Зрештою, проблема не в тому як трактувати певні терміни. Важливо, щоб такий основоположний документ як «Стратегія національної безпеки» давав абсолютно чітке й недвозначне розуміння найважливіших на даний історичний момент загроз для нації та вказував на максимально конкретні кроки держави і суспільства для нейтралізації цих загроз.
У Криму і на Донбасі надто багато наших громадян, і насамперед – з числа місцевих чиновників, тобто, представників держави, виявилися байдужими і навіть ворожими до таких цінностей, як українська мова, історія, культура. Це стало не менш важливою, ніж збройна агресія іншої держави, причиною, чому ми сьогодні змушені говорити про окуповані території. Зрозуміло, чому так сталося: за усі попередні роки української незалежності Україна як держава ніяк не протидіяла агресивній державній політиці Російської Федерації на вбивання в голови громадян України цінностей так званого «русского мира». Іншими словами, ми програли (тому, що, по суті, й не опиралися) війну за мізки багатьох наших співвітчизників. Збройне захоплення наших територій – Криму і частини Донбасу – сталося як закономірний наслідок попередньої «інформаційно-культурної» агресії Росії.
Тепер у нас, сподіваюся, зовсім інша держава, і ті, хто її представляє – від президента і народних депутатів до інспектора райдержадміністрацій – мають на меті захист інтересів народу, нації, держави, а не особисте збагачення? Питання, звісно, майже риторичне. Вмить не поміняєш десятки тисяч чиновників, але хотілося б бачити більше доказів того, що «процес пішов» і він є незворотнім.
За що ми сьогодні воюємо? За що гинуть наші солдати? За території? Так, захист територіальної цінності є найпершим обов’язком держави. Держава, якого цього не робить або не здатна зробити – раніше чи пізніше вмирає. Втрачаючи території, ми втрачаємо людей, які там живуть. Але й втрачаючи людей, тобто, програючи «русскому миру» боротьбу за їхні мізки, ми в підсумку втрачаємо території. Отака, загалом, нехитра, але «залізна» закономірність. «Стратегія національної безпеки» має показувати, як Україна – і держава, і суспільство – не допустить, щоб ця закономірність діяла проти нас.
Протидія інформаційній агресії Росії не повинна зводитися лише до реакції на кожний її випад. Так, потрібно давати відсіч кожній конкретній брехні про нас, але цього явно мало. Приміром, «Стратегія національної безпеки» серед актуальних загроз згадує «приниження української мови і культури, фальшування української історії», однак цей напрям цілісно і комплексно не визначений, а головне - не плануються конкретні механізми його реалізації. Навіть такого поняття як «інформаційно-культурний простір» нема серед складових національної безпеки. Такий спрощений, декларативний підхід до захисту і утвердження інформаційно-культурного простору України лише допомагає путінським агресорам, оскільки опосередковано підтримує пропаганду Кремля про штучність української державності.
Примітивному, але дуже агресивному, «русскому миру» ми маємо протиставити наш інформаційно-культурний простір України, і перш за все його толерантність, інноваційність, повагу до людської особистості, підтримку творчості та розвитку конкуренції на рівні самореалізації громадян, європейську багатогранність. Звісно, навіть такий основоположний документ як «Стратегія національної безпеки» не може увібрати у себе геть усі необхідні чи можливі практичні кроки. Сподіваюся, ми усі розуміємо, що будь-який документ такого характеру, як «Стратегія національної безпеки», потребує, з плином часу, постійного творчого оновлення і деталізації. Захист національних інтересів – це постійний процес, а національна безпека – це не лише державна, але й насамперед всенародна справа. І не тільки державні службовці, але й громадяни – на партнерських стосунках з державою - через ті інституції, які ми звично називаємо громадянським суспільством, мають робити все для утвердження в новій Україні наших українських цінностей, які мають бути органічною складовою частиною цінностей загальнолюдських.