Я пропоную Вам проаналізувати законодавчу базу, яка регулює відносини в економіці та промисловості України. В першу чергу, хочу звернути особливу увагу на те, що у нас є певний розрив між міжнародними зобов’язаннями, які ми підписували при вступі до СОТ, ратифікуванні угоди про зону вільної торгівлі з Європейським Союзом, угоди про зону вільної торгівлі з країнами СНД, та рівнем законодавчого і нормативного забезпечення української економіки.
Я думаю, ніхто не стане заперечувати, що ці угоди підписувалися задля забезпечення стабільного розвитку української економіки. Натомість, підписання цих міжнародних договорів стало дорогою, що була створена благими намірами, а виявилася вимощеною в пекло. Бо фактично ці угоди відкрили український ринок для іноземних товарів, але не дали можливості товарам, виробленим в Україні, постачатися на світові ринки.
Відбувається все це тому, що одночасно з підписанням угоди, Україна повинна була приймати і нові законодавчі та нормативні акти на рівні держави. Але ця частина роботи ігнорувалася українською стороною. Досі невирішеною проблемою в Україні є система технічного регулювання товарів. Якщо уявити, що світовий ринок - це дорога з двостороннім рухом, то в один бік цієї дороги весь час горить зелене світло, а в інший бік – червоне. Червоним світлом на шляху українських товарів за кордон, якраз і є технічне регулювання. Товари, які нам постачають іноземні компанії, мають всі необхідні світові сертифікати відповідності якості товарів, які Україна зобов’язалася на міждержавному рівні визнавати, тому до нас без усіляких проблем імпортуються товари, наприклад, з Європи.
Але, якщо ми виробляємо якийсь товар в Україні, то перш, ніж його експортувати, нам потрібно довести, що товар є якісним і він відповідає світовим стандартам. І це у 99% випадків потрібно робити у лабораторіях, що розташовані за межами України. Бо в Україні майже немає вікіфікованих лабораторій, тобто лабораторій, що мають дозвіл ЄС надавати українським товарам відповідні сертифікати якості. Крім того, хочу зазначити, що процедура сертифікації товарів за кордоном коштує дуже дорого, та і часто займає дуже багато часу. Доки український товаровиробник пройде всі ці етапи, то часто вже втрачається актуальність експорту того чи іншого товару.
Тобто, на сьогодні в Україні ми маємо ситуацію, що при ратифікації угод підписується фактично їх політична складова, а технічне регулювання немає ніякого подальшого наповнення і розвитку, що унеможливлює експорт наших товарів на світовий ринок. Таким чином, ми власними руками знищуємо вітчизняного виробника. Тому мені смішно слухати наших політиканів, коли вони говорять про зону вільної торгівлі. Бо, насправді, у нас не існує вільного переміщення товарів: ми тільки відкрили шлях товарам з-за кордону.
Немає у нас в країні і вільної конкуренції, бо з боку держави наш товаровиробник підтримується значно менше, ніж в Європейському Союзі. Україна була цікава для інвестування інознемними компаніями, на мій погляд, приблизно до 2003 року. Це відбувалося, тому що у нас ще були 4 складові, які могли зацікавити інвесторів: дешеві енергоресурси, дешева сировина, дешева робоча сила та висока якість робочої сили.
Мы им не нужны. Им необходимы наш рынок, дешевая рабочая сила, место для загрязняющего среду производства
Але пройшло 10 років, і сьогодні ми маємо сумний результат: якість робочої сили стала значно меншою. У нас вже немає у великій кількості фахових робітників, які могли б без проблем працювати з високотехнологічним обладнанням. При цьому, ці вже не такі якісні виробники, за свою роботу вимагають значно більшу платню, ніж, наприклад, аналогічні працівники в Румунії чи Болгарії. Нормальна зарплатня робітників, які працюють на найсучаснішому високотехнологічному обладнанні на промисловому підприємстві в Румунії складає 250-300 євро. В Україні ж за 2,5-3 тис. грн. вже не буде працювати якісний фахівець. Звичайно, цьому є цілком зрозуміле пояснення, бо за такі кошти він не зможе забезпечити себе і свою родину всім необхідним для нормального життя. А в Румунії за таку зарплатню можна цілком нормально жити, бо там дешевші комунальні послуги та дешевші продукти харчування. Парадоксальна ситуація!
Щодо вартості енергоресурсів, хочу сказати, що сьогодні ми експортуємо енергоносії значно дешевше, ніж постачаємо їх на власні підприємства. В Польщі, Угорщині, Словаччині, Румунії, Болгарії на 20-25% електроенргія дешевша для промислових підприємств, ніж в Україні. Абсурдна ситуація, коли наша електроенергія їхнім промисловим підприємствам обходиться дешевше, ніж українським.
Щодо вартості сировини, хочу навести такий приклад для порівняння: безшумні труби українського виробника без прецизійної обробки коштують дорожче, ніж ці ж самі труби після прецизійної обробки, вироблені на європейському підприємстві. Те ж саме відбувається і у текстильній галузі: коли тканина з бавовни українського виробника коштує дорожче, ніж швейний виріб з бавовни імпортного виробництва.
На сьогодні, в Україні, крім землі, корисних копалин та питної води, майже не залишилося ресурсів. При цьому, в країні повністю знищено виробника сільскогосподарської техніки. Ми імпортуємо в 2-3 рази більше сільськогосподарської техніки, ніж виробляємо її в Україні.
Те ж саме відбувається і з добривами, які ми масово імпортуємо з тієї ж Росії чи Білорусії. А відбувається це тому, що газ для виробників добрив в Росії, Білорусії та й в Америці в 5-8 разів дешевше, ніж в Україні для вітчизняних виробників добрив.
