють і мами дітей з інвалідністю. Олександра каже, що вони теж мають посттравматичний стресовий розлад ― і народження, і виховання такої дитини часто травмує батьків, а діти подекуди ізольовані від однолітків. А коли дитина сідає на коня, вона почувається не гіршою від решти ― перед тваринами всі рівні. До того ж, Олександра й Василь готують дітей з інвалідністю до турнірів.
Зараз Василь ― співзасновник Федерації ветеранського та кінного спорту України, вивчає фізичну реабілітацію, пройшов курси з психіатрії. Олександра викладає китайську мову. Вона охочіше від чоловіка говорить про те, яким було і стало її життя:
― Я не хотіла повертатися до Росії, а тепер ще й не можу ― мій чоловік ветеран, я працюю з ветеранами, на Facebook ставлю цитати Бандери. У Росії мені «світить» 12 років за екстремізм, ― а потім додає: ― Але я ні про що не шкодую ― там неволя, у якій я зійшла б з розуму. А в України є майбутнє.
Олександра натягує на вуха шапку з червоно-чорним прапором. Василь щільніше защіпає камуфляжну куртку. Зранку вони знову поїдуть на базу під Львовом, щоб доглядати коней. Олександра самим тільки голосом керуватиме тваринами, і від кожної фрази з її рота вилітатимуть клубки пари. А Василь, мовчазний і подекуди похмурий, розпливатиметься у посмішці, коли гніда Болівія тицятиме м’якими теплини ніздрями у його замерзлі руки.
А вночі він спатиме ― спокійно, нарешті.
