Для нас, невеликої волонтерської групи з Полтавщини, наша справа почалась саме із знайомства з Максимом. У липні ми вперше побували у військовій частині в Черкаському, де дислокується 93 бригада. У ній служить багато земляків, і тоді влітку у них було зовсім погано із забезпеченням. Нехитрий провіант і бронежилети для мобілізованих бійців умістилися в два мікроавтобуси. Ми стояли неподалік в'їзду в частину, намагаючись видзвонити когось із земляків.
Наша невпевненість, а також наявність в руках фотокамери не лишилися непоміченими — підійшов високий білявий чоловік у “піщанці”. Хто, звідки, куди, з якою метою — насторожено, серйозно і обережно. Ще б, він командир розвідників, "насварив" за спроби фотографувати його "Урал", а тоді отримав відповіді на усі поставлені питання і раптом обличчя засяяло посмішкою, напруга спала, нас запросили в розташування.
Так ми цілий день і провели разом під тентом у розмовах, ховаючись від спеки. Є люди, які з перших хвилин знайомства - "твої". Максим був таким. Йому боліло те, що відбувалося навколо, йому боліла країна і її люди. Хто вже згадає зараз подробиці тієї розмови, хіба її емоційність і щирість, бо відїжджаючи лишалося відчуття того, що тут тебе радо зустрінуть і що знайомі ми значно більше, ніж половину світлового дня.
Він умів дбати про своїх хлопців, ненав'язливо підштовхуючи до правильних рішень. Наприклад, плиту з бронежилета, що не витримала випробувань, виставив на видному місці. І хлопці, які до того не поспішали перевіряти якість своєї броні, за кілька днів зацікавилися, що ж вони носять на собі, чи здатні рятувати ті кілограми заліза у відповідальний момент. Максим казав: "Краще нехай людина не має ніякого бронежилета, аніж оманливе відчуття безпеки". Тоді у липні це було азами для нас, порадою, що допомогала надалі.
Мабуть кожна волонтерська група, яка спіпрацювала з розвідниками 93-ї, чула від нього: “Моїм хлопцям нічого не треба, вони забезпечені. Все, що ви привезли — передамо “на передок”, тим, кому потрібніше”. І всі знали, що так і буде. Йому вірили і довіряли.
"Наша розвідрота — це ніби велика сім'я, а командир був в ній за старшого", - так крізь сльози під час прощання з командиром говорив про Максима Преснякова його підлеглий, зовсім юний боєць Артур і голос йому тремтів.
До його загибелі у розвідроті не було жодної втрати — через мудрі і виважені рішення командир зумів зберегти своїх хлопців у найтяжчі часи протягом усього часу протистояння на Сході. Усіх, окрім себесебе — його машина підірвалась на ворожій протитанковій міні.
У рідних Мошнах ця втрата — як грім серед ясного неба. Люди здебільшого не знали, де служить їхній земляк. Не знали довго про те і батьки. Лише не так давно Максим телефонував татові і зізнавався, що там де він є — пекло.
Наша, як виявилося остання зустріч, була фактично випадковою... Разом з колегами по службі пожартували над ним, але навіть поговорити тоді не вдалося. І попрощатися — помахали рукою один одному. А за тиждень,18 січня, трапилося непоправне...
Того дня, коли Мошни прощалися з Максимом, важке сиве небо сіяло мрякою, а на кладовищі пахло чабрецем, немов і не середина зими, а весна пробивається наперекір болю і страхам. І затоплена горем, змучена сльозами мати знаходила в собі сили дякувати побратимам, що були поруч з ним, що привезли на рідну землю і запрошувала приїздити, бо тепер всі вони - її сини. І кожному з них вона рада, бо у кожному живе зернина тепла, що лишив по собі Максим.
Ми всі пам'ятатимемо.
Слава Герою.
Підтримати родину матеріально можна переахувавшки гроші на картку мами Максима
№ 6762 4683 0776 8113 (Приватбанк)
Валентина Володимирівна Преснякова