Ольга
Про те, що батьки можуть відмовитися від своїх дітей, Ольга дізналася, коли їй було 11 років. Вона хворіла на запалення легенів, довго лежала в лікарні. А в сусідній палаті медсестри виходжували хлопчика, який залишився сам одразу після народження.
— Він лежав у палаті сам, ще зовсім маленький, — пригадує Ольга. — Я допомагала медсестрам піклуватися про нього, носила на руках. Дуже прив'язалася. Пам'ятаю, як просила маму забрати його з собою додому, щоб він був моїм братом.
Бажання не збулося — Ольга поїхала додому, а хлопчик лишився. Але у дорослому віці, коли її власній дочці було п’ять років, жінка знову про згадала про дитячу мрію і почала вмовляти чоловіка усиновити дитину.
— Чоловік не був до цього готовий. Я завагітніла вдруге, тому план з усиновленням ми відклали до третьої дитини. Однак чим більше я думала і читала про всиновлення, тим більше розуміла, що все одно проблему не вирішу, адже таких дітей тисячі.
У державних закладах в Україні виховується більше 100 тисяч дітей. Вони живуть в дитячих будинках та інтернатах, але лише 8% з них — сироти. Решта потрапляє в систему через сімейні обставини, частина з них — це діти колишніх вихованців інтернатів, які так і не змогли соціалізуватися.
— Я зрозуміла, що якщо я хочу врятувати дітей від інтернату, треба спершу допомогти їхнім мамам, — каже Ольга.
Соціальні служби пропонують небагато варіантів. Один з них — тимчасове проживання, але не всі можуть потрапити в державні притулки, адже в деяких встановлений віковий ценз для жінки або для дитини (наприклад, у центрах матері та дитини), для інших потрібні документи або довідки від місцевого терцентру. Окрім цього часто, поки мама не стане на ноги, дітей вилучають. Так вони опиняються в інтернаті.
Ольга вирішила заснувати власний кризовий центр зі своїми правилами, де жінкам не доводилося б розлучатися з дітьми. Вона викупила старий приватний будинок, зробила ремонт. Проживання, харчування, речі першої необхідності для дітей Ольга також оплачувала з бюджету своєї родини. Вона вирішила оформити фонд, так центру стали допомагати волонтери.
— Жінки можуть тут жити півтора роки, — пояснює Ольга. — Ті, у кого діти доросліші, ходять на роботу. Оскільки ми всім забезпечуємо, то власні кошти вони відкладають на купівлю житла.
Оліна сторінка у соцмережах поступово наповнювалася фотографіями різних жінок і їхніх дітей. Волонтери продовжували допомагати, але цього було недостатньо. Витрати на комунальні послуги та заробітню плату працівникам центру Ольга оплачувала самостійно. Жодної державної підтримки центр не має. Так тривало три роки.
"Кризовий центр "Дім Мама", який був створений та придбаний моєю родиною, припиняє свою діяльність", — з цього речення починався один із Оліних постів у соцмережах наприкінці травня. Площа будинку — 600 квадратних метрів, рахунки за комунальні послуги перевищували фінансові можливості жінки. Ольга була у відчаї.
— Останньою краплею стали зимові платіжки за газ і світло, — каже вона. — Я написала пост у фесбуці, додала чеки і рахунки. Але на той момент для мене було головним, щоб люди, які тут живуть, не опинилися на вулиці.
Ольга отримала реакцію, на яку не сподівалася — буквально за кілька днів центру вдалося назбирати кошти, аби покрити борги. Їй писали знайомі і незнайомі люди. Жінки, які раніше проживали в “Домі Мама” і яким вдалося налагодити життя поза притулком, обіцяли надсилати щомісяця по 100-200 гривень. Аби лиш дім залишився відкритим.
— До нас нещодавно приїжджали чиновники, — говорить Ольга. — Сказали, що це — приватна власність, а тому виділити допомогу вони не можуть. Кажуть, що центр треба переробити, що треба, аби він набув юридичного статусу і тоді вони зможуть виділяти кошти.
