Вірогідність того, що все могло скластися інакше, доречно порівняти з варіантом російської рулетки, коли у револьверному барабані залишається вільним один шанс на життя, у решті ж отворів – набої. Ми знову випробовуємо невдячну долю. Україна ще не вмерла, але «постріли» владних зашкварів дедалі більш самовбивчі. Правда, досі фіксується доволі високий рівень довіри громадян до персони глави держави. І це не парадокс.
Зеленський лідирує в порівнянні з тим самим Порошенком за основним сакральним показником – видимою справжністю. Будь-які минулі й теперішні заслуги «сивочолого гетьмана» перекреслюються переконаністю більшості українців у його подвійній моралі. П’ять років правління – неспростовний доказ! Тому він нищівно програв вибори і навряд чи знову колись повернеться на пост Президента України.
Соціолог Ірина Бекешкіна у своєму останньому інтерв’ю журналісту Миколі Вересню на телеканалі «Прямий» зазначала, що у разі зовсім безнадійного провалу нинішньої влади, люди шукатимуть когось ще новішого, а не реінкарнації «старих облич». Наскільки скоро суспільство дійде до такої необхідності залежить від адекватності рефлексії Зеленського. Схоже, це єдине, на що він дійсно здатен в силу тривалої акторської кар’єри.
Повертаючись до алегорії з револьвером, будемо вважати «постріл» з урядом профана Гончарука пораненням в ногу. Тепер біля скроні зведено корупційний «спусковий гачок» на ім’я Андрій Єрмак. Тут вже під загрозою рятівна для рейтингу віра народу в чесність свого гаранта, що набагато серйозніше. Отже, обмежитися навішуванням ярлика афериста на Гео Лероса, викривача підозрілих комбінацій в оточенні президентського друга, буде аж надто замало. Тим більше, петиція про зняття з роботи чинного керівника Офісу Президента України набрала необхідну кількість підписів.
Взагалі є очевидним, що за минулий рік продемонстровано кричуще невігластво з призначеннями ледь не на усі відповідальні посади в державі. Тому більшість наших «докорнавірусних» бід виявилися рукотворними. Зеленський опосередковано визнав це у своєму звітному фільмі, наголосивши на готовності надалі змінювати уряд, доводячи його до «ідеалу». На жаль, загадка особливостей розуміння ним вказаного поняття ще не розкрита.
Немає достовірних свідчень про стійкі ознаки розвіяння туману в першій голові країни і зародження там сталого процесу державницького мислення. Короткочасні просвітлення, типу ідеї з призначенням М.Саакашвілі, швидко набувають химерних форм. Натомість безпробудний морок кримінальних переслідувань зовсім не тих, або ж абсолютно не за те, невідворотно поглиблює прірву між уявленнями носія передвиборчого гасла про «весняні посадки» та дійсними очікуваннями суспільства в даному контексті.
Але у чому полягає той унікальний щасливий шанс для неофіта Зеленського, коли черговий метушливий крок-курок не призводитиме до вже звичного зойку «ай, боляче!» від заподіяного лиха? Після року бездумної «пальби» врятувати може лише чарівне прозріння, що його єдиним ресурсом є концентрація делегованої народом волі внаслідок визнаного світом демократичного вибору. І варіант не «застрелитись» політично тільки один – максимально ефективне оперування людським потенціалом.
Нині вірогідність підбору Президентом України по-справжньому правильних і прогресивних державників на ключові позиції видається чимось дивовижним, хоча саме у цьому запорука реальних, а не декларативних змін. Перед виборами мені запам’яталися слова поінформованого музичного продюсера Бебешка, котрий стверджував на основі особистих спостережень, що тодішній кандидат вміє раціонально добирати кадри. Якщо ця інстинктивна здатність таки існує, то час їй прокинутись, бо історичний момент настав.
Зеленський не обтяжений темним минулим та позбавлений синдрому всезнайства, чим страждають закоренілі представники правлячого класу зі своїми командами. Феноменальний відсоток голосів при його обранні виключає необхідність вчитися інтриганству та розподіляти державні посади заради підтримки з боку псевдоеліт. Усе, що потрібно зробити, – трансформувати волю народної довіри у повноваження для мудрих та діяльних управлінців, запрошених до влади за чіткими об’єктивними критеріями. Ідеться, насамперед, про бездоганний поступальний життєво-фаховий шлях, засновану на цьому авторитетність реформаторських поглядів, умотивованість суспільним служінням.
Безпрецедентна дотепер в Україні логіка абстрагування від партійно-кланових та олігархічних «хотєлок» вперше за період незалежності реально доступна для практичного застосування. Інструментарій копіткого та неупередженого кадрового пошуку дозволить здійснити прорив – вийти на небачену досі ефективність персональних призначень, яка забезпечить оптимальне урядування та безповоротне якісне зростання нашої країни. Саме так має нарешті переосмислити Зеленський свою гучну тезу: «Я никому ничего не должен!» У іншому разі його політичний фінал може настати раптово, будучи спричиненим власним необачним поводженням з українським революційним народовладдям.