По-перше, у загальному контексті чесно визнати набуття більшістю громадян України ганебної суспільної «властивості» - жити неправдою як дихати: «… Ми, українці, живемо у світі, де викриття минаються без наслідків, де політик профінансований — це політик непотопаючий, де успіх апріорі інтерпретується як плід зла.
Американець побачить на вулиці дорогу машину і скаже дитині: вчись добре, і в тебе така сама буде. А українець скаже: ну ось, ще один злодій поїхав. І хай дитина сама робить для себе висновки.
Ми так звикли жити в мороці невір'я та недовіри, що навіть коли хороше відбувається поруч, ми переконуємо себе й всіх навколо себе, що це не з нами. Так спокійніше. Так не пошиєшся в дурні. Ми не чекаємо добра за межами свого найвужчого кола. А де добра не чекають — там його й немає», — Олександр Щерба, посол України в Австрії.
По-друге, у контексті проблем освіти визнати, що «фокус» правди у тім, що все в освітній справі, у першу чергу, залежить від того, які вищий освітній менеджмент запровадить структуру, зміст та форми діяльності вчителів/викладачів і їхніх учнів/студентів. А ще як буде здійснювати оцінювання підсумкових її (діяльності) результатів.
Ще не так давно ні Корея, ні Китай не були здатними виробляти мобільні телефони, смартфони, дрони чи іншу сучасну робототехніку, або літати на Місяць. Що вони змінили? Оновили модель організації освітньої справи нації.
Чому для нас виготовлення цих пристроїв, затребуваних мільйонами людей, є нереальним? Тому, що організація нашої освіти є вкрай відсталою та ще й до того ж просякнутою тотальною брехнею та імітацією діяльності замість неї справжньої.
І при цьому, не освітяни та учні/студенти є недорозвиненими від природи, а всього лише організація їхньої діяльності на етапі здобуття освіти лишається недолугою, чому успішність багатьох українців, котрі вчаться та працюють в освіті чи науці за кордоном, є прямим свідченням.
А у наслідок і наша суспільно-економічна спроможність є такою ж малоспроможною не лише щодо смартфонів, а відносно чи не всіх сегментів діяльності, що опираються на сучасні наукові знання та технології. А без наукоємного виробництва мільйони громадян стають приреченими на життя у бідності. Коло інтоксикації суспільства замикається- у бідному середовищі вигодонабувачі від панування постправди почуваються «як риба у воді», а сподівання на подолання проблеми зусиллями псевдопартій імені таких-то – це як вірити, що неправдою можна досягти встановлення правди.
Відтак і маємо перманентно замкнене коло: «Чому бідний? – бо дурний, а чому дурний? – бо бідний», яке не здатні розірвати навіть для потреби у призначенні нетоксичного очільника МОН.
Зрозуміло, що «дорогу осилить лише крокуючий», якому як мінімум з рівня очільника держави потрібна здатність не підтримувати неправду та не йти на потрібні для неї тіньові «домовленості», що у носіїв постправди називають «необхідними політичними компромісами».
Сумно, що у нас навіть Президента країни рівня такої історичної потреби як ніколи ще не було, так не має й досі. І допоки буде так?