Ольга вирішила продовжити роботу центру. Скільки триватиме оформлення документів — невідомо. Так само складно передбачити, коли може настати нова криза. Коли мова заходить про втому і вигорання, Ольга заперечно трусить головою і переконує, що справа лише у фінансовій підтримці, а зусиль їй вистачить.
Зараз у “Домі” проживає 15 жінок і 23 дитини. Для більшості з них “Дім Мама” — єдиний прихисток.
Таня
Таня сидить на своєму ліжку у великій просторій кімнаті і усміхається. В неї сильні руки, завзятий погляд, трохи кирпатий ніс. Вона поправляє зібране у тугий хвіст каштанове волосся. Тані 21 рік. П’ять років вона, разом із сестрою, провела в інтернаті. Лише від згадки про життя там її обличчя хмурнішає. Періодично мати забирала дочок назад до себе, відвезла їх у Молдову, де знайшла нового чоловіка. Але коли Таня була у дев’ятому класі, остаточно її покинула.
— Я знайшла чоловіка, була у нього не перша, — розповідає Таня. — Коли я завагітніла, він поїхав на заробітки в Польщу. Там знайшов іншу жінку і лишився.
Навіть у вагітності Таня бралася за будь-яку роботу. До сьомого місяця вона розвантажувала фури, розфасовувала товар. Але живіт вже був надто великий для важкої роботи. Таня звернулася за допомогою до сестри. Та до себе прийняти її не змогла, але порадила звернутися у “Дім Мами”. Таня подзвонила в центр, їй пояснили правила, попередили, що термін перебування обмежений.
— На кордоні мене пограбували. Коли я приїхала в центр, в кишені мала 50 гривень, — каже Таня. — Не знаю, що було б зі мною, якби мені тут не допомогли.
Таня легенько штовхає колиску — всередині, затиснувши руки у крихітні кулачки, спить дівчинка. Їй шість місяців.
— Зараз у мене в планах назбирати гроші на власну хату, щоб її життя було краще ніж моє, — Таня дивиться на дочку. — Її звати Поліна, вона народилася прямо тут, у центрі.
— А хто приймав пологи?
— Так тьоть Маша приймала!
Марія Іванівна
Низенька жінка зі світлим волоссям сидить в кухні і зосереджено ліпить вареники. Вона швидко накладає картоплю в тісто і легким рухом заліплює отвір. Це Марія Іванівна, але всі її тут називають тьотя Маша. Марія Іванівна працює в центрі черговою — в будні тут, а на вихідні їде додому. Сьогодні у неї підвищений тиск, а тому вона не говірка.
— Та що я тут роблю? Дивлюся за дівчатами, роздаю памперси, на дзвінки відповідаю, — сором’язливо усміхається Марія Іванівна. — Вчу їх їсти готувати, прибирати. Все, як вдома.
— Як друга мама, — Таня заходить на кухню, напинає на голову хустку і стає ліпити вареники.
Три роки тому Марія Іванівна працювала в магазині Ольги, коли та задумала створити “Дім Мами”. Спочатку вона допомагала робити ремонт у старій будівлі, а потім почала зустрічати нових мешканок. Марія Іванівна пам’ятає усіх.
— Першу заселяли Тоню з трьома дітьми, — Марія Іванівна відволікається і задумливо дивиться у вікно. — Тоня жила в нас пару місяців лише. Потім була Женя, Аня, обидві наскладали грошей, купили хатки в селі і виїхали. Маша теж купила хату і три дні тому перебралася уже до себе. У Людки старшу дитину забрали соцслужби, бо в неї погані умови були в хаті. Хотіли і малу забрати, то вона приїхала сюди, навчилася нормально готувати і прибирати. Ми помогли вернути старшу. Зараз вони вже виїхали, у них все добре.
— Дехто приїжджає сюди і крім пельменів з пачки, певно, ніколи нічого не варив, — підказує Таня, накладаючи картоплю у вареник.
— А зараз всі чергують на кухні, в нас є невеликий город, на огірки і помідори вистачає, — продовжує Марія Іванівна. — Навіть закрутки повчилися робити.
