Екологічне лихо «культурної столиці» України перетворилось з регіональної проблеми на загальнонаціональну. Однак біда людей настільки політизується, що врешті-решт суспільство поділилось на два ворожі табори – залежно від того, хто яку політичну силу підтримує. В позиції «впертись рогом» немає жодного конструктиву. Тим паче, відверте ворогування один з одним і змагання силою аж ніяк не допоможе львів’янам. Тут потрібна цілковита консолідація – і влади, і громади.
Екологічний тероризм
Бити в дзвони потрібно не тільки щодо ситуації в центрі Галичини. Проблема утилізації та переробки сміття є актуальною для всієї країни. Цим питанням варто займатись тут і зараз, коли влада і суспільство звернули увагу на проблему. Інакше все може закінчиться загальнонаціональною катастрофою. І мова йде про доволі близьку перспективу.
Для ілюстрації наведемо кілька цифр, які останнім часом можна знайти у відкритих джерелах.
Загалом в Україні є 6,5 тисяч законних і близько 35 тисяч незаконних звалищ (при нормі ЄС - не більше 500 полігонів на країну). Загальна площа «сміттєвих гір» - 7% території. Це можна прирівняти з площею всієї Данії (більше 43 тис. кв. км). З кожним роком ситуація тільки погіршується.
За підрахунками екологів, Україна накопичила 54 млн кубометрів відходів. Щорічно сміттєві полігони поповнюються приблизно на 15-17 мільйонів тонн. На переробку йде лише десята частина зібраного сміття! А за деякими даними - і зовсім 5%. Для порівняння, в Швеції переробляється 99% відходів, в Німеччині, Швейцарії та Австрії - до 97%.
У нашій країні є всього чотири сміттєспалювальні заводи: в Києві, Дніпрі, Харкові та окупованому Севастополі. Але працює один - київський завод «Енергія». Проте тут варто зауважити, що спалювання сміття – це застарілий і екологічно небезпечний метод знищення відходів.
Бізнес на смітті
Загалом в Україні працюють 17 підприємств з переробки макулатури, 35 - з переробки поліетиленових пляшок і полімерних матеріалів та 27 підприємств з переробки склобою.
Фінансова місткість ринку, за підрахунками Держслужби статистики, тільки на кінець 2014 року становила 2,3 млрд грн. Тобто реалізація вторинної сировини - теоретично прибутковий бізнес.
Наприклад, тонна очищеного сміття зі стовідсотковим вмістом пластику коштує на світовому ринку близько тисячі євро, а виробів із пластмаси у наших міських відходах - майже 60%!
Абсурдність ситуації ще й в тому, що при надлишку сміття в Україні підприємства з утилізації завантажені лише на 40% - сировини просто бракує. Для нормальної роботи їхнім власникам в 2014 році довелося імпортувати 410 тис. тонн відходів.
Уявіть сюрреалістичність цієї картини! Країна завалена сміттям. Люди від цього страждають. При цьому - ми імпортуємо чужі відходи для переробки! Це свідчить лише про одне – ніхто на державному рівні системно не займається сміттєвою проблематикою. Тому у нас немає нормального налагодженого ринку, відповідно – єдиних та зрозумілих правил гри.
Ситуація, яка нині склалась у Львові, – це не лише провал на місцевому рівні, а й наслідок повної байдужості центральної влади до екологічних проблем в державі.
Політика на смітті
Львів – перша ластівка тотальної біди. Якщо найближчим часом не вирішимо це питання, то низка інших міст України опиниться у такій же ситуації. Це неминучий сценарій.
На думку експертів, з кожним роком проблеми тільки загострюватимуться. І на це є об’єктивні причини.
Перш за все - відсутність культури сортування сміття. Тут є два аспекти - людський та технологічний. Люди викидають сміття в спеціальні контейнери без попереднього сортування. Також станом на 2015 рік в Україні працювали тільки 20 сміттєсортувальних ліній в 15 населених пунктах. Тобто, навіть якщо свідомі громадяни старанно сортують сміття, це не означає, що його в кінцевому результаті не змішають в одну купу.
Крім того, у нас відсутні економічні стимули для переробки сміття. Враховуючи чинні тарифи та практику, яка склалася з вивезення та утилізації сміття, його вигідніше хоронити, а не переробляти. Або ж ховати на нелегальних звалищах.
Варто також зауважити, що термін окупності проектів з переробки сміття доволі тривалий - 8-10 років. Погодьтесь, в умовах нестійкого та несприятливого інвестклімату в Україні все це виглядає нездоланною перешкодою для потенційних інвесторів.
Плюс - у всьому клубкові дилем є ще й небажання політиків вирішувати проблему шляхом введення так званого «сміттєвого податку», яким буде обкладатися населення, або ж виробники упаковки.
На сьогоднішній день громадяни України витрачають на утилізацію сміття 12 гривень в рік (це частина плати за утримання прибудинкової території). Порівняйте: мешканці чистих європейських країн витрачають на такі ж цілі – від 20 до 60 євро щомісяця.
Звісно, тут має бути налагоджена система на державному рівні, аби українці не почувались обдуреними, а платили за той рівень комфорту, на який дійсно заслуговують.
Є й інші пороблені питання. Наприклад, відходи після переробки можна перетворювати в паливо. Але щоб це було економічно доцільно, НКРЕКП має прийняти відповідний тариф. Проте зробити цього не може через юридичну колізію - за законом регулятор призначає тарифи тільки для ліцензіатів, а переробка сміття не потрапляє у перелік ліцензійних видів діяльності. Таким чином, прості та економічно вигідні проекти апріорі у нас неможливо реалізувати.
Отож, сьогодні влада не намагається підійти до проблеми переробки сміття в Україні стратегічно, з позицій інтересів держави та простих людей. Банально хочуть заробити кілька рейтингових балів напередодні можливих дострокових виборів. На жаль, ситуація дійшла до критичної позначки, коли рятувати потрібно не лише Львів, а всю Україну. І тут політичні ігри – ні до чого.