Фінансова залежність
— Більшість із нас покладається на доходи від роботи, щоб забезпечувати себе і свої сім’ї, але ми повинні уникати надмірної залежності від неї. Гроші, які ми отримуємо від роботи, важливі, але це не має стати головною причиною для того, щоб працювати, — пояснила Вікторія. — Коли ми стаємо занадто фінансово залежними від роботи, страждають решта наших внесків.
— Що ти маєш на увазі— «решта наших внесків»? — Алекс замислився про власні зусилля на роботі.
— Я маю на увазі, що ми, коли стаємо надто залежними від роботи, намагаємося ухилятися від ризиків і стаємо обачними. Ми турбуємося про те, щоб раптом не образити боса, подаючи ідеї чи пропозиції, які суперечать традиціям компанії. А чому ми це робимо? Тому що боїмося втратити роботу! Ми боїмося виокремлюватися, інакше мислити, кидати виклик, сперечатися, обговорювати. Коли ми не ризикуємо, наша компанія не використовує наші найкращі якості. Вона отримує нас послужливих — тих, хто не буде розхитувати човен чи порушувати статус-кво, — проте ця наша сутність не є тим, що вони хотіли б мати на роботі, — пояснила Вікторія. — Розумієш, компанія, яка наймає нас, очікує, що ми повністю віддаватимемося роботі — з нашими найкращими думками, ідеями, перспективами, підходами та пропозиціями. Коли ми вирішуємо не ризикувати, ми страждаємо, і наша компанія страждає разом із нами. Це може бути непогано, якщо так поводиться невеликий відсоток працівників. А якщо тридцять, сорок або п’ятдесят відсотків? Можеш собі уявити, як страждає продуктивність компанії?
— Можу. Моя компанія — яскравий тому приклад. Я сказав би, що від тридцяти до сорока відсотків її працівників так чинять. І, зізнаюся, я також став уважнішим і обачнішим, тому що в разі втрати роботи втрачу той дохід, що сплачую як борг закредитною карткою. Я не можу собі цього дозволити. Тільки не зараз, — сказав Алекс.
— Ти висловив мою думку. — Вікторія усміхнулася, ладна продовжувати.
Робоче середовище, що не надихає
— Алексе, було б украй несправедливо говорити про те, що пастка кар’єри на сто відсотків спровокована працівниками. Реальність полягає в тому, що компанії також винні.
— Тобто?
— Я хочу сказати, що багато компаній сьогодні створені, структуровані й зорієнтовані на те, щоб пробуджувати у своїх працівниках посередність.
— Але чому компанії навмисно це роблять? — здивувався Алекс.
— Вони не мають наміру це робити. Це просто відбувається з часом. Оскільки компанії стають більшими, вони наймають більше менеджерів, створюють більше структур і більше правил. У цьому немає нічого неправильного по суті — більшість компаній повинні якось справлятися з проблемами зростання. Проблема виникає тому, що формальна структура може знищити інновації та творчість людини. Людей, які виявляють ініціативу й винахідливість, можуть розглядати як руйнівників. Більшість компаній не має механізмів, щоб підхопити і спрямувати в правильне русло ідеї та пропозиції своїх працівників. Часто люди мають ідеї, які суперечать традиціям компанії. Попри те що вони ефективніші та дієвіші, ніж поточні методи роботи, їх часто критикують і відкидають. Коли творчі працівники бачать, що таке відбувається, і не раз, вони перестають щось пропонувати. Якщо вони не впевнені, що їхні ідеї буде почуто або визнано, не кажучи вже про їхнє впровадження чи винагороду, то навіщо висловлюватися? На жаль, таке становище в багатьох компаніях. Це і спричиняє таку масштабну відчуженість, — пояснила Вікторія.
— Це проти всякої логіки, — сказав Алекс. — Але з власного досвіду я маю визнати, що це правда.
Зона комфорту кар’єри
— Алексе, третя причина, чому люди потрапляють у пастку кар’єри, стосується тебе. Як і ти, багато людей не має наміру залишатися на роботі протягом тривалого часу. Вони ухвалюють короткострокове рішення, яке часто перетворюється на довгострокову реальність, а відтак на відмову від професійних мрій. Місяці перетворюються на роки, а роки можуть перетворитися на десятиліття. Люди будують усю свою кар’єру на роботі, якої не прагнули, але якось так уже вони влаштувалися, призвичаїлися й залишилися працювати.