Та ж сама ситуація відбувається і з паливно-мастильними матеріалами. Якби ті обсяги нафти, що видобуваються з надр української землі, а це щорічно більше 2 млн. т, постачалися б для переробки на державні підприємства, які б виробляли для вітчизняних аграріїв паливно-мастильні матеріали, то вони б коштували нашому товаровиробнику в 2-3 дешевше.
В демократическом государстве Украина за 20 лет так и не приняли закон "О промышленности". Даже обывателю понятно: для того, чтобы что-то строить и развивать, сначала надо дать четкое определение нужному понятию и направлению деятельности. А у нас в стране такие термины, как "товар отечественного производства" и "отечественный производитель" до сих пор трактуются произвольно
— Александр Порада, гендиректор ассоциации промышленных предприятий Слобода (Харьков)
Так само можна вирішити питання і з високою вартістю азотних добрив. Україна щороку видобуває більше 20 мільярдів кубометрів газу. Якщо 7 мільярдів кубометрів газу українського видобутку направити на забезпечення виробників азотних добрив по тій самій ціні, по якій ми продаємо цей газ НАК «Нафтогаз України», тобто 700-800 грн. замість 4000 грн. за 1000 кубометрів, то ми зможемо знову стати конкурентоспроможними у виробництві мінеральних добрив.
Так само, якби на державному рівні створили б економічно вигідні умови для виробництва складної сільськогосподарської техніки на території України, у тому числі і разом зі світовими лідерами у цій галузі, то вартість такої техніки на території України була б у 2-3 рази меншою, ніж вартість її імпортних аналогів.
Всі ці сумнівні процеси в економіці України відбуваються, бо немає державної підтримки вітчизняного виробника. Але ж ці негативні явища суттєво впливають на вартість сільськогосподарської продукції, яка могла б бути для населення в 1,5-2 рази меншою, ніж зараз, тому що мінеральні добрива, сільськогосподарська техніка, паливно-мастильні матеріали складають 60-80% її собівартості.
Так само, якщо б ми газ власного видобутку насправді постачали, згідно діючого законодавства України, на комунальні підприємства в обсягах 10-12 млрд. кубометрів, то у нас сьогодні не було б таких високих тарифів на житлово-комунальні послуги. Взагалі, питання про те, куди зникає газ власного видобутку, в Україні вже тривалий час є таємницею за сімома печатками.
Таким чином, ми маємо неконкурентоспроможну продукцію у будь-якому секторі української економіки. Для врегулювання більшості цих питань, треба внести зміни в старі та прийняти декілька десятків нових законодавчих актів.
По-перше, треба визначитися з терміном «вітчизняний виробник», який у нас в країні повністю спотворений і не відповідає сучасним стандартам того ж ЄС. Треба чітко розмежити юридичний статус вітчизняного виробника (форма власності підприємства) і технологічний статус. В Європі є термін «товар вітчизняного виробництва», що означає товар, підданий достатньому рівню переробки на території тієї країни, де він виготовлений.
Якщо, наприклад, завод «Mercedes» налагодить у Україні виробництво мерседесів, то це буде не «вітчизняне виробництво», а ось продукція, якщо вона буде виготовлена по замкненому циклу, стане «товаром вітчизняного виробництва». В Україні діє міжнародна класифікація товарів, тому треба просто взяти і фахово перекласти на українську мову та затвердити на законодавчому рівні ті європейські терміни, які у нас не мають чіткого тлумачення: «промислова політика», «промислове виробництво», «товар вітчизняного виробництва», «критична технологія», «високотехнологічна продукція» та інші.
Після цього, варто звернути увагу на гармонізацію державних стандартів. Сьогодні в Україні необхідно гармонізувати близько 12000 державних стандартів, адже неврегульованість цього питання призводить до неможливості справжньої вільної торгівлі на світовому ринку товарами вітчизняного виробництва, незважаючи на вступ України до СОТ та можливого підписання угоди про зону вільної торгівлі з ЄС.
Крім того, обов’язково треба скасувати податок на додану вартість при імпорті новітніх технологій та обладнання, аналоги яких не виробляються в Україні, а також при здійсненні державного та оборонного замовлення. Також слід невідкладно переглянути ставки ввізного мита на сировину, матеріали та комплектувальні вироби у бік зменшення до 0%, а ставки ввізного мита на готові вироби – до 15-20%; ставки експортного мита на готові вироби – до 0%, а експортного мита на сировину – до 10-15%. Ці зміни мають носити тимчасовий характер (7-10 років) та відповідати міжнародним зобов’язанням України.
Доки на законодавчому рівні не вирішать ці питання, і базові поняття не будуть відповідати найкращим світовим стандартам країн з розвиненою, високотехнологічною економікою, то всі кошти, які Україна виділяє з державного бюджету для захисту так званого «вітчизняного виробника», а в 2011 році ця сума складала сотні мільярдів гривень, будуть використовуватися неефективно і летіти у прірву. Разом з коштами, у прірву буде падати і недорозвинена українська економіка, яка назавжди залишиться неконкурентною та закритою для справжніх вітчизняних та іноземних інвесторів.
Всі законодавчі зміни, про які я написав вище, є лише першим кроком з порятунку економіки України. У наступних своїх статтях я більш детально зупинюся на інших дискусійних питаннях українського законодавства, які треба вирішити найближчим часом, щоб сформувати нарешті повноцінну систему державного регулювання для забезпечення сталого розвитку української економіки.