За неофіційними даними, в Україні близько 100 тисяч незрячих людей, серед них понад 10 тисяч – діти. У законі «Про освіту» таких як Віра називають «з особливими освітніми потребами». Теоретично вони можуть вчитись у загальноосвітніх школах, та найчастіше здобувають освіту в спеціальних школах-інтернатах або ж просто вдома. Команда Ресурсного центру освітніх інформаційних технологій для осіб з інвалідністю НУ «Львівська політехніка» – перша організація в Україні, яка опікується інклюзивної освітою незрячих дітей у загальноосвітніх школах.
Переважно навчання дітей з вадами зору в загальноосвітній школі, за словами очільниці центру Оксани Потимко, проходить на слух, бо немає підручників і спеціальних технічних засобів: комп’ютерів і друкарських машинок шрифтом Брайля.
«Врешті-решт, - каже активістка, – ніхто не навчає вчителів, як працювати в класі, коли в тебе серед двох-трьох десятків зрячих учнів є дитина, яка не бачить. Проблема в тому, що ніхто не продумав, якою взагалі має бути ця освіта». За грантові кошти волонтери розробляють навчальні підручники у форматі DAISY – озвучують й оцифровують текст, для того щоб діти швидше запам’ятовували інформацію.
Один підручник, залежно від тиражу, коштуватиме від п’ятисот до трьох тисяч гривень. Активісти забезпечують навчальними книжками й технічними засобами двадцять трьох дітей, ласкаво називаючи їх інклюзятками. Серед них наша героїня Віра – учениця першого класу Львівської спеціалізованої музичної школи імені Соломії Крушельницької.
Гра на фортепіано була мрією дівчинки. Коли повстало питання школи, вибір був однозначним – музична. Рік тому заради доньки та її освіти сім’я Семків переїхала з Івано-Франківська до Львова. Це Вірин «другий» перший клас, спочатку вона навчалась у школі-інтернаті для незрячих. «Ми знову пішли в перший клас, тому що інклюзивну освіту краще починати з нового середовища, – розповідає мама Ліля, – дітки сходяться всі разом і від початку сприймають одне одного такими, як є».
Заступниця директора з загальньноосвітньої дисципліни Оксана Кравець розповідає, коли Віра пройшла конкурсний відбір та була зарахована на навчання, керівництво не знало, що Міністерство культури не передбачило інклюзивні класи в їх закладі. Коли будуть зміни в законі про надання субвенцій людям з інвалідністю, наразі невідомо; без них Вірина сім’я не може отримувати фінансування так само, як сім’ї інших дітей, що навчаються в інклюзивних класах. Все ж більшість бюрократичних питань позаду, а про навчання у школі дівчинка розповідає з усмішкою: там вона вивчає сольфеджіо, співає у шкільному хорі та спілкується з однолітками.
У Віриному класі шістнадцять учнів, кожна дитина хоче їй чимось допомогти: разом граються на перерві, читають вголос книжки. Класна керівниця Ганна Мирка розповідає, що дівчинка старанно готується до кожного уроку. «Це складно, але вона хоче все так само робити, як інші діти, – каже Ганна Богданівна. – Хоч я ще не вивчила шрифт Брайля, але розробляю завдання так, щоб Вірочка працювала з нами кожного уроку».
Офіційної посади тьютора в українських школах немає, але це саме та людина, без якої навчальний процес для учнів з інвалідністю неможливий. Наставник допомагає дитині адаптуватись в класі, знайти спільну мову з однокласниками, вчителями. Марія Козловська - за документами асистентка вчителя, в реальності працює індивідуально лише з Вірою: на уроках сидить за однією партою, на перервах водить її до їдальні, туалету, сусіднього кабінету. Усі історії про дівчинку розпочинає займенником «ми». За два місяці Марія освоїла шрифт Брайля і тепер легко вчиться разом з Вірою.
- Ми чемні, – усміхається, – завжди все старанно виконуємо: рахуємо, пишемо, малюємо.
Двічі на тиждень Віра має уроки з гри на фортепіано. Поки дівчинка відтворює все на слух, бо музичних книжок шрифтом Брайля в Україні немає. Усю професійну літературу шрифтом Брайля шукають батьки та замовляють через родичів у Москві.
- Зараз, крім гам і вправ, які пропрацьовуємо щоденно, – каже Людмила Закопець, – ми вивчаємо етюди Черні і Беренса та сонатину Клементі.
- Музика це її життя, – доповнює мама, – так як діти собі сідають складати Lego, так вона скоренько сідає за фортепіано і щось собі грає.
Вдома у дівчинки також багато художньої літератури, яку вона отримує від волонтерів Ресурсного центру. «Ми дуже щасливі, – каже мама Ліля, – бо просто приходимо на пошту і забираємо книжки. Без великих зусиль не тільки фізичних, а й матеріальних. Перші дві книжки, які ми самостійно купили, коштували 100 доларів, як сьогодні пам’ятаю.
- Тепер у мене книжок цілий океан – доповнює Віра. Улюблена – «36 і 6 котів» Галини Вдовиченко.
Про виховання доньки мама говорить з усмішкою: «Я ніколи, – каже, – не акцентувала уваги на тому що вона незряча. Вона бачить по-іншому, не очима, а кінчиками пальців. У моєму спілкування з нею завжди було і є слово «подивися», «візьми», «спробуй», «відчуй». Віра знає, що вона не бачить, але ніколи цього не показує на людях, напевне, тому, що ми не даємо їй відчути себе інакшою».
