Ми вільні, але бідні. Але бідні не тому, що дурні (як стверджує думка, що так імпонує багатьом), а тому, що обкрадені. Але чому обкрадені і ким? Сьогодні я хочу поміркувати про це – без пафосу, але й без драми.
Почну з того, що стосунки людини та держави – це стосунки такого роду, де рівноправ’я немає апріорі. А я мрію, щоб воно було. Це, власне, могло би бути не лише моєю, а загальноукраїнською мрією. Побудувати державу, яка не душить і не тримає на припоні, а дає можливості росту.
Саме так: можливість рости – це головне.
Тривалий час ми жили у радянській імперії, котра, як і кожна тоталітарна держава, пригнічувала особистість. Якщо ти не робив кар’єру в КДБ чи КРПС, у тебе була стеля, вище якої ти ніколи б не стрибнув.
Будь ти хоч генієм, хоч самобутнім талантом, твоя зарплата і твоя сходинка на найнижчому щаблі суспільної ієрархії лишалися незмінними. Рости було нікуди, хіба що вростати у статус емігранта, але це окрема історія.
Ми багато що успадкували від Радянського Союзу. Більше, ніж хотілось би сучасній, свідомій людині. Наш спадок є і матеріальним, і ментальним. Ментальний зв'язок з минулим якраз і полягає в тому, що держави, яка б поважала особистість, у нас нема. Навіть після 30 років незалежності.
А щодо матеріального спадку, то ми «доїдаємо» його і по цей день. Не створюючи нічого принципово нового. І це також характеризує менталітет влади: не пробувати, не намагатися, не здійснювати прориви. Не жити самим (або жити лише на крадене) і не давати жити іншим – власним громадянам.
Ми користуємося тією самою житлово-комунальною системою, яка перейшла до нас від СРСР. Нинішні ОСББ важать небагато, якщо їм доводиться мати справу з латаними і недолатаними трубами епохи раннього Брєжнева чи пізнього Хрущова. В країнах Балтії спромоглися замінити всі радянські комунікації, а в Україні – чомусь ні. У нас і досі тече вода, придатна хіба що для технічних потреб, по трубах, які пам’ятають період застою.
Така сама ситуація і з транспортом. Тобто фізично парк автобусів і тролейбусів замінили, але логістично у нас ті самі проблеми. Проблеми з відсутністю великих містких машин, проблеми з будівництвом метро, проблеми з виділенням окремої полоси винятково для муніципального транспорту. «Якось буде», «якось доїдуть» – все це відгомін радянських часів. Часів, коли людина була такою «маленькою», що губилася на тлі переможного поступу комунізму.
А між тим будівничі комунізму не спромоглися на потужну промислову політику. Так само, як і незалежна Україна. Ми віддаємо перевагу тому, аби й надалі залишатися сировинним придатком Європи. Безперечно, у розвитку українського агропромислового комплексу є свої здобутки, але те, що ми переважно постачаємо за кордон сировину, залишається беззаперечним фактом.
Ми звикли порівнювати себе з Польщею – через близьке сусідство та спільне соціалістичне минуле, але давайте порівняємо себе із Туреччиною. Я трохи розповім про цю країну, не перевантажуючи вас цифрами і фактами.
Ми звикли, що Туреччина – це передусім фрукти та овочі на наших ринках. Але доля продуктів харчування в структурі турецького експорту становить лише 10%. В Україні ж – перевалює за 40%. Хоча лише тридцять років тому половина експорту в Туреччині так само припадала, грубо кажучи, на яблука та помідори. Але ця держава спромоглася на прорив.
Я не буду вдаватися в секрети успіху Туреччини. Нам важливо завести собі свій власний успіх і свої власні секрети. Зауважу лише, що тепер перша сходинка турецького експорту належить продукції автомобілебудування. Туреччина продає машини, а ми продаємо Туреччині метал, причому по «дармовій» ціні. З цього металу турки роблять готову продукцію і реалізують її по всьому світу. В Україну також потрапляють турецькі вироби, але тепер вже в рази дорожчі. Раз у самих не «ростуть» руки, будемо переплачувати тим, хто хоче і вміє працювати.
До речі, коли та ж Туреччина продає свої фрукти, вона переробляє їх і саме так реалізує у Євросоюзі. А ще скуповує у нас олію та зерно, також переробляє, після чого продукт отримує маркування турецького виробника та йде на експорт в країни Близького Сходу та Північної Африки.
Ця країна – великий молодець. Вона постачає до ЄС купу продукції після переробки, і весь податок на додану вартість залишається в Туреччині. А ми нічого не отримуємо від наших ресурсів. Хіба що копійки від продажу перекупникам і переробникам нашої сировини.
