Про людські емоції написано чимало наукових і художніх творів. Існують відповідні визначення і класифікації цих проявів. А от як із емоціями суспільств і держав? Чи існують вони як науково-теоретична і практично-прикладна проблема сучасності? Чи є, скажімо, в НАН України такий напрям дослідження? Чи можна говорити про відповідні передбачення поведінки на такому масштабному рівні і про роботу, скажімо, світової громади з «емоційними» країнами і територіями? І чи існує взагалі ця проблема?
Очевидно, тут мають сказати своє вагоме слово науковці. Я ж дотримуюся думки, що українське суспільство в культурно-історичному дискурсі цивілізації має надзвичайно потужні емоційні ментально-генетичні мотиватори, причому абсолютно позитивного характеру.
От, скажімо, українські народні пісні. У них є все: радість, утіха, відрада, переживання, туга, зажура, сподівання, надія, довіра, віра…А от жорстокості, ницості, цинізму, безвиході, безпорадності, безпросвітку, приреченості немає. Навіть своїх ворогів наш народ називає «воріженьки», ніби дає їм шанс змінитися, стати кращими.
Більше ста років крокує світом знаменитий витвір духовного мистецтва нації «Щедрик», який завдяки Миколі Леонтовичу отримав потужне планетарне звучання і визнання. До речі, український музикознавець, дослідник українського музичного фольклору, член-кореспондент НАН України за спеціальністю фольклористика Анатолій Іваницький відносить історію творення мотивів «Щедрика» до епохи за кілька тисячоліть до нашої ери. Він пише, що створена «в неоліті сакрально-профанна картина світу дійшла до нас у вигляді різних структурно-типологічних (музично-ритмічних) моделей» і колядки та щедрівки є відображенням цього. Чи кожна нація має таку потужну позитивну історію емоцій? І не простих, які на поверхні, а глибинно-ціннісних в прямому і переносному сенсі. Це повною мірою відчула Європа і світ сто років тому, коли Українська капела Олександра Кошиця здійснила світову концертну подорож. Одна тисяча виступів від Австрії і Швейцарії до Аргентини і Уругваю вразила світ небаченим до того одкровенням української душі. То був не просто успіх майстрів музикального мистецтва, то був тріумф Української держави, української пісні, духовної культури і філософії світового українства.
Попри втрату державності і довгі роки незламної боротьби з різномасштабними ворогами, українці не втрачали свого природного оптимізму, передавали віру у світле майбутнє з покоління у покоління.
Визвольні змагання 20-х років минулого століття, патріотично-націоналістичний рух 30-х, боротьба повстанців в 40-х і 50-х, натхнення шістдесятників, дисидентство 70-80-х – ось фундамент, на якому постала незалежна Україна. Тому Майдани України – Свободи 2004 і Гідності 2014 – були не винятковими явищами, а продовженням виплеканої віками української тяглості до волі і свободи, соборності та спроможності громад і держави. Будувався ж цей фундамент на позитивних емоціях віри і надії як громадянської довіри.
Майдан Гідності вразив світ і особливо Європу своєю цільністю, щирістю, незламністю, оптимізмом і шедевральними теплом емоцій людських почуттів і національного громадянського духу справжньої людяності. Українці змусили тоді світову громаду замислитися над тим, чим вона живе, де її сердечність і задушевність, чому побутово-матеріальне заступає духовне і ціннісно-вічне?
Однак слід сказати сувору правду – майданні сподівання українського суспільства не отримали швидкої, ефективної і доконаної реалізації, зав’язли в тенетах бюрократичних процедур старої управлінської стилістики, яку так і не змогли (чи не захотіли) змінити нинішні очільники держави. Заявлені реформи, про які безкінечно твердять можновладці різного ґатунку, насправді виявилися переважно декларативними, бо не закінчені чи не імплементовані адекватно в законодавче та конституційне поле. Зараз, на п’ятому році борні з агресором, це видно надзвичайно яскраво. І це і болить.
Не буду зараз зупинятися на деталізації регламентно-стилістичних причин і наслідків тимчасових невдач чи незавершених реформ. Тим паче, що для розуміння сучасних процесів потокової динамічності старі підходи і оцінки не варто взагалі брати до уваги. Потрібно змінювати кут, з якого ми розглядаємо подію, ситуацію чи явище як глобальний процес. Цей кут зветься смислом, усвідомленим баченням внутрішнього змісту того, з чим ми стикаємося. І з цим у нас наразі є серйозні проблеми, адже до переформатування смислів нашої дійсності долучені ресурси і технології неоварварства, які продукує апологет глобального гібридного тероризму – путінський режим нинішньої РФ.
Попереду у нас – важкі часи протистояння і подолання ціннісно-ментальних тенет Кремля задля повернення в українське суспільство реального сприйняття нашого життя і щирості емоцій. Ми можемо і маємо здолати глобального агресора. Іншого шляху немає.
І наостанок. Минулого року світове визнання отримала пісня «Плакала» українського гурту «Kazka». Щирі емоції, справжні переживання, історичні нотки, що бринять в цьому творі, заставляють людей різного віку, уподобань, національностей співпереживати героїням української пісні, задумуватися над чимось своїм, тим, що глибоко в душі, і яке викликає світлий щем і сльози очищення.
«Плакала» є ментальною енергетикою емоції тонкого порядку і сльози в цьому випадку є об’єднуючим середовищем-дійством на рівні людських почуттів планетян Землі. Тоді не потрібен переклад, бо слухачі на підсвідомості відчувають глибини історії культури і ментальності української нації.
В динаміках нинішньої публічності емоції отримують шалену енергетику. Тобто, емоція є енергією смисла.
Ось так Україна в своїх щирих емоціях – від давніх часів до сьогодення – крізь біль і сльози посміхається до світу, дарує йому смисли буття, позитив і надію на наше з вами майбутнє.