Цілком проста і слушна думка. Щодня ми десятки разів висловлюємо імперативні програми перетворення своєї країни на фольклорний «край веселий». Я сам це роблю. Чого б не дозволити те ж людині, яка вже чимало зробила сама і бачить нас збоку, начебто об’єктивно?
Насправді ця фраза, яку ми чули вже десятки разів, непокоїть не тільки своєю банальністю. Окей, давайте розповідати історію. Як нам її треба розповідати, кому і в якій формі? Давайте, наприклад, знімемо український блокбастер. Це такий очевидний шлях – як і у світі Леніна, кіно залишається головним оповідачем історій.
Наприклад, зробімо так, як це зробили казахи, які вклали 34 млн доларів у створення пафосного епосу «Кочівник». Не знаю, чи ви його бачили, але точно скажу, що перегляд цієї стрічки не вплинув на ваше ставлення до Казахстану. І точно скажу, що «Борат» зробив набагато більше для формування іміджу Казахстану в сучасному світі, ніж це зробили б навіть 10 національних блокбастерів. Але ж не віримо ми серйозно в те, що Голівуд творитиме наш національний міф?
Добре. Давайте спробуємо інакше, на рівні низової ініціативи. Уявімо, що українці почнуть значно ширше контактувати із європейцями (ок, із людьми в усьому світі, але ж на думці маємо Європу і США, чи не так?). І таким чином знання про справжню чудову Україну пошириться і змінить усе на нашу користь. Не питатиму, чи сподобається світу Україна, яку він пізнає з таких особистих контактів. Трошки скажу про особисте, про досвід.
Мы очень пристально следим за тем, как нас воспринимают на Западе - даже книжка какого-то глупого пикапера из США об украинках стала для пользователей соцсетей важным поводом для обсуждения.
— "Унесенные Вием"
З 2004 року, коли я взяв інтерв’ю у менеджера «Євробачення» Сванте Стокселіуса для «Телекритики», я працюю з іноземцями. Пізніше став жити «на дві країни», працювати одночасно в Україні й за кордоном. Добра половина моїх знайомих – неукраїнці.
Увесь цей час я займаюся народною дипломатією. Я терпляче пояснюю їм, так-так, непрості сторінки тяжкої історії. Як і те, що сучасна наша з вами файна Юкрайна не тільки з «сірих багатоповерхівок» складається, як одна письменниця недавно сказала. Я показую їм найкраще українське кіно, класику; дарую на день народження стильні путівники Україною й перекладні книжки сучасних українських авторів (слава Богу, ці речі вже є в принципі).
Щороку до мене приїжджають друзі з Європи, парами, компаніями, живуть у мене по тижню-два, я воджу по їх Києву і часом вожу по Україні, показую те, що можна і варто в нас полюбити. Чи можна вважати, що я вже почав розказувати свою історію? Якщо ні, то я не знаю, що ще це мало би бути. Якщо так, то ефект, який я бачу від цього – нуль з ірраціональним дробом; він, звичайно, є, але буде відчутний тільки мікроскопічно і через багато часу, і якщо буде якась критична маса таких медіаторів. В Україну мої друзі їдуть, натхненні моїми проповідями про Довженка і невідому їм європейську культуру. З України вони їдуть чемними скептиками. Ніхто не приїжджає двічі.
Розповідати свою історію можна і радше дослівно, через науки, особливо гуманітарні. І це взагалі-то теж уже роблять. Люди публікують статті в наукових виданнях, які прочитає зо 20 душ тих, хто й так усе розуміє. Можна виступити в Кембриджі на конференції – аудиторія та сама і ефект десь той. Адже україністів залишається стала мізерна кількість, програми з україністики фінансується скупо.
Висока культура, про яку й ішлося в інтерв’ю західного інтелектуала? Андрухович пише романи, які справно перекладають у Європі, їздить із турами Німеччиною. Забужко має значний успіх, і не деінде, а на «Амазоні». При цьому мені ще не траплялося не зустріти жодного західного інтелігента, який би чув що-небудь про українських авторів не від мене (фахівців не рахуємо), а в книгарнях відшукати їхні книжки не так і легко. Це вони вже розказують цю історію, чи ще ні?
Правда в тому, що розказувати історії - це найпростіша в світі річ. Трошки складніше зробити так, щоб тебе почули.
Найефективніший для цього спосіб - це, після Голівуду, загнати пару літаків у нью-йоркський хмарочос, чи коли в тебе є Бомба, чи багато-багато нафти і газу, чи принаймні ти витравлюєш хімічною зброєю власне мирне населення. Непоганий варіант – ти завалюєш півсвіту дешевими капцями і смартфонами і притягуєш капітали у свою прекрасну синю далечінь. Тоді і конференції підтягнуться, і книжки хутенько подістають із задніх полиць, і прізвища почнуть без помилок писати. Soft power – ілюзія, якщо в тебе зовсім не hard.
Тому облишмо абстрактні закиди і поради на адресу України, якими я й сам бавився і бавлюся далі (навіть у цьому блозі). Україна повинна зробити одне, Україна повинна зробити друге.
Я не знаю людини на ім'я «Україна».