ГлавнаяОбществоЖиття

Мирослав Маринович про звільнення політв'язнів: потрібно тиснути далі

Мирослав Маринович - український правозахисник, віце-ректор Українського Католицького Університета у Львові, в радянські часи був політв’язнем. За “антирадянську агітацію” його засудили до 7 років у таборі та до 5 - у засланні. Член-засновник Української Гельсінської групи, організатор амністерського руху в Україні переконаний, що міжнародний тиск здатний звільнити сучасних українських в’язнів Кремля, але цього тиску поки що недостатньо.

Мирослав Маринович
Фото: Аля Шандра
Мирослав Маринович

Пане Мирославе, наразі ніхто в Україні не має відповіді на питання: "Як звільнити в’язнів Кремля?”. Куди далі рухатися?

Передусім я хочу згадати один момент з мого життя табірного, який важливий для всіх, хто домагається звільнення від кремлівської системи політв'язнів.

У серпні 1977 року призупинилися допити, і мій слідчий сказав: “Цілком можливо, що ви взагалі не будете засуджені". Тому що в серпні почалася белградська конференція ОБСЄ. Тоді американська делегація приїхала із вимогою звільнити усіх членів Гельсінської групи, усіх правозахисників.

Радянський Союз був настільки готовий відпустити, що навіть призупинив допити, тому що він уявляв, що тиск буде великий. Але тільки американська делегація тиснула на радянську делегацію, і, здається, канадійська теж, а всі інші сказали: "Треба бути реалістами. Ця сила їх ніколи не відпустить Нам треба думати про реалістичні речі, давайте це питання взагалі не піднімати".

Як тільки закінчилась белградська конференція, я відразу зрозумів, що будуть відновлені допити. Через декілька днів допити відновилися, і ми пішли під суд.

Я вам наводжу цей приклад тому що я знав зсередини: вони були готові віддати, але тиск був замалий. Доки немає достатньо великого тиску, доти їм вигідніше не віддавати. А тоді тиск був потужніший, ніж сьогодні.

Який висновок звідси? Потрібно тиснути, незважаючи на позу, в яку стають Путін і всякі диктатори, буцімто ми ніколи не піддамося на тиск з боку Заходу. Вони так само боятися. Мало того, можливо, вони самі бояться найбільше.

Мітинг на підтримку України перед зустріччю Дональда Трампа і Владіміра Путіна у Гельсінкі.
Фото: EPA/UPG
Мітинг на підтримку України перед зустріччю Дональда Трампа і Владіміра Путіна у Гельсінкі.

Чого боявся Радянський Союз тоді?

Перше, що мені спало на думку - це зоряні війни. Боявся, що Захід перестане йти на торг з ним і поставить ультимативні умови. І тоді буде непереливки Радянському Союзові, тому що потягнути тоді гонку озброєнь він не міг.

Я пригадую, як вийшов Горбачов на прес-конференцію після розмови з Рейганом. Яке в нього було люте обличчя, як у нього ходили скули! Тому що Рейган йому фактично поставив умову: або так, або буде гонка озброєнь. Умова була про сприяння демократії.

Сьогодні на Заході дуже багато людей вважає, що треба змиритися з тим, що є, піти з Росією на нову угоду. А це означає знову поділити світ на сфери впливу. А люди, котрим Україна до лампочки, і не тільки Україна, а й Грузія, цілий Схід Європи, ці люди кажуть "Для чого нам дбати про ті непевні держави, які невідомо як себе поведуть, краще їх хай Росія контролює”. І Росія грає на цьому, Путін грає на цих страхах Заходу, на бажанні жити спокійно і комфортно, і шантажує Захід. Але як кожен шантажист, він боїться, що його шантаж не спрацює.

Наразі часто можна почути, що нібито всі спроби тиснути на Росію, аби вона відпустила політв'язнів, безперспективні…

Традиційно кажуть: нема сенсу тиснути, бо не відпускають. А я вам кажу про те, що вони були готові відпустити, якби тиск був достатнім. Вони були готові, вони мені сказали: "Ви не будете засуджені". Оскільки не було тиску, то вони і не відпустили. Звідси пряма залежність - тисніть. Є підстави для оптимізму.

Мирослав Маринович
Фото: Збруч
Мирослав Маринович

Що же ми можемо зробити в сьогоднішніх умовах, коли світ набагато більш роз'єднаний, аніж він був тоді?

Роз'єднаний світ є результатом шантажу з боку Росії, в цьому є складність нинішнього моменту. Вам, я думаю, потрібно переконувати світ, що треба захищати не Україну, а себе. Саме захищати. Сьогодні вже трішечки легше про це говорити, аніж 2014-го. Я в Бельгії виступав, і люди не розуміли про загрози з боку Росії. "Ми торгуємо, все прекрасно".

А тепер уже, після тих викриттів, як Росія руйнує Захід інформаційно, стало трішки зрозуміліше. Але все одно в уяві простих людей, які голосують на виборах, є таке, що чого це вони мають страждати через Україну чи через Грузію, а не мати business as usual.

Потрібно їх переконати, що якщо вони віддадуть Україну, то Росія не лише не заспокоїться, вона, навпаки, стане ще захланнішою, бо вона реорганізує свій простір, стане потужнішою, і тоді буде руйнувати Захід далі.

Я не маю спасенного рішення, але потрібно не здаватися. Пряма моя рекомендація: не здаватися, вірити, що це можливо.

І ще одна рекомендація: писати листи в'язням. Мені писали - правда, я отримував їх не в тюрмі, а на засланні - і враження несамовито гарне. Ви уявити не можете, як в глухе казахське село я отримую листа з Франції, Японії, від Міжнародної Амністії. І вони простими словами "Как дела?", "Мы про Вас помним", - а я сиджу і плачу від зворушення, що вони написали.

Тому треба обов'язково писати, треба тим людям дати відчуття, що вони не забуті. Я переконаний, що вони це вже розуміють, але разом з тим - можливо, їм пояснюють так: ось про Сенцова пам'ятають, а про вас не пам'ятають. Так мені слідчий мій казав: "Що ви пижитеся, що ви робите з себе великого діяча, про вас всі забули". А це діє! Зрозуміло, що я собі логікою кажу: “Це неправда”, але як важливо справді знати, що це неправда, відчувати цю підтримку.

Акція до Дня народження Олега Сенцова перед посольством Німеччини в Києві
Фото: Lb.ua
Акція до Дня народження Олега Сенцова перед посольством Німеччини в Києві

Наприклад, історія американки Айріс Акагоші та українського політв'язня Зиновія Красівського, якого тримали у психушці. Взагалі, там шансу не було вийти, там не було терміну - це на все життя! І писати він нічого не міг; отримувати листи - міг. І він отримує листи від Айріс Акагоші, американської амністерки, яка йому пише в нікуди, у вакуум. Просто регулярно пише йому листи, не маючи жодної звістки від нього, не знаючи, чи ці листи доходять. Потім вже виявилося, що він отримував ці листи, і коли потім його звільнили, у них почалося листування. І як він писав! Ми потім видали книжечку. Це чудове листування. Ця людина писала, не маючи жодного відгуку. Але вона вірила.

Як доносити до Заходу, що це їх також стосується? Це дуже важко, інколи - як глуха стіна. Я часом їжду, починаю казати про загрозу Росії, а у них в очах - Ukrainian nationalist.

Але нічого. Знаєте притчу про жабку? Передайте своїм колегам притчу про жабку. Треба бити лапками. І з того молока зробите масло.

Аля Шандра, редакторка англомовного сайту euromaidanpress.com
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram