Якось я запитала у своєї сестри, чому вона та її друзі-підлітки дивляться серіал «Школа». Бо, як на мене, найточніша характеристика цього творіння – «кров із очей» (аматорська гра акторів, нелогічний сценарій, невдалі дублі, в яких персонажі забувають текст або збиваються з нього). Вона відповіла, що чудово усвідомлює низьку якість знятого, але там красиві герої, вони стильно одягнені, слухають модну музику, користуються крутими ґаджетами та активні у соцмережах. Цього виявилося достатньо. Ну і, звісно, близькість теми та її унікальність – це поки єдиний український серіал про школярів.
Думаю, популярність серіалу «Кріпачка» на нашому і польскому ринках можна пояснити десь приблизно так само. Навіть ще простіше.
Вперше «Кріпачку» з успіхом показали на телеканалі СТБ у лютому цього року. У серіалу була досить потужна промо-кампанія – вже тоді стало зрозуміло, що на українських глядачів чекає щось незвичне. На самих лише сітілайтах була зображена дівчина у красивій сукні, яка наче говорила: на вас чекає розкішне костюмоване видовище. Так воно і сталося.
Дії розгортаються на Чернігівщині у XIX столітті. Головна героїня – загадкова молода кріпачка Катерина. Загадкова вона, адже різко відрізняється від решти поневолених людей у маєтку. Усі вони люди прості, без манер та освіти. Катерина не така: вона працює у домі, читає та грає на роялі своїй господині, у неї красиві строї та внутрішня інтелігентність.
Хазяйка Катерини терпить зради чоловіка та нудьгує; він – жорстокий та меркантильний поміщик, а їхній син, який повертається з війни, – такий самий. Він домагається Катерини, а вона ж закохується у сусіднього молодого пана, і це почуття взаємне. Пана того кохає інша молода панянка. Також Катерину кохає кріпак-коваль, якого теж кохає інша кріпачка. Думаю, продовжувати не варто.
Сюжет «Кріпачки» – це типове «мило», якого хоч греблю гати на пострадянських та східноєвропейських екранах, і яке часто набирає максимальні рейтинги. Просто зроблене воно якісніше та з розмахом. Достатньо познайомитися бодай із кількома типовими вітчизняними мелодрамами, аби побачити різницю.
Більшість серіалів знімають дуже скромним коштом. В середньому виробники називають суму у $30-35 тисяч за епізод і часто додають, що зняти хоч трохи пристойний продукт за ці гроші неможливо. Для порівняння – у другий сезон «Нюхача» виробники вклали $500 тисяч за епізод і це був безпрецедентний випадок на ринку. Маленькі бюджети у кращому разі позначаються на простих локаціях, невибагливій зйомці, дешевій графіці на заставці. А в гіршому – на тотальному «зубожінні» усього продукту, коли його створюють, як кажуть, на колінці. Але, як не дивно, навіть така дивовижа збирає пристойні показники переглядів. «Віддай мою мрію» каналу «Україна» – один з найрейтинговіших телепродуктів останній двох тижнів (доля – 18-19%), а на початку серпня хітом було «Вікно життя» приблизно з такими ж показниками.
Що вже казати про таку ж наївну, але гарно зроблену історію, як «Кріпачка». Коли герої одягнені у складний і добре продуманий одяг, події розгортаються у помпезних місцях – палац Вишневецьких, Києво-Печерська лавра, Шоколадний будиночок, а сценарій хоч і простий, але добре пророблений. Успіх просто гарантований. Виробники поки не озвучують бюджет, втім вищеназвана вартість «Нюхача» дає нам приблизне уявлення.
Ще одна причина популярності «Кріпачки» – ностальгія за костюмованими історичним драмами. У нас таких було лиш дві – «Роксолана» (1996) та «Чорна рада» (2000). Не кажучи вже про латиноамериканське мило, яке прийшло до нас в кінці 80-х. Як казав Петрик П’яточкін: «Когось він мені нагадує». «Кріпачка» не просто нагадує, а подекуди точно повторює «Рабиню Ізауру». Від соціального статусу головної героїні до цілих сцен. Ізаура також не схожа на звичайну рабиню, як і наша Катерина. Вона дружить із такою ж за комплекцією та характером кухаркою.
Українська кріпачка вчить новеньку розкладати столові прибори так, як це робить бразильська рабиня. Донька одного з рабовласників відмовляється їхати на ринок рабів купувати нову служницю, бо їй огидна ідея продажу людей. Так само чинить донька українського поміщика, відмовляючись обирати служницю на ринку невільників.
Це можна розцінювати по-різному: нахабний плагіат або як таке собі концептуальне переосмислення. Головне, що воно виявилося близьким для українців і поляків. Раніше на екранах обох країн дорогі костюмовані драми були не такими «рідними». Польські виробники, як і українські, поки не можуть собі дозволити витрачати по півмільйона доларів і більше за серію, аби фільмувати костюмовані драми про свою історію. Тому дивляться турецьке «Величне століття» або інші серіали, якими нині славиться ця країна. Відтак «Кріпачка» − це вже щось значно ближче, більш впізнаване та зрозуміле.
Якщо ви стежите за українськими серіалами, то знаєте, що більшість із них розраховані на російський ринок, тому зняті вони максимально нейтрально, без згадок про місце дії. Цей серіал − прогрес: тут вказане місце дії (місто Ніжин), частина героїв говорить українською (хоча і досить специфічно, «гоголівською» мовою), показані народні обряди і можна почути українських пісень.
Для когось цього буде замало, адже багатьом глядачам хочеться дивитися повністю україномовний продукт. Але, можливо, виробники у такий спосіб почали просуватися на європейський ринок, аби замінити ним російський. Нині ми бачимо, що це цілком реально.