Величезна Імперія, яка внаслідок перевороту розпалася на формальні політичні суб'єкти. Які, хоч окремі, втім не є повністю самостійними королівствами і лишаються у спільному політичному полі. Існує єдиний королівський трон, який традиційно займає один безумець за іншим. Цей трон сплавлено з мечів підкорених народів.
Всі жителі Півночі твердо знають: з Півдня від короля ніколи нічого хорошого не приходить, тільки зрада і смерть. Але в пряму конфронтацію не вступають, сподіваючись, що все вирішиться саме собою.
Після чергового підступного злочину жителям Півночі уривається терпець і вони починають воювати під проводом молодого і недосвідченого Роба Старка. Сили Півночі значно поступаються супротивнику, Ланністерам, які контролюють трон. Але, о диво, Північ здобуває одну перемогу за іншою! Не вступаючи у масштабні битви, вдається кинджальними атаками відрізати ворога від обозів, наносити йому серйозних втрат і деморалізувати. Здавалося б, повна капітуляція супротивника - не за горами.
Але Північ зазнає нищівної поразки: не на полі бою, а на дипломатичному фронті. Роб Старк свариться із союзниками, які, хоч і не допомагали у відкритому бою, забезпечували безцінну стратегічну підтримку. Чому він це робить? Бо піддається імпульсивному бажанню отримати бажане тут і зараз, не думаючи про наслідки хоча б на два кроки вперед.
Союзники Півночі, хоч і декларують свою повну підтримку і братерство, паралельно вступають у змову з Ланністерам. Роба Старка продано, зраджено, і от вже окремі підрозділи Півночі гризуться між собою (бо внутрішні обрАзи нікуди не зникають, лиш стишуються тимчасово перед лицем спільного ворога). Закінчується ця історія в книзі досить сумно.
Звісно, все викладене не є повним відповідником подій в Україні після 24 лютого. Але метафорично, на якомусь рівні, подібність вигадки і реальності мене особисто лякає. Тим більше, що Мартін майже нічого не вигадав, а просто переклав у фентезійний сеттінг реальні історичні події середньовіччя.
Я не буду приплітати реальних особистостей та локації, бо політологія не моя царина.
Але висновки, які можу зробити для себе особисто, наступні:
- від союзників можна і треба вимагати більше допомоги, але не переходити ту тонку межу, де критика перестає бути конструктивною, і вони почнуть задаватись питанням "А чи настільки це потрібно нам?";
- союзники ЗАВЖДИ ведуть паралельні перемовини з ворогом. І як тільки ворог запропонує щось вигідніше ніж ми, союзник перестане таким бути;
- є те, що ми хочемо, і те, що нам потрібно. Найчастіше, це не одне і те саме. В гонитві за бажаним, як правило, не отримуєш ні його, ні того, що насправді потрібно;
- військові перемоги - життєво необхідні. Але війни закінчуються дипломатично. Завжди. Головне за столом перемовин не обдурити самих себе;
- треба до останнього триматись купи, і не забувати, що внутрішній розбрат знищує швидше за ракети ворога;
- все має ціну. І чим важливіша ціль, тим страшніша ціна;
- добрими намірами викладена дорога в пекло.
Ось такі супер банальні істини із супер мейнстрімної художньої літератури.
Але наймудріші речі, як правило, лежать на поверхні. Просто ми так часто їх чуємо і повторюємо, що перестаємо помічати.