Ну, все. Літак приземлися, хвилювання за мить забулося, а мандрівка – де факто почалася. Я сходжу з трапу у Барселоні чи Римі. А може – прокидаюся в автобусі, що в’їжджає в Париж, подолавши чималий шлях зі Львова? Це не суттєво, адже я – безперечно – у захопленні чекаю на нові враження від найкрасивіших міст Європи у компанії близьких людей.І не важливо, чи відбувається це 2009-го року, коли європейці під враженням всесвітньої економічної кризи, чи в 2011-му, у рік відкриття кількох судових справ Берлусконі, чи минулого літа, теж повного різних подій? Відчуття ті самі.
Відпочинок з родиною: не так шезлонг на узбережжі Середземного моря, як насичена екскурсійна програма, що планувалася щонайменше півроку. Коли наперед відмічалися на карті тихі церкви у Римі, де можна побачити шедеври живописця Караваджо…Євротур з університетськими друзями: коли можна пройтися шляхами героїв улюблених фільмів – по Монмартру, скуштувати віденську випічка – у Відні, пофотографувати красиві площі Брюсселя…
Так, для української молоді Європа – це свято, на яке чекаєш, до якого готуєшся. Збираєш гроші, робиш візу, продумуєш маршрути. Подорожувати – це бачити країну ззовні, щиро радіючи, що мрія збулася. Це аж ніяк не жити у ній. А чим довше живеш, тим, кажуть,більше помічатимеш невправних коліщаток у системі. З цим може не погодитися той, хто живе в Європі рік, але якщо довше – вже знайдеться що розповісти.
Щодо кожної європейської країни у наших головах сидить по кілька стереотипів. І якщо дуже захотіти, всі вони підтвердяться.
- Вітаю, милі пані! Ви туристи? Звідки? – питає у п’ятьох дівчат-студенток сивочолий парижанин, дуже «кіношний», дуже усміхнений.
Розмова відбувається у парку Тюльрі біля Лувру. Питання поставлено англійською.
- Ми з України, тільки на 2 дні в Париж…
- То вам неодмінно треба відвідати невеличкий фруктовий ринок – саме у ньому атмосфера міста, людей…Там можна купити дешеві дині та мед, саме те, що потрібно в цей час…- радить чоловік, а потім розповідає дівчатам про себе, свою кар’єру композитора.
Розповідає рівно стільки, скільки відчуває, що їм буде цікаво. Без жодного упередження перед англійською мовою, шанобливо і ввічливо. З такими людьми стикався кожен, і не лише в Парижі, і не лише в Європі, а й у власному, такому як завжди проблемному, містечку. Проте саме такі випадки запам’ятовуються часом більше, ніж інформація про визначні місця чи шедеври культури.
Факт є факт – в Європі почуваєшся безпечніше. Не тільки говорячи посеред дня з чолов’ягою в центрі Парижа (чому б тут хвилюватися?), а й повертаючись пізно вночі на кінцеву станцію метро у тому-ж таки багатонаціональному Парижі, чи гуляючи вночі по затишному Стразбургу, чи ловлячи таксі у Відні. І це відчувається вмить, я думаю, незалежно від ситуації, настрою та – навіть! – характеру подорожуючого. Так, і місцеві у місцевих крадуть телефони, і лізе до кишені з вигляду така поважна сеньйора у електричці від Барселони вздовж приморських містечок…
Не будемо нічого ідеалізувати, у кожній з країн ЄС – свої проблеми, а крадіжки – це буденне життя. Деякі з держав ЄС навіть не надто поступаються у своїй проблемності Україні. Проте ключовим є, як на мене, саме оце відчуття безпеки. Того, чого ми в своїх містах, містечках і селах, не маємо. Але воно таке бажане, таке важливе. Адже потреба у безпеці – одна з базових для людини як біологічного виду, згадайте піраміду Маслоу…
А ще – у них є відчуття згуртованості. Нам не подобається, що для громадян ЄС (часто зазначається просто – «Для європейців») у великі музеї окремі коридору входу чи – навіть! – дешевший квиток, як наприклад, у паризький д’Орсе – колись вокзал, а тепер неймовірний музей з величезною колекцією картин імпресіоністів. Нам не хочеться стояти в черзі, ми ж теж – Європа. Теж. Але тільки географічно. І згуртованість – далеко не наша риса, на жаль.
Угода про Асоціацію, як вже, вочевидь, всі написали – абсолютно не обіцяє членства. Це документ економічного характеру, який, здається, і не вимагає від України нічого, окрім дотримання загальнодемократичних норм. А це для нас, будемо відвертими, і так – чимало. Однак Україні – 22-річній панянці, привабливій, але й гоноровій, варто ризикнути. Варто почати співпрацювати. А це наблизить нас не лише до позачергового проходу до музеїв, а й – я вірю – до відчуття безпеки і поваги до власної нації. Наблизить – хоча б на крок. Перший – але, як завжди, такий важливий.