Насправді ж колаборація цих таких різних музикантів виявилася не перетягуванням ковдри і не грою в піддавки, а порталом між минулим і сучасністю, що дозволив їм залишатися у власній зоні комфорту, вміщуючи у «Діалоги про вічне» одразу декілька паралельних сюжетів.Цього вечора Антон Слєпаков – не скажений музичний НЛО з непосидючим речитативом у дротовому мікрофоні, а помірно рухливий декламатор на задвірках сцени. «Города оставляют свои пустоты», «При мытье посуды главное – очищение», «Собаки все помнят, а главное – чувствуют» – як і завжди, його підневільно спарені із актуальним побутом ремарки хоч зараз відбивай принтами на футболках екзистенціалістів. Раптом цілком «вагоновожатний» indie-саунд змінюється більш медитативним фоновим «інді», на який накладається сюжет «Рамаяни». Коли до музичного супроводу долучається перкусія та індійська гітара сітар, уся увага переключається на вокалістку Shanti People в епіцентрі сцени, яка в позі лотоса та з демонічними рогами на голові самозабутньо виспівує нерозбірливі заколисуючі мантри. І так – по вічному колу перформативної сансари, допоки світи Слєпакова та «Шанті» врешті не сходяться у спільному «мангалам»-уславленні Сонця, Місяця, Душі, Тіла та інших складників космічного порядку, трактованих в індуїзмі через поняття «дхарма».
Звертатися до теорії струн, починаючи шукати паралелі між оригінальним та додатковим сетингами «гогольфестівської» «Рамаяни» – справа невдячна. І давній епос про боротьбу зі злом сьомої інкарнації бога Вішну, і злободенна лірика про «недостатньо вірних хлопців, що не плачуть» – однаковою мірою захопливі розповіді, які в сценічному втіленні руйнують будь-які часові та статусні бар’єри одне між одним, залишаючись тим, чим були на початку – просто історіями. Ось тут і криється та точка дотику епох і культів, з якої ці «Діалоги…» мають усі шанси вирушити прямим курсом у вічність.
Текст: Пилип Пухарєв
