Підтримка, надана комуністами Віктору Януковичу та Партії регіонів, виявилась не лише небезкорисною, а й плідною: у перший місяць після інавгурації нового Глави держави одному з фінансових донорів Компартії Ігорю Калєтніку було віддано на відкуп один з найжирніших пирогів – Державну митну службу; у травні найближчий соратник Петра Симоненка – Адам Мартинюк повернувся в крісло першого заступника Голови Верховної Ради України; а у червні 2010 року сина лідера Компартії Андрія Симоненка було призначено першим заступником Голови Державного агентства України з інвестицій та розвитку. Не забували комуністів і при розподілі посад другого плану…Зміна політичної системи і повернення до Конституції в редакції 1996 року з відвертим посиленням президентської вертикалі, коли парламент поступово перетворився у чисто декоративний орган, певним чином зіграв на руку комуністам.
Після доформування більшості, підконтрольної Главі держави, за рахунок чергових перебіжчиків з "Батьківщини" і "Нашої України" до майже 280 депутатів – Компартії вже не потрібно було виступати "піднощиком патронів" для олігархічної верхівки.
Вони отримали практично безконтрольний "контракт на критику", із задоволенням клеймили ганьбою "владу бандитів і олігархів", знущались над "темпами покращання" і на цій хвилі на чергових парламентських виборах більш ніж вдвічі перекрили свій попередній результат, здобувши 13,18% голосів і посівши почесне 4 місце по загальнодержавному багатомандатному виборчому округу, пропустивши вперед тільки політичних важковаговиків – Партію регіонів, ВО "Батьківщина" і "Удар".
Єдина неприємність, яка спіткала комуністів і ледь не зіпсувала їм свято мати право сформувати власну фракцію у парламенті – відсутність хоча б одного переможця-"мажоритарія" – була оперативно виправлена за допомогою владної вертикалі Партії регіонів та безпартійної Оксани Калетник, яка доєдналась до загону Комуністичної партії у Верховній Раді.
У вигляді бонусу комуністам віддали крісло першого заступника Голови Верховної Ради України, яке дісталося Ігорю Калєтніку.
Читайте такжеКомуністи
Подякою "владній вертикалі", яка після виборів 2012 року вже не ділила посади між партнерами і не вважала комуністів "золотою акцією" (Партія регіонів отримала 205 чистих місць у парламентів, до яких додались майже чотири десятки синхронно голосуючих безпартійних мажоритаріїв) стала підтримка більшості з урядових ініціатив (зокрема й щодо відмови від євроінтеграції), а у 2013 році фракція комуністів двічі допомогла уникнути недовіри вже Кабміну М. Азарова.
Комуністи небезпідставно розраховували стати гравцем і у шаховій партії під назвою "вибори Президента – 2015", зокрема як певний резерв електоральної підтримки на другий тур для Віктора Януковича, але усі карти їм сплутав черговий Майдан.
КПУ так і не спромоглась виробити стратегію поведінки у нестандартних і неочікуваних умовах (як це було зроблено у 1990-1992 роках), завдяки чому виявилась в очах людей уособленням не меншого зла, ніж "режим В. Януковича".
Людський гнів спричинив масовий "ленінопад" по всій країні, захоплення партійних офісів КПУ, напад на маєток лідера комуністів П. Симоненка, а також спровокував відмову від керівного крісла і втечу за кордон першого віце-спікера І. Калєтніка.
25 березня 2014 року позачерговий з’їзд КПУ висунув свого лідера Петра Симоненка кандидатом у Президенти України для участі у дострокових виборах, які мають відбутися 25 травня (203 – за, 2 – проти, 23 – утримались; 11-тивідсоткова опозиція на партійному з'їзді стала певною новиною для сили, яка завжди вирізнялась жорсткою дисципліною і одностайністю).
Однак нинішні перспективи ветерана президентських перегонів виглядають не дуже оптимістично. З 872,9 тисяч голосів, які Петро Симоненко отримав у 2010 році, 64,3 тисячі (7,4% загального результату) – дали виборці Криму та Севастополя, участь яких у нинішньому голосуванні є проблематичною; 75,3 тисячі (8,6%) – мешканці Західної України, які навряд чи будуть такими щедрими до комуністів після трагічних подій січня – лютого 2014 року. Після реєстрації кандидатом у Президенти України М. Добкіна й підтримка харків’ян, які на минулих виборах підтримали П. Симоненка 69,1 тисячами голосів (7,9%), навряд чи збережеться на тому ж рівні…
Слід також додати великий брак нових вражаючих ідей, які б могли "завести" суспільство, а головне – дати виборцю повірити, що Симоненко і його партія "таки здатні зробити обіцяне"… Але з реалізацією у комуністів завжди були проблеми – навіть коли вони були повноправними учасниками коаліції та партнерами влади…
Читайте такжеМилиция расследует пожар в офисе КПУ в Киеве как поджог
Достатньо подивитись на ту програму, з якою Компартія півтора роки тому привела у Верховну Раду понад три десятки штиків:
"Ми прагнемо ліквідації диктатури капіталу і встановлення справжнього народовладдя.