Свого часу наші надра з подачі Леоніда Кучми перейшли до рук вузького кола обраних. Тих, кого ми називаємо олігархами. Нині один з них підгріб під себе всю енергетику, гірничого-добувну, вугільну та металургійну промисловість – це той, котрий найбагатший українець.
Інший – друг нині діючого президента – заволодів нафтодобувною галуззю та переробною разом із феросплавами. Третій олігарх – той, що нині в екзилі – наклав лапу на всю хімічну промисловість та титанові руди. Четвертий, родич колишнього гаранта, тримає в кулаці трубну та машинобудівну галузь і багато чого іншого. П’ятий спеціалізується на солодкому житті тощо. А що стосується газопостачання, то дивіденди з нього мають потроху вони усі.
Відтак доводиться лише констатувати: великий бізнес у нас є синонімом до бізнесу олігархічного. А що ж з середнім та малим?
А нічого. Малий бізнес в Україні не отримує ніяких преференцій. Зате платить купу податків. Разом із рештою громадян України підприємці сплачують податок на додану вартість, акцизний збір, податок на прибуток підприємств, податок на доходи фізичних осіб; сплачують мито, рентну плату, екологічний податок та військовий збір, перераховують до Пенсійного фонду єдиний соціальний внесок. І це лише те, що віднесене Податковим кодексом до загальнодержавних податків.
Бо є також і місцеві збори. До них належить єдиний податок, податок на майно (а він в свою чергу має три підвиди: податок на нерухоме майно, на землю і транспортний податок). Гадаю, вам вже набрид цей список, набридло повторюване слово «податок», але що поробиш, я не перерахував і половини зборів.
Бо ми платимо податок і тоді, коли купуємо нерухомість. І тоді, коли купуємо транспортний засіб. Ми платимо збір за місця для паркування цього самого транспортного засобу. Ми платимо туристичний збір і ми платимо так званий «податок на розкіш», а насправді – податок на квартиру, чия площа перевищує 60 «квадратів» або на будинок, більший за 180 квадратний метрів.
Ми платимо, платимо, платимо і ще раз платимо. «Ми» – це усі громадяни України. Але одна ситуація, коли ти – ТОП-чиновник і отримуєш від держави кругленьку суму, нічого не роблячи у своєму міністерстві чи відомстві. А інша справа – коли ти є «малим» бізнесменом, ФОПом, котрий намагається і сам вижити, і дати роботу кільком таким самим бідолахам, як він сам.
А ви знаєте, приміром, що в Сполучених Штатах Америки значно менше податків, аніж в Україні? Там є податок на прибуток підприємств, податки з продажів, акцизи, податки на майно, але немає славнозвісного українського податку на додану вартість. Якось обходяться вони без ПДВ, і нічого – ще не вмерла Америка без цього виду зборів.
А тепер уявіть дрібного українського фермера, котрому набридло згодовувати свої яблука свиням (бо деколи дешевше так, аніж збирати урожай). І котрий захотів переробляти їх на повидло. Але для цього йому потрібно взяти в оренду певне устаткування. А щоб взяти щось в оренду, необхідно мати доступ до кредитних ресурсів. Але чи має наш фермер, задавлений податками, такий доступ? Віднесу це питання до розряду риторичних.
Це у Німеччині чи Франції, чи Бельгії тобі достатньо мати бізнес-план і капітал хоча б у розмірі 10%, щоб решту 90% фінансування проєкту ти отримав від банку. Відсоток твоїх власних коштів зростає по мірі просування вглиб Східної Європи. У Польщі, Чехії чи Словаччині тобі знадобляться вже 25-30%, в Україні ж – не менше 60%. І це при тому, що за кордоном термін повернення кредитних коштів є значно довшим за українські 5-7 років. А якщо твій проєкт окупиться лише через 20 років? У цьому випадку банк забере твій бізнес?
Ось такі, здавалось би, дрібні моменти й заважають громадянам України відчувати себе особистістю. За втраченим відчуттям власної значимості вони їдуть за кордон і «роблять» себе там. Керують готелями та будівництвами, створюють бізнеси, заробляють мільйони і доводять оточуючим, що вони не лузери. Що хочуть і можуть заробляти – там, де їх бодай трохи підтримують.
На жаль, жоден з шести президентів України, маючи величезний вплив на уряд та парламент, не ставив собі за мету зробити українців заможними. У виборчих програмах йшлося про що завгодно, але тільки не про те, що людина повинна мати простір для зростання, для легального і законного збагачення, для нарощування капіталу. Чомусь самі ці слова відвертають та лякають. Якщо, звісно, йдеться не про самих президентів та про їхнє оточення.
Влада повинна працювати не на власну кишеню, а на розвиток держави. Є багато професіоналів, які допоможуть із втіленням найбільш амбітних мрій. Немає нічого нездійсненного, якщо тільки є воля і бажання виконувати власні обіцянки, дані виборцям нашої країни.