«Влада вживає поняття народу, щоб запропонувати фальшиву гордість».
Лист учителів Ліцею ім. Яцека Куроня* до учнів
Дорогі,
Пишемо цей лист до вас, учениць та учнів нашого ліцею, і до ваших подруг та друзів з інших шкіл. Хоч ми також є науковцями, що займаються подіями Другої світової війни, не звертаємося до вас у формі наукової гіпотези та дискусії. Це також не мистецький перформенс. Ми пишемо до вас та ваших ровесниць і ровесників як вчителі.
Ви не могли не помітити, бо ж медіа говорять про це вже тиждень: на підпис президента Республіки Польща чекає нове право, котре, скорочено звучить так: хто приписує польському народу чи польській державі співучасть у злочинах проти миру, людськості або військові злочини, підлягає покаранню. Ми будемо тут, а також будемо у майбутньому, це право порушувати.
Поняття «польський народ» та інституції польської держави (а також всі інші «народи» та інші держави) є співвідповідальними за злочини, які розцінюються як злочини проти миру, людськості та військові злочини.
«Народ» це таке закляття, котре нездатних завдати кривду людей може змінити в безпринципних убивць, переконаних у власній моральній правоті. Біля своїх витоків на початку ХІХ ст. слово «народ» несло певну обіцянку – визволення людів від влади тиранів, пошани різниць культур і мов, спільної боротьби за свободу. Проте коли переможне поняття народу стало пов’язаним із державою, коли із бунтівного гасла стало ідеологією панування, то нічого з тих обіцянок не залишилося. Національна держава спирає свою владу на встановленні кордонів між людьми та постійному вирішенню, хто належить до уявленої національної спільноти та підлягає охороні, а хто з неї є виключеним та беззахисним. Національна держава використовує поняття народу, щоб її чиновники могли мати контроль над життям своїх підданих і виставляти на смерть тих, кого виключає.
Цього також вчить історія, в тому числі історія Польщі.
Це власне польська держава – Друга Річпосполита організувала в 1938 р. табір у Збоншині (пол. Zbąszyń), у якому ув’язнила кілька тисяч своїх єврейських громадян та громадянок, позбавлених в експрес-темпі громадянства польським парламентом та вигнаних з Німеччини гітлерівськими властями. Це польська держава в особі міністра віровизнань та публічної просвіти легалізувала в 1937 р. «лавкові гетта» [йдеться про указ, за яким студенти-євреї мали сидіти окремо від студентів-християн – Ред.], розділяючи в університетських залах людей за тим самим критерієм, за яким їх невдовзі розділили мури нацистських гетт.
Під час війни це польська держава – тобто уряд у Лондоні – аж до червня 1942 р. не могла рішитися на засудження злочинів щодо євреїв. Панувала мовчанка в державних радіопрограмах, мовчала преса Польської Підпільної Держави. Відкритого, рішучого звернення, щоб поляки протидіяли винищенню євреїв, польський уряд не видав навіть коли знав про масові вивезення до таборів смерті – попри благання Шмуля Зиґельбойма та Ігнація Шварцбарда, членів Національної Ради при президенті РП. У березні 1943 р., кілька тижнів перед повстанням у Варшавському гетто [19.04.43-16.05.43], коли на польських землях загинуло вже два мільйони євреїв, Шварцбард розпачливо писав до Національної Ради: «…мені дуже прикро, що міністерство внутрішніх справ до цього часу не звернулося во ім’я долі цієї спільноти […] до суспільства в краї, щоб у цій страшній катастрофі, в цій страшній трагедії по мірі сил та можливості і тими шляхами, які ще цьому суспільству представляються відкритими, підтримало польське єврейство, що власне гине, морально і матеріально».
А сьогодні інституції польської держави не дозволяють людям говорити правду про те, що відбувалося в їх населених пунктах під час Другої світової війни. У багатьох містах, містечках, селах, люди знають про убивства та грабунки з боку поляків щодо єврейських сусідів і хочуть про ці вини розповісти. Національна ідеологія, яка спровокувала винуватців на злочин, сьогодні працює на замикання вуст. Тому є достоту навпаки, ніж пояснюють нам чисельні політики і публіцисти – не невинний народ і злочинні формування, а люди, котрі поводилися або шляхетно, або ницо, і народ, який був усправедливленням для злочину.
Ми пишемо це у п’ятницю 2 лютого. ЗМІ повідомляють, що біля узбережжя Лівії потонуло 90 осіб, що намагалися потрапити до Європи. Те, що державні інституції змусили цих людей переправлятися нелегально, те що тисячі людей закрито у таборах, схожих до табору в Збоншині, є так само наслідком національного егоїзму і також у цьому злочині бере участь поняття «польського народу» та політика польської держави, яка «оберігає» цей народ від «чужих».
Забракло співчуття долі до приречених на смерть, у яке хотів вірити Шварцбард, бракує співчуття долі людей, що гинуть сьогодні на морі, що страждають у таборах. Це народ становить бар’єр, який чинить це співчуття і спільність неможливими.
Народ, який вже віддавна влада Польщі нам втискає до голів та горлянок. У нових порадах щодо навчання історії в ліцеях – котрі не надто відрізняються від попередніх – на одній сторінці, де описані «виховні цілі» навчання історії, слово «народ» згадано шість разів, слово «вітчизна» («рідний край», «рідна мова», «вітчизняна історія») – ще п’ять. І лише один раз про «інші» народи і держави.
Поза народом та державою немає у тій шкільній історії нічого – немає людей, яких народ нищить, немає їх життя, праці і пошуку інших форм життя, інших видів спільнот, інших доріг до щастя.
Влада вживає поняття народу, щоб запропонувати фальшиву «гордість», фальшиву спільність і фальшивий «захист» людям нерідко нещасним, змученим роботою, кредитом, відсутністю надії, щоб розбудити в них пиху, недовіру та ворожість по відношенню до «чужих», щоб легалізувати «святий» егоїзм та усправедливити безтактність та заангажованість поглядів, щоб унеможливити встановлення правди.
Ви бачите це щодня, спостерігаючи за політиками, слухаючи їх інфантильні, одурманюючі і дуже часто підлі слова, які мають посилювати в вас ворожість до людей, з якими хочете і можете співпрацювати, дружити, творити. Це ви маєте рацію і не дозвольте собі вмовити нічого іншого: кожна і кожен з вас є чуйною та мислячою особистістю, ви стоїте на порозі майбутнього, котре вимислити і збудувати маєте разом, і яке має бути ліпшим від того, яке наразі застаєте.
Себастіан Матушевський, dr hab. Пьотр Лясковський, вчителі у Багатокультурному гуманітарному ліцеї ім. Яцека Куроня, учасники групи повного опрацювання документів Архіву Рінгельблюма.
*Ліцей ім. Яцека Куроня є вищим щаблем у комплексі шкіл «Беднарська» у Варшаві, знаходиться у будинку, наданому єврейською общиною Варшави.
Яцек Куронь (1934-2004), польський суспільний діяч та політик, народився у Львові, був одним із засновників Комітету захисту робітників під час репресій щодо руху «Солідарність», у часи демократичної Польщі міністр праці та соціальної політики, активний діяч на користь польсько-українського поєднання.
Вперше опубліковано у «Gazeta Wyborcza».