Якби не було достатньо газети «Факты» із її страшилками про закопаних внучками бабусь, то один з найпотужніших телеканалів узявся цю нішу розпрацьовувати ще й через телекартинку. Сюди ж перекочували обкатані на російському ТБ програми про вампірів, відьом та інші «парапсихологічні явища». Якщо додати ще безкінечні російські серіали про бандитів, ментів, дуже вразливе життя офісних клерків, то телевізор перетвориться на дуже далекий від реального життя пересічної тьоті Каті-асфальтоукладниці «ящик» з картинками.
Вочевидь, усю вагу політичних новин «1+1» та інші наші телеканали поклали на політичні шоу, де більшого значення приділяють скандальності тем та їх рейтингу оглядальності.
Для прикладу взяти хоча б тему про «потрібність/непотрібність» 2500 пам’ятників Леніну в Україні, піднята Шустером на «Інтері». Тема звісно корисна, але чи варто про неї говорити в час правління влади, котра повертає (точніше, вводить) Щорса і П’ятакова у зовнішнє тестування? При правлінні Януковича-Табачника пам’ятники Леніну можуть зникати лише «сумським» шляхом, протореним Ігорем Мірошниченком. Як відомо, організаторам підриву пам’ятника в Охтирці загрожує 4 роки тюрми. Натомість на шоу Шустера тема гарантовано піднімає «Інтеру» рейтинг, по суті справи нічого не змінюючи.
Телеканали, близькі до влади, можна зрозуміти. Те, чим вони займаються, називається відвертанням уваги від головнішого, зведенням політичних дискусій до пустослівної балаканини та просто зомбуванням. Але чи замислюються вони над тим, що можуть стати в якийсь момент не потрібними, не обов’язковими для громадян. Бо щораз менше глядачів політичних ток-шоу, у яких щораз більше шоу, ніж «розмови». Добре цю тенденцію підмітив російський продюсер новин з НТН Сергій Євдокимов. На своєму блозі в Живому журналі він написав: «Якщо телебачення все ж таки хоче повернути собі статус каналу масової комунікації, то йому варто повернутися до своїх першоджерел – прямих ефірів та трансляцій. Тому лише таким чином одні люди можуть відчути взаємопов’язаність із іншими, перетворитися із звичайних глядачів на свідків події, котра розвивається тут і зараз».
Євдокимов також пригадав слова Стіва Джобса щодо причин занепаду таких компаній як IBM чи Microsoft, що може слугувати ключем і до проблем телебачення: «Спершу люди працюють блискуче, пропонують новаторські рішення та перетворюються на монополістів чи майже монополістів у своїй галузі. Натомість згодом якість продукції поступово втрачає значення. У компанії починають цінувати вище не інженерів та дизайнерів, а талановитих продавців, тому що саме від них залежить доход. В результаті її очолюють торгаші». Як можемо ці слова перекласти на українську телевізійну дійсність? Ми бачимо в «ящику» те, від чого мислячі люди якщо не плюються, то відразу перемикають на західні чи притомні російські канали на кшталт «Россия – Культура». Те, що можна назвати «втюхуванням» піпло-масі. Те, що наші торгаші від ТБ на посадах генпродюсерів вважають рейтинговим, а творчих людей на ТБ називають «великим зібранням в психлікарні з лікарем на чолі». Те, що у причинах зростання рейтингу бачать лише «переориентацию праймового кино с артхауса на более понятное – русский-советский кинематограф и Голливуд». Те, що українська мова такими торгашами вважається непрестижною навіть для ведучих новорічного шоу на українському телеканалі.
А відповідно маємо на виході коментарі щодо їх діяльності на кшталт: «Полное отсутствие чувства юмора и вкуса, зато тупой самоуверенности и неоправданной власти хоть отбавляй». Тільки от наші торгаші вочевидь вважають, що вони так само розумні, як і їх критикани, лишень критикани погоди – тобто рейтингу – не роблять, а робить піпл. Але це ж піпл робить революції, скидає тиранів і підносить на п’єдестали не носіїв ширвжитку, а геніїв від кіно, музики та мистецтва. Піпл купує собі ноутбуки та електронні книги, щораз більше перекочується із «Однокласників» до «Фейсбука», піпл у столиці не дає пройти до парламенту жодному провладному кандидату. Піпл відсуває телевізор у куточок, покриває скатертиною і ставить на нього квіточки. Чи наші торгаші вважають, що на їх життя рейтингу вистачить? Друге десятиліття третього тисячоліття не дає таких приводів до їхнього оптимізму.