— Так — точно моя проблема! — вигукнув він. — За винятком того, що я тільки наполовині шляху своєї кар’єри, отже, є час щось змінити. — Алекс сподівався на підтримку Вікторії.
— Правильно, — усміхнулася вона. — Джон Леннон якось сказав, що життя — це те, що з вами відбувається, поки ви зайняті іншими планами. Саме так і буває. Не встигаємо ми озирнутися, настає час виходити на пенсію! Ми ніколи не мали наміру залишатися на цій роботі. Але нічого не вдієш.
Тобі треба добре подумати, що робити зі своїм — одним — прекрасним життям! Не дозволяй вітру та хвилям кидати тебе в різні боки — якщо, звісно, не відпочиваєш на Гаваях. — Вікторія усміхнулася. — Бо так не можна керувати своїм життям, друже мій.
Традиційний підхід
— Традиційний підхід передбачає, що ми повинні зосередитися на тому, що любимо, і все стане на свої місця,— вела далі Вікторія. — Проблема полягає в тому, що такий підхід зачіпає лише один аспект нашого життя — те, чим ми захоплені. Це не стосується наших компетенцій. Це може не ставити перед нами задач і не залучати наш розум. Ми, можливо, не заробимо достатньо грошей, щоб забезпечити наші потреби, а тим паче бажання. Пристрасний аспект нашої роботи важливий, але це завузький підхід, якщо він єдиний. Він не враховує інших важливих аспектів нашого життя й нашої особистості.
Прорив прозріння
— Людські істоти складаються з чотирьох вимірів: тіло, розум, серце і дух. Вони діють у нашому робочому середовищі так само, як і в інших аспектах життя, — пояснила Вікторія. — У роботі чи кар’єрі, скажімо, тіло є економічним або фінансовим боком. Розум — ідеї і творчий аспект. Серце — пристрасть та емоції. А дух — це внесок і цільовий аспект нашої роботи.
Коли в нас є робота, яка залучає всі чотири виміри, ми повністю віддаємося їй. Проблема з професійною діяльністю полягає в тому, що вона здебільшого торкається тільки одного чи двох аспектів особистості.
Професія, де мені платять чесно або навіть щедро за роботу, яку я виконую, але просять «залишати мізки на вході» і яка не зачіпає моє серце, не отримає плодів моєї найкращої праці. Зрештою, у цій роботі я стану нещасною — розбитою, з паралізованим розумом і закутим серцем! Я відчуватиму, що загрузла і, хоча моє тіло фізично досі може бути присутнім, розум, серце і дух давно померли.
Вікторія вигукнула:
— Це трапляється із багатьма людьми, але так не має бути! Зрештою, ми повинні відповісти на чотири запитання про те, як наша професія стосується чотирьох людських вимірів. Чи достатньо мені платять (тіло)? Чи мої ідеї цінують або використовують творчо (розум)? Чи пристрасно я це роблю (серце)? Чи є в мене мета / чи роблю я внесок (дух)?
— Не дивно, що я борюся зі своєю нинішньою ситуацією на роботі. Моє серце і дух повністю вилучені з цього рівняння! — сказав Алекс.
— Абсолютно правильно, Алексе. Залучення усіх чотирьох вимірів — принципове. А от коли ти можеш відповісти «так» на всі чотири запитання, ти і твоя професія узгоджуєте. Якщо відповіси «ні» на котресь із них, це означає, що ти став відчуженим, від незначного рівня до вкрай високого. — Вікторія почекала на відповідь.
— Думаю, я знаю, яким би був мій рівень.— Алекс замовк.— Моя незбалансована робота потребує значного вдосконалення. Які корисні висновки можна зробити із цих чотирьох людських вимірів! Досі я не міг напевно визначити, чого мені бракувало.
— Це ключ до залучення й задоволеності на робочому місці, — підкреслила Вікторія. — Якщо компанія бажає від усіх працівників щирого залучення, вона повинна намагатися задовольнити всі чотири аспекти людської особистості. Багато кадровиків цього просто не розуміють. Вони думають, якщо платити людям достатньо добре, то вони залишаться назавжди. Але так буває рідко. Більшість людей залишає свою компанію через ставлення боса. Інакше кажучи, їх не влаштовує начальник. Часто люди залишають компанію, тому що їхній роботі не вистачає пристрасті, вона здається буденною та нудною. Іноді людям не дають повноважень робити так, як вони вважають за краще. Складається враження, що компанії сприяють створенню такого середовища, де зворотний зв’язок не вітається, а нові ідеї придушуються. У такому разі будь-яка ініціатива карається. У тебе, певно ж, бувало таке, Алексе? — поцікавилася Вікторія.
