Про міфи котрі і досі живуть!
20 поїздок – такий собі ювілей. Луганщину за цей час вивчив дуже ретельно, трохи менше - Донеччину, хоча власне цієї поїздки довелося побувати у Волновасі. До цього, найдальшою «точкою» (місце куди прямує частина волонтерського вантажу) були Великі Новосілки влітку 2015 року. Від «бази» (околиці Сєвєродонецька, де розвантажуємо 20-тонну фуру) відстань поважна, яку долається на завантаженому вщерть бусі.
Вперше якось вистачило часу на порівняння стану в обох суміжніх областях – Донецькій і Луганській. Чомусь переконаний, що і за «нулем» ситуація схожа. Вкотре дивуюся, точніше не можу второпати, як ці прості люди змогли свого часу увірувати у тезу «Донбас годує Україну!». Ну не вбачається цього зі стану сільських поселень і з зовнішнього вигляду Лисичанська, Бахмуту і інших міст, не кажучи про атмосферу яка там панує, навіть на віддалі від «передка» !
У селах взагалі єдиним ремонтом з часів зведення більшості будинків з білої цегли («твердий совок» періоду 70/80 років) лише де не де є нові пластикові вікна. І все. Хат з відновленим дахом з металочерепиці і звичним утепленим новим фасадом оздобленим тут майже нема. На Полтавщині, Харківщині є, а тут - нема. Зате якась така суцільна сірість і з нею бідність– є.
Проте, віра у міфи далі залишається стійкою, і основна причина цього – державна інформаційна політика. Чи то пак її відсутність. За два роки війни у глобальному сенсі не змінилося нічого - теле і радіомовлення російське або (що гірше) «днрівсько/еленерівське», україномовних газет майже немає… Список можна продовжувати.
Вкладати у майбутнє!
Чи не єдиний спосіб, яким можна змінити ситуацію це обміни і роботу з підростаючими дітьми. Менше вірю у вплив освіти, хоча саме тут за активних дій Міносвіти можна було б досягнути пристойних результатів. До речі, у сільській місцевості ситуація з проукраїнськими активістами на рівні окремих вчителів абсолютно не є безнадійною – ентузіасти є чи не при кожній школі, їх тільки необхідно підтримати. Як засвідчує розмова з представниками 80 – тки, після організованої поїздки до Львова на Різдв’яні свята дітей з батьками з селищної ради, де зараз дислокується один з підрозділів, покращилася не тільки ситуація зі ставленням до українських військових, а й до України загалом. Поїхали були, хоч і з недовірою, як то кажуть кращі з кращих.
Немає кращого способу зламу стереотипів про вороже налаштованих «бандерівців» як зміна бодай на короткий час оточуючих обставин. І головне - розширення власних знань про країну у якій живеш через власні враження з перебування у іншому куточку держави, та особисте сприйняття . Поїздка маленького патріота «Дружбанчика» до Львова, організована нашою волонтерською групою теж доводить ефективність подібних дій. Тому на часі – державна програма освітніх і культурних обмінів, де діти котрі навчаються на Луганщині та Донечччині, бодай на короткий період, на час літа чи відповідних канікул мали б відвідувати столицю і Західні області. За умови постійної дії такої програми результат би не забарився і за якісь 3-4 роки. Два з яких ми до речі вже втратили…
Волонтерська діяльність.
ЗСУ і інші силові підрозділи на передовій за два роки, безумовно, просунулися вперед у питанні злагодженості і матеріально-речового забезпечення. Багато хто з волонтерів повернувся до звичного, суто цивільного життя. Тішуся за тих, хто і далі тягнуть цю важку лямку. Бо кожної поїздки переконуюся – у волонтерській роботі необхідність залишається. Нехай не стільки в царині матеріально-технічного забезпечення, хоча тут роботи теж багато, а в першу чергу саме в частині підтримки своїх. Своїх, котрі дуже позитивно реагують на просту людську увагу. На найменшу частинку домашнього переданого з тилу, і на все інше, що зазвичай вкладається у прості слова від серця «дякуємо, що не забуваєте!».
Тому, готуємося всі разом до наступної поїздки. Перед Великоднем. Повірте, нас там чекають!
