Валентина Володимирівна – киянка, їй 85. Через ваду серця її вже шість разів госпіталізували у кардіологічний відділ. Тут її детально оглядають, призначають процедури залежно від перебігу хвороби, вводять потрібні ін’єкції. Після лікування пані Валентина почуває себе краще. У її палаті номер 66 свіжо і чисто. Під час розмови не вщухає тихий, але нав’язливий звук води, яка капає з крану.
«І днем і вночі капає. Медичне обслуговування тут хороше, але побутові умови… Коли я лікувалася тут років 6-7 років тому, все було нове, чисте. А зараз…кошмар. Ліжка скриплять, шафа – на шнурочки зав’язується, все ламається. У цій тумбочці – ні один ящик не відкривається нормально», - пояснює жінка, марно намагаючись відкрити деякі шухляди.
Валентині Володимирівні подобається, що біля її вікон багато дерев. Але гуляє вона мало – через хворобу ноги погано слухаються. Основне її дозвілля у закладі – читання книг. «Це моя хвороба. У мене, можна сказати, півока залишилось. Одне зовсім не бачить після Чорнобиля, а друге – врятували. Кажуть, що не можна читати, і телевізор дивитись не можна. А що ж тоді робити, якщо не займати свій мозок? Книги - це цілий світ. Можна було б зійти з розуму, якби його не було», - говорить Валентина Володимирівна.
Через особливість хвороби, для пані Валентини важлива регулярність та систематичність лікування, тому вже шостий рік поспіль вона живе тут у травні.
За словами директора інституту Владислава Безрукова, якщо раніше клініка отримувала достатньо грошей, то нещодавно довелося скоротити ставку медперсоналу, а нині працівники й зовсім готуються до відпустки за свій рахунок.
«Ми сподіваємось, що до такого не дійде. Тому що літнім людям немає куди йти, вони не можуть дозволити собі платні клініки. Частково скоротимо витрати на клінічний прийом. У відділеннях клініки вже почали переробляти штатний розпис, щоб нічна медсестра була одна, а не дві», – пояснює Безруков.
За його словами, зараз держава покриває потреби клініки на 70%, з липня покриватиме лише 34%: через це в інституті вже скоротили працівників, а частина тих, хто залишився, працюють не на повну ставку. За словами директора, фінансування наукових досліджень інституту з 2013 року знизилося на 38%, не враховуючи знецінення гривні.
Охочих потрапити на лікування більше, ніж вільних ліжок. Центр паркінсонізму - один з найпопулярніших. У його базі даних 14000 пацієнтів. Жінки з 306-ї палати - пацієнтки центру. Їхній день починається о 10 ранку із півгодинної зарядки. Потім – процедури за призначенням.
Зінаїда - киянка, їй 67. У відділенні паркінсонізму вона вже п’ятий раз. Її улюблена їжа – червоний борщ та млинці з сиром. Але під час лікування жінка не вживає таких страв – «тут такого не готують». На харчування одного пацієнта передбачено 3 грн. 94 коп. «Тут страви такі, дієтичні. Їх добре перед Пасхою їсти. Але хоч так нас підтримуюсь, такий період зараз…складний. Нам корисна розгрузка» – усміхається жінка.
Її сусідка по кімнаті Лариса Іванівна любить гороховий суп. Під час розмови жінка продовжує улюблене заняття – в’язання: «Рукавички в’яжу, шкарпетки. Всі светри, які у мене є, сама собі зв’язала. І чоловік теж у тому ходить. Це корисно – треба розвивати моторику рук. Я ще вишиваю. – Пані Лариса розгортає вишиту серветку з двома лебедями. - Вишиваю повільно, руки не швидко працюють, тому і виходить довго». Ларисі Іванівні 67. Після лікування вона повернеться додому – у Донецьку область.
Наймолодша в палаті – Світлана Максимівна з Рівного. Їй 53. В інституті вона вже вдруге: «Ми приїжджаємо для корегування схеми прийому ліків. Протягом року ми їх приймаємо, а потім за нами спостерігають тут: як себе веде організм, які зміни відбулись», - пояснює пані Світлана.
Жінки купують ліки самостійно. Одна пачка препарату коштує від 500 до 700 гривень. Її вистачає в середньому на місяць. «Лікування дуже дороге, але без нього ніяк. Частину ліків дає поліклініка за місцем проживання. Минулого року щомісяця давали, а зараз – третину від того, що потрібно. Кажуть, що не вистачає коштів» - зітхає Світлана Максимівна.
