За даними журналу «National Geographic», сумарно у світі використовується понад 70 млрд. батарейок на рік. Одна українська сім’я купує їх близько 12. Небезпека криється в тому, що до складу батарейки входить велика кількість шкідливих речовин: ртуть, свинець, кадмій, які через воду і їжу потрапляють в організм людини. За словами фізика Олександра Кравченка, «ці важкі метали накопичуються в різних органах тіла і практично не виводяться з організму». Очевидно, що використані елементи живлення потрібно збирати й утилізовувати. І цей непростий процес складається з кількох етапів. Спочатку батайреки й акумулятори сортують на групи і, відповідно до їхніх характеристик, обирають технологію утилізації. Потім проходить перемелювання на порошок. Наступним етапом є сепарація, себто процес відділення металу: механічна або магнітна. Залишки можна поміщати в лужне середовище й завдяки гідролізу (реакція, за якої певна речовина обмінюється з водою) виокремлювати інші метали, марганець тощо.
На думку еколога Володимира Борейка, цикли на основі гідролізу – одні з найефективніших способів переробки батарейок, адже так можна дістати солі важких металів, яких у них багато. Так, близько 95% кожної батарейки можна використовувати як вторинну сировину. Й у цьому плані елементи живлення можуть конкурувати навіть із природними копалинами, адже містять від 16 до 60% заліза, до 27% кольорових металів. Для прикладу, цинк може становити понад третину батарейки, тоді як у руді вміст цього металу коливається від 1 до 20%.
На Заході вже давно усвідомили, що утилізація елементів живлення – економічно вигідний процес. У різних країнах Європи переробляють від 40 до 85% батарейок. Зокрема Німеччина, яка отримує найбільші прибутки з повторного використання сміття в ЄС, дає «друге дихання» близько 90% використаних батарейок та акумуляторів. Інше велике підприємство існує у Франції. Франція і Німеччина – європейські центри, звідки після первинної обробки сировина їде – залежно від її технологічного виду – в один із 48 спеціалізованих заводів на території ЄС на подальшу переробку.
А от Великобританія донедавна справлялася лише з 2% використаних батарейок. Однак Директива ЄС зобов’язала всіх виробників елементів живлення збирати їх для переробки, а також припинити випуск нікель-кадмієвих батарейок – найбільш шкідливих із усіх видів.
В Україні використані елементи живлення потрапляють не в утилізацію, а на звичайні звалища. При цьому суспільство мало обізнане із рівнем їхньої екологічної шкідливості. Олександр Кравченко, посилаючись на відсутність технологій переробки, констатує: «Більшість населення, і я в тому числі, відпрацьовані батарейки викидаємо просто у смітник». Однак шляхи для утилізації батарейок в Україні існують.
У 2005 році львівське підприємство «Аргентум» почало ставити науковцям завдання: пошук способів переробки елементів живлення, а у вересні минулого року на його базі відкрився відповідний завод. Тут процеси утилізації контролюють науковці й технологи, ретельно вивчаючи кожен вид елементів живлення. За перші місяці своєї діяльності підприємство перетворило у сировину півтори тонни батарейок й акумуляторів. Заступник директора «Аргентуму» з інноваційного розвитку Тарас Когут запевняє, що завод може справитися з усіма існуючими в Україні батарейками, щодня перероблюючи тонну матеріалу. Крім того, львівські новатори можуть представити технологію використання речовин із елементів живлення у фармацевтичній промисловості, чого досі не робив ніхто.
Однак Тарас Когут зауважує, що з липня цього року завод, фактично, зупинено – «немає обсягів для переробки». Ті батарейки, які все ще надходять до «Аргентуму», доводиться пересилати до НУ «Львівська політехніка». «У Політехніці є лабораторія, яка створена за участю нашого підприємства, – каже Тарас Когут. Ми зробили так, щоби процес проходив ближче до науковців. Вони час від часу беруть партії батарейок, десятки кілограм, і переробляють їх на місці, щоб провести досліди, вимірювання, попробувати різні режими роботи і так далі».
Сьогодні перспективне – і єдине в Україні – підприємство для утилізації батарейок повернулося до своєї попередньої діяльності: у більшості бізнес-каталогів України воно значиться як виробник дорогоцінних металів, сталі та чавуну.
Одна з причин застою – відсутність державної підтримки. Так, у 2006 році в Україні було прийнято Закон «Про хімічні джерела струму», який містив суголосне до європейської Директиви положення. Відповідно до нього, «створення належних умов для безперешкодного приймання відпрацьованих хімічних джерел струму» входить до обов’язків виробника цих джерел. У Законі багато недоліків, зокрема чітко не прописано механізм утилізації відходів. Але, якби він виконувався навіть у такому варіанті, то зміг би кардинально поміняти ситуацію на краще. Підприємці ж – та й посадовці – переважно дивляться на нього крізь пальці.
Інша причина – відсутність соціальної реклами, освітніх заходів, просвітницьких лекцій на цю тему. Збір батарейок залежить повністю від діяльності громадських рухів (таких, як «Екофан», до прикладу) або звичайних волонтерів, котрі широко не популяризують себе. В організовані волонтерами пункти прийому деякі громадяни приносять батарейки цілими коробками – зібрані за багато років. Фактично, завдяки діяльності ентузіастів елементи живлення зараз безоплатно можна здати майже в усіх великих містах України. Лише в Києві пунктів прийому є близько 10: мережа ресторанів «ЕкоБаффет», ресторан «Тарас Бульба», магазин «Подорожник», магазин органічних продуктів «І-Мне», 4 гуртожиток КНУ ім. Т. Шевченка.
Опитування в одній із соціальних мереж, в якому взяли учать близько 300 респондентів, виявило, що понад 55% людей здавали б батарейки, якби у їхньому районі був хоч один пункт прийому. А тим часом на деяких форумах з’являються винахідливі поради: закорковувати батарейки у пластикові пляшки, оскільки пластик розкладається аж 150 років.