Мені подобається, коли сєпари внутрішньо корчаться, плюються і матюкаються, але відповідають:
- Героям слава…
Бо жити хочеться... Деякі кажуть просто: «Слава...», ніби ковтають закінчення. Таких потім перевіряю докладніше.
Цього разу не довелось насолодитися скриплячими коронками та нуртуючими іскрами в очах.
- Богу слава, синку …
Дід простягує паспорт, охає, зігнувся, тримається за бік.
- Що, серце? – напружився я.
- Та ні… Живіт пече вже третій день.
За лікаря не питаю. Який там лікар – на сорок кілометрів лиш два санітари.
Це Гранітне, лінія розмежування, … рік.
Щоденні обстріли, міномети, гаубиці... Який лікар...
Шкода зробилось старого. До того ж, одразу видно – не сєпар. Не тому, що українською. Просто старий він вже, про таких кажуть «до бога проситься». Що йому до земних клопотів.
- А ну, зачекайте…
Я віддав паспорт і швиденько метнувся до складу. Цілий ящик таблеток, шприців, ампул. Де воно? Ага, ось. Сам таке пив, коли взнав що таке гастрит. Може й діду допоможе. Все ж таки ефект плацебо теж ніхто не відміняв.
- Візьміть…
Дід глянув недовірливо. Потім взяв.
- Дякую, синку. А ти сам часом не з Волині?
- З Волині, - брешу.
Яка кому різниця, хто я й звідки? Зайвого патякати не годиться. Менше знають – краще сплю. Хто, що, звідки... Сьогодні сказав, а завтра рідним потелефонують з погрозами.
- А як ви здогадалися? – питаю для годиться. А ще справді цікаво, для кращої конспірації. - Виговір в тебе волинський.
Та не волинський в мене, але бог з ним.
Просто говорю українською, стараюся грамотно, без суржика.
Тим місцевим, що наші, це подобається. Усміхаються мені. Деякі не усміхаються. Ну то й бог з ними. Якщо місцева прописка, не мусимо затримувати. Такий порядок. Ось і ходять всякі. Місцеві... Пройде, видивиться, що треба, потім в магазинчик зайде, набере горілки-ковбаски, та й несе «руським таваріщам», що чекають за пагорбом. До них півтора кілометри від нашого посту.
Дідусь тим часом не йшов, придивлявся до мене, затим промовив:
- Я сам з Волині, синку. Знаєш, що тобі скажу?
- А що? – самому стало цікаво.
- Глянь. Бачиш по дорозі шосту хату?
- Бачу.
- То я там живу. Слухай… Якщо почнеться страшне – не зволікай… Біжи до мене. Я тебе сховаю, і одяг дам…
Сховаю. То добре. Скільки наших хлопців вийшли з оточення завдяки таким дідусям та бабусям. Багато хто з них навіть не знав, хто з ким воює...
- Дякую, – відповідаю чемно.
Нічого йому не кажу, але як щось почнеться, то навколо тої хати якраз сєпари й будуть. Бо то якраз у той бік, що фронт.
- Не забудь, синку. Шоста хата. Клята війна… - сказав дід і пошкандибав до розбитого мосту.
Чи ще перейде.
***
Десь через тиждень почалося. Страшне – не страшне, але накидали нам мін зі 120-тих. Та так рагульно, що не докинули, поклали на півдорозі. Бахнули разів з десять та й втекли, боячись «отвєтки».
Десь за хвилин 20 прилітає захеканий молодик, кидає велосипед.
- Хлопцы… Помогите!
- Що сталося?
- Соседа ранило, осколок под лопатку...
- Живий?
- Живой, но кровью истекает… Помогите, умрёт ведь…
- Зараз…
Хапаю дальню рацію:
«Перший-Вулкану!» - «Перший на зв’язку» - «Потрібна «таблетка», серед місцевих трьохсотий».
Мовчання. Роздуми. Відповідь: «Немає».
Мову відняло. Як так не має? Людина ж гине… Кричу: «Хоч санітара пришліть!» - Кінець зв’язку!».
Почуваюсь безпомічним та винним. Не зміг навіть санітарну машину людям викликати… Соромно. Хлопець стоїть, трясеться, чекає відповіді. А я очі відвожу, бо не маю що сказати.
Потім сперечався з комбатом, напрошувався на неприємності. Намагався пояснити… Що люди. Що наші. А навіть як не за нас, то теж наші.
Відповідь була одна: ми не можемо ризикувати єдиною «таблеткою».
Пізніше ми дізналися, що міна влучила саме в шостий дім від дороги.
Для мене то була перша зрада, з якою я стикнувся. Зрада власному народу.
Автор, Василь Піддубний, Кіт, 10 ОМБ
Матеріал створено в соціальному проекті “Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО”. Проект реалізується ГО “Інтерньюз-Україна” та Міжнародною організацією “Internews” за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади та Міжнародного фонду “Відродження”.