Зрештою, є такі міста, де до самої весни не обов’язково виходити на вулицю. Все, що потрібно для зимування є в нас у підвалі. Картопля, цибуля, цукор, олія, сірники, дрова, домашні консерви, вуджене сало, обліпиха перетерта з цукром (а в ній купа вітаміну «це»). Тому в таких куркульських містах зручно перечікувати усілякі соціально-біологічні прикрощі на штиб епідемій і виборів.
В змаганнях за актуальність епідемія швидко перемагає. Ще тиждень тому усі розмови точилися навколо дурниць. Типу: хто ж таки переможе на тих новорічних виборах? Рагулі чи совки? Некрофіли чи педофіли? Свідомити чи чухономонголи? Маленький вірус відновив правильну картину світу. Космічну рівновагу головного і другорядного. Щоправда цю вельми здорову тенденцію супроводжував нездоровий потічок чуток і саморобної конспірології. Наприклад, у Коломийському районі мешканці кількох заробітчанських сіл стверджували, що все почалося із загадкового мішка, якого викинули з вікна поїзда. Що той мішок вибухнув і розпросторив заразу. «Навіщо?» - питали в тих мешканців більш освічені платники податків. «Диверсія!» - робили ті круглі очі. Й на тлі знайдених генералом Геною екстремістів-такфіритів ці круглі очі чомусь ні в кого не асоціювались із фарами психфургончика.
В обласному центрі натомість розповідали про якісь загадкові вертольоти, що глибокої ночі розпилюють над Франківськом протигрипозні антисептики. З цією фантазією конкурували оповідки про легеневу чуму. Нарешті «у Шустера» авторитетно пояснили: чуми нема. А є вірус, який глибоко закопується в легеневу тканину. Такий собі окопний вірус з лопатою. Як в тому анекдоті. Стафілококи питають у нового працьовитого вірусу: «Нафіга ти, салдатік, так вгрьобуєш?» «Атіпічний я, атіпічний!» Уявивши собі цього «салдатіка», Західна Україна полегшено зітхнула. Не чума і добре. От якби то була чума…
Попиваючи чай з обліпихою і заїдаючи його імуномодуляторами з часником, ми дивимось телевізор. Всі стурбовані нашими бідами. Політики вимагають дій, уряд самовіддано воює з пандемією, братні країни пропонують допомогу. А реально з вірусом борються лише часник з обліпихою. Час від часу дзвонить сотовий: «Як там у вас?» «Живі», - відповідаю. «Температури немає?» «Бог милував». І так разів десять за день. Це називається «щодобова епідемічна обзвонка». Можливо хтось навіть робить ставки: до кого першого з тусовки добереться «салдатік». Якщо усі перейдуть на підвальні запаси, то ні до кого не добереться. Але наші люди не витримують довго протистояти невидимому ворогові. Друзі пропонують: «Йдемо до кав*ярні». «Здуріли?» «Так не чума ж…»
Не чума.
Але можлива пневмонія. Тому до кав*ярні я не йду, а знов дивлюсь у телевізор. Там знову засідає уряд. Міністри сидять у бридкому приміщенні з голими стінами. За спиною прем*єрки нашвидкуруч розтягнули державний прапор. Він стоїть похилений, немов закашлявся. Державні мужі виглядають стомленими і здивованими. Можливо вони думають: «Що я тут роблю?» Дикторка каже, коментуючи цю картинку: «Панічні настрої спостерігались в кожній країні, де фіксувався вірус свинячого грипу». Не втішає. Бо раптом без попередження у Франківську закрили відділення банків і ту контору, куди я заношу гроші за Інтернет. І за добу Інтернету в мене не буде. Отака ху, малята, як сказав колись дідусь Панас. І від того, що воно не чума, настрій не поліпшується.