— Я досі не вмію, — вигукує Таня. — Один раз закрила компот, то він так рвонув, що довелося шпалери переклеювати.
— Ну поняття маєш же! — сміється Марія Іванівна.
В кухню заходять інші жінки — одна підходить до холодильника, на дверцятах якого висить розклад чергувань. Вона звіряє час своєї зміни з розкладом автобусів на Вінницю. Інша бере віник і йде прибирати на вулицю. Марія Іванівна викладає вареники рядками на велику дошку.
— У них різна доля, — каже. — Вони приходять до мене кожна зі своїми радостями і печалями. З ними і сама можу поплакати — я ж не з каменю.
Між варениками Марія Іванівна встигає розрулювати ще кілька справ. Хтось мусить погодувати курей, хтось — з’їздити в магазин за фарбою для паркану, ще хтось — привести до ладу клумбу. Завдань не бракує, не всі охочі їх виконувати.
— У перші дні тяжко всім. Треба терпіння і до дітей, і до мам. Але ще тяжче, коли вони виїжджають. Хоч я знаю, що вони не можуть тут жити більше, ніж півтора роки, все одно звикаю. А потім втрачаю.
— Бувало таке, щоб хтось повертався?
— Було двоє. Пам’ятаю, Альона з двома дітьми зустріла чоловіка, закохалася, переїхала до нього. А він почав бити — спершу її, потім дітей. Як ми могли не забрати її назад?
Тетяна
Двері з кухні ведуть на велике подвір’я. У дальньому куті пасуться кури, в траві на сонці вилежуються собаки. Розлогий кущ жасмину, здається, пахне на всю вулицю. Серед гілок ховається крихітний песик, тер’єр. Він перескакує від однієї квітки до іншої і радісно махає хвостом.
За песиком уважно спостерігає хлопчик у дитячому візочку. Його очі буквально ховаються у великих щоках. Мама, Тетяна, поряд замітає доріжку. Вона низенька, худорлява, зі смаглявою шкірою. Вони з сином живуть у кризовому центрі лише місяць.
— Я його добу народжувала, відкрилася кровотеча, — розповідає Тетяна. — А зараз ось, десять кіло.
У Тетяни не лишилося майже нікого — мама померла, коли їй було три, тата вона не знала ніколи взагалі. Старші брати Тетяною не цікавилися, допомагала лише двоюрідна сестра, з якою вона досі спілкується. Якийсь час її виховувала бабуся, а коли померла і вона, Тетяна потрапила в інтернат. В інтернаті дітей били, Тетяна тікала кілька разів. Після однієї такої втечі її перевели в інший заклад.
— Вийшла я з інтернату у 2008 році. Я могла отримати свою квартиру, але тоді мені цього ніхто не сказав. Дізналася про це вже зараз, через десять років.
Через кілька років Тетяна зустріла чоловіка, вийшла заміж, завагітніла. Та коли вона була на другому місяці, він потрапив у автомобільну катастрофу і загинув. Тетяна знову лишилася сама, потрапила у центр матері й дитини в Херсоні. Вже після народження сина зустріла іншого чоловіка.
— Я переїхала до нього, думала, що це любов, — Тетяна робить великі паузи між кожним словом. — А потім він почав випивати і розпускати руки. Поки бив мене, я терпіла, але коли він штовхнув сина… Терпіти, щоб він мою дитину бив? Я не стала.
Вона вирушила в Київ — Тетяна пам’ятала, що там в неї були родичі. Але коли приїхала за потрібною адресою, нікого вдома не виявилося. Сусіди розповіли, що люди, до яких вона тікала з Херсона, давно виїхали закордон. Тетяні з сином довелося оселитися в хостелі.
— Адміністраторки не взяли з мене ні копійки і допомогли знайти цей центр. Ольга Олександрівна (Череватова — ред.) надіслала мені гроші на квиток. Я не знаю, що зі мною було б, якби не вона. Я ніколи не дозволила б, щоб мій син опинився в інтернаті, бо я знаю, що це таке. Коли мама поруч — набагато краще.
