19 червня 2012 року разом з кількома колегами ми зайшли до світлого і просторого Тарасового офісу, щоб познайомитися з тим, за чию перемогу як майбутнього депутата ВР, ми боротимемося наступні чотири з половиною місяці. Замість години, передбаченою у графіку для нашої аудієнції, ми спілкувалися майже чотири, і Тарас із формально-обережного попервах розкривався і виказував свою глибину як особистості. Пам’ятаю, тоді мене вразило, як він похвалився, що знає Кобзар напам’ять – а наступні роки неодноразово пересвідчувалась, як багато в його житті значила поезія Шевченка, Стуса, Симоненка, тих, хто своїм життям утверджував Україну.
Тоді під час нашої зустрічі він багато говорив про Україну. Про «мовний майдан», який ось щойно відбувся. Про цінність усього українського для нього особисто. І щось у його світлих очах промовляло безсловесно – це значуща частина життя. Крок за кроком він утверджував цю свою любов, «витрушуючи душу» своїм помічникам за ті постанови, які безпосередньо націлені на підтримку громади округу. Це часто були речі, які «на хліб не намастиш», але саме постанова про відзначення на державному рівні 350 років Гадяча як Гетьманської столиці стала тим вагомим обгрунтуванням у вирішенні господарських питань міста і наданню йому статусу міста обласного значення. Для Тараса Вікторовича співавторство у підготовці постанови щодо відзначення 80 років з дня народження Василя Симоненка було не чимось формальним, а приводом запросити на стежку пізнання спадку поета ще більше людей. Він залюбки відвідував хату в Біївцях, де зростав Василь – приїздив туди в холодні січневі дні з застудою, але усе ж приїздив.
Тоді у наше перше знайомство сім років тому він сказав, що любить давати людям шанс. І скільки я знала його, він давав його безмежній кількості людей, в яких завжди бачив щось світле, ту індивідуальну цінність, яку взаправду має кожна людина. Він умів співчувати, він рятував – кому життя, кому – віру в людство. Мені здається, що піднімаючись на посаді йому дедалі тяжче було зносити весь той потік болю, з яким до нього ішли люди, яких усе більшало – втішити всіх не під силу нікому, крім хіба вищої сили. І все ж він продовжував підтримувати, допомагати, а люди, які виникали поряд з ним, отримували хто Друга, хто Вчителя, хто Натхненника, хто – яскраву зірку, яка лиш на мить торкалась буття, та назавжди поселяла в серці якусь дещицю добра чи надії.
Він шукав свої смисли і наповнення десь в площині духовного. Не певна, що встиг знайти, але він мандрував тим шляхом. І збирав навколо себе таких різних людей. Для кожного він знаходив правильні слова, для кожного вони були свої, але видно було, що люди рівні для нього незалежно від статусу, статків, походження. Саме поряд з ним я побачила, якою глибокою може бути цікавіть до слів людей, яких може ніколи більше не доведеться зустріти. І потім за кілька років Тарас міг згадати слова бабусі, які підходила на зустрічі в якомусь селі.
Із щемом тепер озираюсь назад на наші проекти. Особливо це стосується підтримки дітей – спорт, мистецтво, навчання, і української культури. Завдяки йому біблаотеки збагачувалися книгами, селяни – спілкуванням з артистами, поетами, музикантами. Він багатьом відкривав свою рідну Лохвицю і закохував в неї гостей, які уперше потрапляли туди.
А ще був Майдан в 2013-14 роках. І в наближенні якоїсь гарячої ночі Тарас Вікторович просто сказав – «а тепер йди звідси додому, нічого тобі тут робити», а далі були події в Українському домі, де серед майданівців був і він. Або про те, як він забирав з лікарень поранених простестувальників і вивозив їх, прикриваючись депутатською недоторканністю, аби їх не чіпала міліція, ми дізналися уже через пару років після Революції Гідності. І про те, що колегу по фракції він рятував з Спілки письменників в ніч 1 грудня почули вже на похороні. А скільки ще не дізнаємося, бо він робив багато речей за покликом серця, а не про людське око, і про них ставало відомо хіба з чиїхось подяк чи спогадів.
Можна б було більше говорити також про його принциповість як державника, але мені найперше йдеться про Тараса як про людину. Яка щиросердно старалась і багато встигла. Про того, чиє серце було неспокійним за долю рідного краю, і хто завжди пам’ятав свій рід і боронив його честь.
Політика – нещадна, інструменти боротьби за вплив часто перекреслюють гуманістичне начало. І скільки б ти не працював у тому, не стає менш боляче від тих засобів, до яких часом вдаються опоненти. Тарас зумів зберегти свою сутність і залишитися великим мрійником, попри всі ті складні практичні задачі, які вирішував щоденно.
Наша співпраця завершилась певний час тому просто тому, що настає час, коли кожен має іти своїм шляхом. Але в свою подальшу дорогу я забираю пам’ять і вдячність за всі ті уроки, які я здобула від часу нашого знайомства і які продовжую отримувати навіть по загибелі.
І цей мій текст – той невеликий внесок, штрихи до портрету не чиновника, але людини, побратима. Велике щастя – мати змогу бути поруч, знати, що зроблене разом – на користь, цінне і важливе. А усередині я маю відчуття поруч усіх тих людей, точкою перетину для кого став світлої пам’яті Тарас Кутовий.