Ми забезпечимо:
- повернення у державну власність підприємств базових секторів економіки (не націоналізовано жодного);
- забезпечення частки продукції машинобудування в структурі ВВП не менше 30%, частки наукомісткої продукції – не менше 15% (не досягнуто);
- зміцнення державних банків, які будуть кредитувати промисловість і сільгоспвиробника під низький процент (процентна ставка перевищує 30%, а держбанки практично не кредитують економіку, виступаючи кишеньковою касою Урядів);
- частку оплати праці в собівартості продукції – не нижче 60% (не дотягує й до 20%);
- державну підтримка виробництва вітчизняних ліків, побутової техніки, одягу та взуття (частка вітчизняної продукції продовжує падати і не перевищує нині 10-15%; єдиною втіхою для Симоненка і Ко може бути тільки те, що вітчизняну продукцію впевнено замістив Китай, незмінно керований вже п’ятим поколінням керівників Комуністичної Партії Китаю);
- державну монополія на виробництво і реалізацію алкогольних та тютюнових виробів (не видно навіть на горизонті);
- повне оподатковування офшорних операцій, заборона офшорним компаніям володіти акціями українських підприємств (за часи незмінного перебування комуністів вже у семи парламентах цілі стратегічні галузі економіки – енергетика, телекомунікації стави виключною власністю офшорів);
- встановлення заробітної плати працівникам бюджетної сфери на рівні середньої по промисловості (нині розрив сягає вже 35-40%).
- повернення трудових заощаджень (тільки Ощадбанк винен громадянам 116 мільярдів цих "заощаджень");
- щоквартальне індексування прожиткового мінімуму, пенсій, зарплат, стипендій з урахуванням реальної інфляції (не було ще жодного разу, а минулий тиждень ознаменувався замороженням соціальних стандартів на весь 2014 рік)…
Аналогічний стан реалізації й інших обіцянок, гучно виокремлених у розділи "Перемога над безробіттям, бідністю і відсталістю", "Перемога над корупцією", "Збереження здоров’я українського народу", "Доступність якісної освіти", "Вирішення житлової проблеми і подолання занепаду ЖКГ" та інших…
Звичайно – у комуністів є час як мінімум до осені (на яку найчастіше вказують як на час проведення можливої позачергової парламентської виборчої компанії), щоб довести щирість своїх обіцянок і мати можливість прямо дивитись в очі українському суспільству, але надій на це все менше і менше…
Так само – як і віри виборців у тезу, що "Тільки Комуністична партія, яка ставить собі за мету ліквідацію диктатури капіталу і бореться за побудову соціалізму, може розв'язати всі питання, що стоять перед суспільством"…
***
Ідеї комуністичного суспільства в Україні пробувала просувати не тільки партія Петра Симоненка. У цьому ж напрямі намагались працювати Комуністична партія робітників і селян, Комуністична партія України (оновлена) і Комуністична партія трудящих.
Комуністична партія робітників і селян була створена 17 березня 2001 року в Луганську і зареєстрована у березні того ж року. Її беззмінним керівником є Олександр Яковенко. Єдине, чим вирізняється ця політична сила – відносним успіхом її лідера на президентських виборах 2004 року, де Яковенко посів 7 місце з 24 претендентів, набравши 0,78% голосів. Колективні результати виглядали майже вдвічі скромнішими – 0,41% на парламентських виборах 2002 року.
Натомість КПУ (оновлена), зареєстрована у листопаді 2000 р., досить несподівано «вистрелила» саме на парламентських виборах 2002, отримавши майже 1,4% голосів (на той час мало хто чув про технологію використання партій-двійників), однак розвинути цей результат їй не вдалося – лише 0,3% на виборах 2007 року і 11 місце з 20 учасників. На президентських виборах 2004 року партія підтримувала лідера соціалістів О. Мороза.
Практично не виходила з тіні четверта комуністична партія – трудящих, яка всю свою історію перебуває у статусі чи то диванної, чи сплячої.
Нині спільні здобутки перелічених партій, які в останні шість років взагалі випали з суспільного життя, перебувають у кращому випадку на межі 0,1% підтримки виборців, тобто у 20-25 разів менше так званої статистичної похибки. Без особливих перспектив на покращення …
Та й відносного гегемона комуністичної ідеї, який за двадцять два роки незалежності так і не спромігся ані народити жодної нової концептуальної ідеї, ані осучаснити ідеологічний багаж своїх попередників, чекають непрості часи. Все менше залишається тих, хто пам’ятає "ковбасу по два-двадцять", "пільгову путівку в кримський санаторій" та "стабільність епохи дорогого Леоніда Ілліча"… Не виключено, що через певний час КПУ асоціюватиметься в українців виключно як володар небаченого світового рекорду за інтенсивністю скликання вищого органу партії – зібрання 25 квітня 2014 року стало вже 47 з'їздом Комуністичної партії України.