Тетянина мрія мало чим відрязняється від мрій інших мешканок центру — назбирати грошей, купити власний дім. На це вона відкладає усі виплати на дитину, інколи допомагає літній сусідці з городом, за що отримує 200-300 гривень додатково. В Херсон Тетяна вертатися не планує. Остання звістка звідти була від колишнього — він повідомив, що знайшов іншу жінку.
Тетяна дивиться на сина й усміхається. Хлопчик завзято розмахує ручками, вовтузиться у візочку. Помічає мамин погляд, сміється і щоки знову розпливаються, ховаючи трошки вузенькі очі.
— У тата ніби і не було таких очей, — знизує плечима Тетяна. Від усмішки її очі ледь помітно звужуються. — І в кого ти такий? В кого, га?
Наталя
Кухнею розноситься запах смаженої цибулі. Висока жінка з великими світлими очима доліплює останню порцію вареників. Біля неї крутиться світловолосий хлопчик років п’яти-шести і раз-по-раз, поки мама заглядає в пательню до цибулі, нишком під’їдає картоплю для начинки.
— Ромцю, ну скільки можна? Скоро будемо їсти! — напівсерйозно обурюється його мама, Наталя. У неї низький, трохи хрипкий, голос.
— Ти моя мамуся, картоска вкусна, — хлопчик дивиться на маму великими, майже щенячими, очима і вмощується на стільчику.
Термін проживання Наталі в центрі вже добіг кінця. Вона майже зібрала гроші на власний дім, але плани порушив рак — п’ять місяців жінка лікувалася і не працювала. Наталі дозволили залишитися в центрі. Зараз вона продовжує їздити на обстеження, але вже ходить на роботу і чергує вдома.
— Дім я купити не можу, бо довгий час не працювала, — розповідає Наталя, кидаючи вареники у велику каструлю. — Аліменти від чоловіка не отримую, ми досі судимося. Ще до центру я орендувала дім у селі, але власники його продали, так я опинилася тут. У мене ще є старший син, Давид. Коли власники квартир чують про те, що я сама з двома дітьми, або відмовляють, або заломлюють ціни до небес. І от куди мені іти?
— А Давид у сколі, — ніби між іншими додає Ромця, знову тягнучись до ложки з картоплею.
Після народження другої дитини стосунки Наталі з чоловіком погіршилися. Вона давно думала про розлучення, але не наважувалася. Лише після того, як чоловік заявив, що вона з двома дітьми нікому не потрібна, вирішила діяти — зняла будинок, влаштувалася на роботу, забрала дітей.
— Він мене не бив, але постійно тиснув психологічно, казав, що не ніколи не хотів дітей, — пригадує Наталя. — Це погано впливало на молодшого Ромцю — він перестав набирати вагу і розвиватися. Я більше не замислювалася ні на секунду про те, щоб лишитися. Тепер, крім синів, в мене більше нікого немає.
Наталя бере тарілки і накладає вареники — у кожного в центрі своя тарілка, особливо уважною треба бути з дитячими і нічого не наплутати. Зверху вона докладає смажену цибулю. Першим свою порцію забирає малий Ромця. Тим часом зі школи повертається і його старший брат, Давид. У нього в руках стос підручників на наступний рік — завтра в школі останній дзвоник.
— Давид вже самостійно ходить до школи, має тут друзів. З наступного року і Ромцю поведе у перший клас, — каже Наталя. — Хотілося б купити житло тут, щоб не переїжджати далеко. Я вже знаю якого кольору там будуть шпалери і стіни, знаю який там буде посуд і де в мене буде клумба. Щоб більше ніхто нас звідти не міг вигнати.
Кризовому центру для жінок і дітей “Дім Мама” можна допомогти.
Реквізити:
Міжнародний благодійний фонд центру "Дім Мама" :
Банк отримувача АТ "Райффайзен Банк АВАЛЬ" м. Вінниця.
МФО:380805
Отримувач: БО"МБФ" Дім Мама'' "
Код ЄДРПО-40479749
Розрахунковий рахунок: 26008520869