Спочатку трохи детективу. У листопаді минулого року у готельному номері одного з найбільших мегаполісів Китаю міста Чунцін помер такий собі британський бізнесмен. Причиною смерті, яка не привернула до себе особливої уваги, називають алкогольне отруєння, хоча небіжчик не пив надміру. Родичам кажуть про серцевий напад – з їхнього дозволу тіло спішно і без розтину кремують.
Підприємець постійно мешкав у країні, мав китайську дружину і вів бізнес із приголомшливим успіхом. Для багатьох інших західних бізнесменів цей винятковий талан був загадкою. Вона прояснилася, коли в лютому до американського консульства прийшов колишній керівник поліції і заступник міського голови Чунціна Ван Ліцзюн (Wang Lijun), не більш і не менш як із проханням про політичний притулок.
Із собою він приніс документи, які вказували на причетність до справи його боса – місцевого першого секретаря Компартії і члена Політбюро Китаю. Прохач провів у консульстві близько 30 годин, але притулку не отримав. На виході з консульства його арештували колишні підлеглі.
Із розповідей невдахи випливало, що перший секретар і член Політбюро Бо Сілай (Bo Xilai) мав тісні зв’язки із загиблим бізнесменом. Британець отримував «режим виняткового сприяння» і доступ до найкращих активів, натомість – щедро ділився з урядовцем «відкатами» і вів справи родини за кордоном через підставних осіб.
Коли ж англійський «спритко» запросив надто високу ціну за свої послуги і почав одверто шантажувати патронів, його отруїла жінка китайського достойника.
Бо Сілай літав високо. І він, і його дружина – успішний адвокат – походили з родин давніх революціонерів. Батько чиновника, зокрема, був особистим другом Мао, одним із «восьми святих» китайської Компартії. Самого Бо Сілая, агресивного й амбітного, називали серед 25 найвпливовіших людей КНР: він робив блискучу політичну кар’єру на популістських кампаніях проти корупції, за соціальну рівність і повернення до революційних ідеалів.
Тепер ця гра скінчена. У березні політика заарештували, позбавивши всіх звань і посад. Він із дружиною потрапили до одної з тих в’язниць, про яку китайський блоґер, що йому дозволили були ознайомитися з її умовами, написав: «Тут ваші дні стануть роками».
Після звинувачень в убивстві і масштабній корупції вкрай малоймовірно, що обоє вийдуть звідти живими. Дружина днями вже отримала фактично довічний термін (під виглядом смертного вироку з відтермінованим виконанням). Засуджено і шефа поліції Ван Ліцзюна. Процес самого Бо – тільки справа часу.
Скандал, звичайно, дозволив зазирнути у світ китайських партійних функціонерів. Шалена розкіш і тотальна аморальність – такі його підвалини.
Родичі Бо Сілая накопичили і вивели в оф-шори загалом близько 160 мільйонів доларів.
Його 24-річний син їздив на червоній «Ферарі» і вчився у престижній школі Герроу, куди його буцім і влаштувано трудами отруєного британця; в Оксфорді й Гарварді, де запам’ятався несамовитими вечірками.
Пролилося світло і на цілий прошарок європейців, таких як сам загиблий і його партнер, архітектор-француз, що провадили на неоколоніальний кшталт свої особисті й бізнесові справи пліч-о-пліч із корумпованою місцевою елітою.
Проте йшлося не тільки про стиль життя. Справа Бо Сілая за дивовижним збігом обставин виникла саме за півроку до З’їзду Компартії Китаю, запланованого на листопад. Від з’їзду очікують просто-таки тектонічних змін: до влади в країні повинне прийти наступне покоління функціонерів.
Бо Сілай був занадто активний у боротьбі за владу, мав надто добрі шанси і нажив собі забагато ворогів. Крім того, він був настільки нахабний і певний власної безкарності, що не тільки вважав за можливе карати підлеглих побоями, а й улаштував потужну мережу прослуховування тих, кому підлягав сам, включно з генсеком Ху Цзіньтао.
Кажуть, саме цей факт, а не вбивство якогось британця, і не змогла йому вибачити верхівка країни. Крім того, усунення Бо Сілая змінило владний ландшафт і баланс впливу між різними групами всередині КПК.
Та поряд із цим аж ніяк не йдеться про те, буцімто справу сфабриковано, а її фігуранти – безвинні жертви. Просто покарання застосували вибірково, за старим добрим принципом «ворогам – закон».
Ця історія до болю нагадує українцям політичну, юридичну й бізнесову культуру їхніх власних еліт.
Статки, вивезені зі своєї країни в оф-шори і оформлені на родичів та підставних осіб.
Популістські заклики до соціальної справедливості за особистого збагачення напівлегальними і зовсім нечесними способами.
Ще більша корупція під ширмою боротьби з корупцією.
Підкилимна боротьба всередині влади.
Прилаштовані у престижні виші за кордоном діти-«мажори», що їздять на розкішних автах.
Стиль управління, заснований на жорсткій ієрархії і брутальному ставленні до підлеглих.
Правоохоронні органи, якими маніпулюють як заманеться.
І, звичайно, вибіркове застосування правосуддя.
В одному флаконі маємо Межигір’я і справу Тимошенко.
Всі ці разючі паралелі, можливо, походять від одної першопочаткової подібності Китаю та України: в обох країнах капіталізм будувала стара комуністична еліта. От тільки Китай не став офіційно міняти ідеологію. І є відмінність у результаті – але тут заслуга тільки в багатших людських ресурсах Китаю і в кращому інстинкті виживання його еліти.
Країна вийшла в лідери світової економіки уже тому, що вона величезна. Але й результат цього відчувають не ті китайці, які з порушенням усіх норм збирають ай-фони на фабриках. Він працює на таких людей, як нині ув’язнений Бо Сілай – і, поза сумнівами, на тих, хто його ув’язнили.
Про «азійський ренесанс» писав свого часу Микола Хвильовий, передбачаючи антиколоніальну боротьбу 60-х рр. Пророцтво українського візіонера збувається на наших очах. Але геть не так ідеалістично, як це здавалося йому 80 років тому.
З європейським ренесансом азійський безсумнівно єднають інтриги, запекла політична боротьба і безжальність до ворогів. Україна навдивовижу добре вписалася в цю парадигму – з новими світовими потугами її на один рівень ставить саме постколоніальна ситуація, в якій доморощена еліта перебирає на себе роль учорашнього визискувача.
Китай від України відрізняють масштаби і успіхів, і проблем, але не їхня природа. Особливо коли йдеться про невдачі. Ті, хто кличуть Україну на китайський шлях, забувають, що ми вже на ньому стоїмо. Ба більше, Китай і Індія брали приклад для своєї модернізації зі сталінського СРСР 30-х рр. Україна і так тісно пов’язана своїм минулим і сучасним із африканськими та азійськими країнами колишнього «третього світу».
Але щоб досягнути реального, а не ілюзорного успіху, вона повинна не повторювати шлях замкнутого кола, яким ті тупцюють після здобуття незалежності зі злиднів у корупцію і назад. Чи не єдина можливість виходу – це повести за собою, показавши можливість іншого шляху.
Сьогодні ці слова прозвучать без надії на здійснення, але його ми повинні знайти самі.