Тоді ми попереджали, що цього року українські підприємства з окупованих територій, а разом із ними – і вся держава, втратять через блокаду 45 тисяч робочих місць, $1,5 млрд валютної виручки, більше 1,6 млрд гривень податків. Укрзалізниці загрожує зниження обсягів перевозок до 17 млн тонн вантажів, а портам – до 3,5 млн тонн перевалки металопродукції. Приміром, на Алчевському металургійному працювало 11,5 тисяч співробітників. Там планували поточного року виробити 2,8 млн тонн сталі та отримати за неї $0,82 млрд валютної виручки. Торік в український бюджет це підприємство виплатило 410 млн грн. Наразі ці та інші активи і робочі місця для України втрачені.
Розірвання технологічних ланцюгів запустило руйнівний бумеранг щодо підприємств з українського боку – у Кривому Розі, Запоріжжі, Авдіївці... Скажімо, Авдіївський коксохім живився електроенергією із Зуївської ТЭС на непідконтрольній території. А там працюють на газовому вугіллі з Павлограда і Добропілля. Взаємна блокада поставок загрожує авдіївському комбінату технологічним колапсом та електричною блокадою. Його наслідок – прогнозована втрата 1 млн тонн коксу.
Наприкінці року ризикуємо недорахуватися і 1,7 млн тонн чавуну на комбінатах Маріуполя і Запоріжжя через порушення їхньої кооперації з Комсомольським рудоуправлінням на непідконтрольній території. А це – еквівалент $0,6 млрд неотриманої виручки. Між іншим, на Маріупольському меткомбінаті працює 17 тисяч співробітників. На початку поточного року там планували отримати $1,2 млрд виручки. Торік сплатили 1,15 млрд грн податків (без ПДВ). Тепер ці показники – нереальні.
Через блокаду маємо колосальні проблеми в енергетиці та металургії. 85 із 150 вугільних шахт лишилися на непідконтрольній території. Ми повністю втратили антрацитне вугілля, яке споживають 45% українських ТЕС і ТЕЦ. Якщо до початку блокади ми купували антрацит на українських підприємствах за гривні в еквіваленті $60 за тонну, то сьогодні веземо його із США за $120.
Натомість дешеве вугілля Донбасу іде на ринок РФ. За даними тамтешньої Федеральної митної служби, у першому півріччі 2017-го з України до РФ поставлено 703 тисячі тонн антрациту. Причому у березні до РФ ввезли 94,2 тис. тонн, а вже у травні – 161,3 тисяч. Імовірно, що копалини, вкрадені з українського Донбасу, далі переправляють у Чехію, Грецію, Болгарію…
Зрештою, саме блокада стала для ватажків ОРДЛО приводом націоналізувати близько 40 українських підприємств, які після 2014-го перереєструвалися на нашій території і сплачували тут податки.
Аби прорахувати ці та інші ризики ініціаторам блокади, вочевидь, бракувало системного погляду на ситуацію, що склалася по обидва боки лінії розмежування... Руйнування технологічних і виробничих ланцюгів є лавиною, здатною знести цілі кластери і галузі української економіки. За даними Держстату, індекс промислової продукції підприємств Донбасу станом на жовтень 2017-го склав 85,2% відповідного показника за минулий рік. За оцінками НБУ, реальні втрати Донбасу через блокаду для торгівельного балансу країни станом на грудень сягнули $1,8 млрд і становитимуть ще близько $0,5 млрд у 2018-му.
А загальні втрати, за оцінками експертів, можуть скласти для України 75 тисяч робочих місць з обох боків лінії розмежування, $3,5 млрд виручки та 3,57 млрд грн бюджетних надходжень.
Але наша найболючіша втрата – тисячі раніше лояльних до України людей. Блокада загострила соціальні взаємини. Порушено порозуміння значної частини українських громадян з обох боків лінії розмежування. Виробнича кооперація лишалася своєрідними «судинами», в яких пульсували економічні й соціальні інтереси мешканців України та її окупованих територій. Для людей, що опинилися на окупованих територіях, було важливо знати, що офіційно вони працюють на українських підприємствах і сплачують податки Україні. Таким чином вони попри все тримали із своєю країною зв'язок.
Початок блокади став формальною підставою для незаконної націоналізації. Через неї люди втратили роботу і можливості утримувати родини. Більшість націоналізованих заводів в ОРДЛО зупинилися. А, приміром, гірники шахти імені А.Засядька працюють тричі на тиждень. У таких умовах для 45 тисяч потенційних і реальних безробітних чи не єдиною можливістю заробітку є служба у незаконних збройних формуваннях «ДНР». Відтак, через нерозумні дії кількох десятків «блокадників» Україна посилила ворога – соціально, гуманітарно й військово.
Такі дії віддаляють від України громадян з окупованих територій, хоча мала би залучати їх у загальноукраїнське життя. Натомість країні бракує стратегічного бачення процесу реінтеграції територій. Яке насамперед полягає у забезпеченні лояльності людей до України.
Для цього потрібні соціальні, економічні та гуманітарні важелі. Законопроект про реінтеграцію не передбачає практичних механізмів комунікації з громадянами з того боку лінії розмежування.
В Управлінні Верховного комісара ООН з прав людини вже наголосили, що ухваленому в першому читанні законопроекту «Про деокупацію Донбасу» не вистачає чіткості в питаннях захисту прав і свобод людини.Тож мусимо формулювати стратегію повернення окупованих територій. І запропонувати відповіді принаймні на три ключові виклики.
Перший.
Яким чином відновити права громадян на неконтрольованих територіях, зокрема у частині пенсійних і соціальних виплат. Відповідь на цей виклик є вирішальною для пошуку лояльності до України. Окрім того, відновлення таких виплат є умовою надання Україні макрофінансової допомоги ЄС.
Друге. Як Україні не втратити остаточно економічний, кадровий і технологічний потенціал «націоналізованих» підприємств. Мусимо знайти перспективи відновлення там виробництва та оподаткування за українськими законами, аби, зрештою, зберегти промисловий комплекс усього Донбасу.
Третє. Як забезпечити громадянам з окупованих територій легальну зайнятість, аби уникнути їхньої участі у незаконних збройних формуваннях «ДНР». Маємо запропонувати дієві і доступні інструменти соціально-економічної інтеграції цих громадян з Україною. Доведено, що сплата людиною податків в український бюджет відновлює відчуття причетності до України.
Очевидно, що не має простих шляхів реінтеграції громадян непідконтрольних територій. Питання потребує суспільної дискусії. Цей допис – крок до громадського порозуміння по обидва боки лінії розмежування і – до відновлення цілісності України.