Доречним для нас прикладом є руйнація такої здавалось самодостатньої країни як Радянський Союз, що справляв враження незламного моноліта не лише для більшості тодішніх його громадян (автор був серед них), а й для багатьох у світі.
Втім, не для всіх: якось французький колега Патріс Робіяр у 1986 році, в Алжирі, на моє утвердження, що Радянський Союз – це назавжди, зауважив, що навряд і … не пройшло й п΄яти років як Радянського Союзу не стало.
Неприродність
Головним «ноу-хау» від радянської системи освіти була нечувана для світу практика, за якої у нас «не існувало» невстигаючих учнів. У СРСР всі випускники системи загальної середньої освіти «успішно» отримували атестат про її повноцінне здобуття.
Пам΄ятаю як задля цього радянські вчителі на випускних екзаменах ходили між рядами й підказували чи підсовували чернетки слабким учням так, щоб це було якби непомітно.
Величезна країна гралася у випускний шкільний «секрет Полішинеля». І догралася.
Звісно, історично невідворотне зникнення радянської імперії не стало тією подією, яка викликала б сум у більшості населення колишнього Радянського Союзу.
Великою проблемою стало інше – життєвий поступ української нації після розпаду імперії: замість розвитку, як приміром, у Східній Європі ми, українці, немов вороги самі собі, досі вибираємо лінію розвитку подій, що несе ще більші руйнації.
Чому так?
Критерієм істини є практика, а вона однозначна: неохайність, безлад та вбогість (у тому числі аморальність) панують зазвичай серед малоосвічених (не мова про наявність «корочки»).
Натомість, по-справжньому освічені, тобто ті, хто реально набув освіти після навчання, навіть, за обмежених матеріальних ресурсів живуть охайно, порядно і постійно розвиваються. Можна багато щодо цього дискутувати, але цей емпіричний соціальний закон не обійти, як ми звикли те робити із законами від Верховної ради.
Читайте такжеПарень с синдромом Дауна впервые в Украине получил высшее образование
Згідно іншого природного закону відомо, що 15% населення буде гарно та наполегливо вчитися за будь-якої організації освітньої справи. У них завжди після навчання буде освіта, у тому числі, наприклад, професійно-технічна освіта, а не обов΄язково вища, але така, котра реально робитиме її носія кваліфікованим спеціалістом.
Але натомість 15% населення за будь-якої організації будуть «філонити», які б Сухомлинські з ними не працювали. Мова не лише про початкову чи основну освітню ланку (1 – 9 класи), а про інтегральний вимір ставлення людей до навчання як такого.
Лишається основна маса населення (70%) – звичайні помірковані прагматики. А для визначальними є ті формальні та неформальні норми діяльності, які панують у суспільстві. Прагматики від природи такі, що перш ніж працювати (вчитися) будуть враховувати рівень дозволеного (лінь народилася раніше людини) та рівень вимог, передбачених для отримання документа про здобуття освіти, а особливо рівень вимог для вступу до наступного етапу освіти, вже дорослої. Хай як ти їх не виховують, а вони собі на думці.
Очікування
Як колись, так і зараз у нас саме з адекватністю рівня вимог до здобувача освіти великі і постійні проблеми: документ про якби здобуту освіту отримують всі і майже всіх буде взято до ВНЗ.
Навіть тих, хто не хоче, бо батьки під впливом суспільної реклами змусять. Остання щоправда скоріше є антисуспільною, бо за таких підходів на суспільство чекає сумна доля. Вже у близькій історичній перспективі.
Є люди, котрі дійсно не розуміють, що такі речі як оцінювання, яке дозволяє списувати, оцінки за хабарі чи по-блату/знайомству, процедура вступу до університету з рівнем вимог, що майже співпадають з порогом вгадування та тому подібне є дуже поганою методологією для навчання, щоб останнє було по-справжньому перспективним.
Читайте такжеВ Ровно выдавали дипломы без вступительных экзаменов и посещения пар
Тому такі «спеціалісти» весь час нагадують про принцип рівного доступу до освіти, вкладаючи у ці слова потребу на гарантований і безумовний доступ до отримання «корочки» про освіту. Цей суспільний контингент якраз і формується всіма тими, хто після навчання справжню освіту так і не отримав. Попри наявність «корочки» і часто не одної.
У той же час є люди, котрі добре розуміються на основах менеджменту персоналом, але не мають духу заперечувати тим, хто «не розуміє як вищий поріг може підняти рівень мотивації населення до навчання», а тому його, мовляв, потрібно не тільки знижувати, а й взагалі прибрати.
А ще є такі, хто і заперечує, і попереджає, але розуміє, що зусилля спрямовані на формування новітніх для нашої нації «правил освітньої гри», котрі б кардинально нівелювали традиційну нам практику зрівнялівки в існуючих загально-політичних умовах є «як вода у пісок».
Втім, політико-державні кола, котрі орієнтуються на компроміси з прибічниками традиційної зрівнялівки також не мають історично-стратегічної перспективи, чому результати останніх виборчих перегонів є прямим свідченням.