Про міфи котрі і досі живуть!
20 поїздок – такий собі ювілей. Луганщину за цей час вивчив дуже ретельно, трохи менше - Донеччину, хоча власне цієї поїздки довелося побувати у Волновасі. До цього, найдальшою «точкою» (місце куди прямує частина волонтерського вантажу) були Великі Новосілки влітку 2015 року. Від «бази» (околиці Сєвєродонецька, де розвантажуємо 20-тонну фуру) відстань поважна, яку долається на завантаженому вщерть бусі.
Вперше якось вистачило часу на порівняння стану в обох суміжніх областях – Донецькій і Луганській. Чомусь переконаний, що і за «нулем» ситуація схожа. Вкотре дивуюся, точніше не можу второпати, як ці прості люди змогли свого часу увірувати у тезу «Донбас годує Україну!». Ну не вбачається цього зі стану сільських поселень і з зовнішнього вигляду Лисичанська, Бахмуту і інших міст, не кажучи про атмосферу яка там панує, навіть на віддалі від «передка» !
У селах взагалі єдиним ремонтом з часів зведення більшості будинків з білої цегли («твердий совок» періоду 70/80 років) лише де не де є нові пластикові вікна. І все. Хат з відновленим дахом з металочерепиці і звичним утепленим новим фасадом оздобленим тут майже нема. На Полтавщині, Харківщині є, а тут - нема. Зате якась така суцільна сірість і з нею бідність– є.
Проте, віра у міфи далі залишається стійкою, і основна причина цього – державна інформаційна політика. Чи то пак її відсутність. За два роки війни у глобальному сенсі не змінилося нічого - теле і радіомовлення російське або (що гірше) «днрівсько/еленерівське», україномовних газет майже немає… Список можна продовжувати.
Читайте такжеВолонтеры и армия пользуются наибольшим доверием среди населения
Вкладати у майбутнє!
Чи не єдиний спосіб, яким можна змінити ситуацію це обміни і роботу з підростаючими дітьми. Менше вірю у вплив освіти, хоча саме тут за активних дій Міносвіти можна було б досягнути пристойних результатів. До речі, у сільській місцевості ситуація з проукраїнськими активістами на рівні окремих вчителів абсолютно не є безнадійною – ентузіасти є чи не при кожній школі, їх тільки необхідно підтримати. Як засвідчує розмова з представниками 80 – тки, після організованої поїздки до Львова на Різдв’яні свята дітей з батьками з селищної ради, де зараз дислокується один з підрозділів, покращилася не тільки ситуація зі ставленням до українських військових, а й до України загалом. Поїхали були, хоч і з недовірою, як то кажуть кращі з кращих.
Немає кращого способу зламу стереотипів про вороже налаштованих «бандерівців» як зміна бодай на короткий час оточуючих обставин. І головне - розширення власних знань про країну у якій живеш через власні враження з перебування у іншому куточку держави, та особисте сприйняття . Поїздка маленького патріота «Дружбанчика» до Львова, організована нашою волонтерською групою теж доводить ефективність подібних дій. Тому на часі – державна програма освітніх і культурних обмінів, де діти котрі навчаються на Луганщині та Донечччині, бодай на короткий період, на час літа чи відповідних канікул мали б відвідувати столицю і Західні області. За умови постійної дії такої програми результат би не забарився і за якісь 3-4 роки. Два з яких ми до речі вже втратили…
Волонтерська діяльність.
ЗСУ і інші силові підрозділи на передовій за два роки, безумовно, просунулися вперед у питанні злагодженості і матеріально-речового забезпечення. Багато хто з волонтерів повернувся до звичного, суто цивільного життя. Тішуся за тих, хто і далі тягнуть цю важку лямку. Бо кожної поїздки переконуюся – у волонтерській роботі необхідність залишається. Нехай не стільки в царині матеріально-технічного забезпечення, хоча тут роботи теж багато, а в першу чергу саме в частині підтримки своїх. Своїх, котрі дуже позитивно реагують на просту людську увагу. На найменшу частинку домашнього переданого з тилу, і на все інше, що зазвичай вкладається у прості слова від серця «дякуємо, що не забуваєте!».
Читайте также"Волонтерський рух помирає, тому що держава хоче сама перерозподіляти всі багатства"
Тому, готуємося всі разом до наступної поїздки. Перед Великоднем. Повірте, нас там чекають!