— Авжеж. Образно кажучи, це задушливе середовище для роботи, — зауважив він.
— Багато компаній не мають уявлення, як розкривати потенціал працівників. Вони досі думають про індустріальну епоху, не знаючи або не цікавлячись епохою мудрості.
— Чекай, чекай, я не розумію, — перервав Алекс. — Індустріальна епоха? Епоха мудрості? Раніше я не чув жодного із цих слів!
— Тоді дозволь просвітити тебе, мій юний друже. Індустріальна епоха — це історичний період, коли машини та обладнання цінували вище за людські ресурси, які, вважали, можна замінити. В епоху мудрості ми визнаємо необхідну природу людських внесків, які цінуємо більше, ніж машини й автоматизацію.
— Цікаво. Який розворот…
— Так. І поки у свідомості керівників компаній існують ці застарілі індустріальні парадигми, вони продовжуватимуть традиції, які скорочують, а не вивільняють людський потенціал. Компанії, які працюють таким чином, не зможуть конкурувати на світовому ринку. Вони не виживуть, тому що не використовують людську здатність створювати і пристосовуватися, — вела далі Вікторія.
— Це саме те, що сталося з компанією, на яку я працював під час Великої рецесії 2008—2009 років, — прокоментував Алекс. — Раніше я просто вважав це злим жартом долі, але те, що ти описала, здається більш логічним. Ми не адаптувалися чи не пристосовувалися до мінливих економічних умов. Наша основна пропозиція стала занадто дорогою для клієнтів, натомість нові конкуренти пропонували таку ж послугу дешевше. Наша технологія застаріла, а ми не робили жодної інвестиції, не створювали винаходів. Ми хотіли виїхати завдяки минулому успіху, і наше керівництво заснуло за кермом. Ситуація була жахлива.
— Я можу зробити припущення? — втрутилася Вікторія.
— Так, прошу.
— Якби ти ставив собі ці чотири запитання щоквартально й завжди прагнув чесно відповідати, ти міг взагалі уникнути неузгодженості в роботі. Як думаєш, це реально? Алекс не поспішав із відповіддю. Він відчував стурбованість Вікторії.
— Я певен, що зможу це зробити.
— Молодчина! — Її очі запалали. — Я люблю ці слова Стіва Джобса: «Ми не маємо шансу зробити аж так багато речей, і те, що ми робимо, має бути справді відмінним. Тому що це наше життя. Життя минає, а отже, ти колись помреш»XVII.
Алекса стривожила думка про те, що час спливає. Він сидів мовчки, поки Вікторія, глибоко вдихнувши, не заговорила знову.
— Алексе, це твоє життя, і тобі вирішувати. Ти творець своєї долі. Чи обереш ти професію, де всі чотири людські виміри поважають і цінують? Де твої здібності й таланти можна застосувати і реалізувати? Або й далі вдовольнятимешся меншим? — Вона подивилася на його зображення на екрані, ніби була поруч з ним у Лос-Анджелесі.
— Як уже говорив на початку розмови, я дійсно почуваюся емоційно готовим до змін. І тепер, із цим поглибленим розумінням, бачу, чому мені так важливо рухатися вперед. Як вода у ставку зрештою застоюється без течії, так і я, мабуть, застоявся у своїй роботі. Починає по-справжньому смердіти! — Алекс поглянув на щоденник, щоб переконатися, що зафіксував усі тези Вікторії.
Пастка 6. Пастка кар’єри
Чому?
1. Ми стаємо фінансово залежними від своїх доходів.
2. Робоче середовище не залучає й не надихає нашої найкращої сутності; відтак ми звикаємо до втрати пристрасті та натхнення.
3. Ми влаштовуємося в зоні комфорту, оскільки наша короткострокова робота перетворюється на довгострокову.
Традиційний підхід
Робіть те, що любите, і врешті все налагодиться.
Прорив прозріння
Оберіть професію, яка залучає чотири виміри людської особистості: тіло (фінанси), розум (ідеї), серце (пристрасть) і дух (внесок). Алекс прочитав свої нотатки Вікторії вголос. Вона відповіла не одразу. Він відірвав погляд від щоденника й побачив, як вона сяє від гордості. — Алексе, ти майже дипломований пасткознавець!