Самоврядування «з нуля»
7 грудня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила закон «Про місцеві ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування». Після ратифікації у липні 1997 року Європейської хартії місцевого самоврядування Україна взяла на себе зобов’язання дотримуватись європейського законодавства та розвитку повноцінних самоврядних громад. Ці рішення ніби свідчать про те, що ми починали опановувати самоврядування з нуля.
Насправді ми - країна, для якої самоврядування притаманне історично, починаючи ще з часів «Руської правди». І весь історичний розвиток нашого народу тримався на принципах самоврядування громад і виборчої відповідальності. Сьогодні маємо відродити ті традиції і розбудувати успішну процвітаючу країну.
Адже зараз це, як ніколи, на часі! Світовий досвід доводить, що сильне самоврядування є фундаментом успішної держави. Сьогодні світ не готовий до посилення централізації – ні на глобальному, ні на регіональному, ні на місцевому рівнях. Спроба обмежити повноваження регіонів коштувала посади італійському прем’єрові Маттео Ренці та спровокувала обвал валютних ринків. Населення Італії в ході нещодавнього референдуму продемонструвало категоричну відмову передавати частини прав регіонів до центру, навіть під загрозою посилення економічної кризи.
Комунальне ярмо замість ресурсів
Що ж відбувається в Україні? Сьогодні уряд серед пріоритетів декларує проведення реформ та децентралізацію держави. Але насправді – під виглядом зміцнення місцевих громад посилює президентську вертикаль на місцях, позбавляючи громади ресурсів, необхідних для їхнього успішного розвитку.
З 2017 року державним бюджетом передбачено перекласти «комунальне ярмо» на плечі місцевих громад – їм треба знайти 4 млрд. грн. тільки для того, щоб оплатити енергоносії для медичних та освітніх закладів. При тому, що місцеві субвенції складатимуть як максимум 2,5 млрд. грн. А ще на плечі місцевих бюджетів лягає фінансування зарплат частини комунальних працівників, покриття витрат на перевезення пільгових категорій населення, що потребує щонайменша 2,2 млрд. грн.
Крім соціальних пільг, додаткові проблеми створить необхідність видатків у сфері ЖКГ, на покриття яких, навіть за мінімальними розрахунками, потрібно буде знайти від 16 до 20 млрд грн. При такому навантаженні на місцевий бюджет я не бачу розвитку громад.
Що пропонує уряд? Додаткову дотацію у розмірі 14,9 млрд грн, яка розподілятиметься між обласними (5,9 млрд грн) та районними (9 млрд грн.) бюджетами. А це означає лише одне – посилення залежності керівників об’єднаних територіальних громад та очільників органів місцевого самоврядування базового рівня від обласної та районної влади. А отже, процес об’єднання громад знову гальмується, і для будь-якого рішення потрібно знову йти на поклон до людей президента.
Податкова база для наповнення бюджетів місцевих громад практично незмінна. А право розпоряджатися спецфондами має лише голова облдержадміністрації – людина президента. Бюджети сіл, селищ та містечок затверджують на рівні області, знову ж таки, люди президента. Це нонсенс! Така бюджетно-фінансова політика покликана зберегти контроль центральної влади над місцевим самоврядуванням. Без грошей громади не будуть незалежними. А чиновнику в Києві чи навіть на рівні області не відомі і не цікаві проблеми конкретних сіл та селищ. Він служить виключно президенту, а не громаді.
Земля належить… Держкомзему
Громада не може розпоряджатися навіть землею – основним багатством, право на володіння яким прописане в Конституції України! Сьогодні ж землі запасу і резерву, що мають бути передані у розпорядження місцевих громад і працювати на їхній добробут – просто віддаються для втілення корупційних схем Держкомзему. В результаті – зиски мають великі агрохолдинги, а дрібний та середній фермери просто не в змозі платити ту кабальну суму, яку від них вимагають.
Ми переконані: якщо хочемо розбудувати країну – ми маємо запровадити справжню самоврядність! Громада повинна розпоряджатися всім своїм майном, землею та ресурсами, що перебувають на її території. Саме громадам належить право формувати бюджет “знизу”, встановлювати і скасовувати податки, визначати, скільки має бути ФАПів, шкіл, клубів, виходячи зі своїх потреб і можливостей. Ніхто не знає потреби людей краще за них самих!
Виборність – це відповідальність
Слід нарешті ліквідувати державні адміністрації як рудимент “совка”, який дублює функції місцевих рад та забирає гроші з бюджету на своє утримання. Візьміть, для прикладу, американську систему – чому державний механізм там ефективний і направлений на забезпечення інтересів людей? Тому що чиновник залежить не від політиків, а від громадян!
У США взагалі немає місцевих державних адміністрацій, там ви ніде не побачите цілої армії чиновників, яких нав’язують зі столиці. Натомість ключовий принцип – це широкі повноваження місцевих громад. Більшість посад є виборними. Крім депутатів та мера, місцеві жителі самі обирають шерифа, прокурора, казначея, клерка суду, слідчого, суперінтенданта шкіл, що відповідає за освіту в районі, і навіть землеміра. Зазвичай це люди, яких добре знають і поважають, і котрі живуть там, де їхні виборці. І саме ця виборність породжує відповідальність перед громадою.
Цілком природно, що саме громада повинна встановлювати більшість будівельних, санітарних та інших правил, що регулюють суспільне та економічне життя, виходячи зі свого географічного положення та потреб. Люди мають обирати начальника поліції і всіх керівників, від яких залежить їхнє життя. І в разі потреби – саме народ повинен мати усі можливості для відкликання будь-якого чиновника, що втратив довіру громади.
У забезпеченні справжнього місцевого самоврядування є три наріжних камені: «Землю - громадам! Кошти - громадам! Владу - громадам!»
Вважаю, що центральна влада повинна обслуговувати місцеве самоврядування, а не навпаки. І тільки тоді, коли в Україні будуть сильні громади – будуть і заможні люди, і процвітаюча країна.