Але зараз політичні розклади принципово змінилися. Дострокових парламентських виборів може не бути взагалі. Навіть якщо нова парламентська коаліція припинить своє існування, то уряд Гройсмана продовжить працювати. Президент Порошенко, маючи право, а не обов’язок оголошувати дочасні вибори, цього не поспішатиме робити. Таким чином, виникла ситуація, коли всі змушені усвідомити, що цей уряд надовго. Тобто саме з ним і з Президентом Порошенком доведеться домовлятися та на них зважати. Змінити в цьому може лише якийсь надзвичайно потужний корупційний скандал, пов'язаний з Президентом Порошенком чи урядом Гройсмана. Далекий від думки, що не буде справжніх чи удаваних причин для звинувачень у корупції, але не очікую надзвичайний характер таких. Попри зливу звинувачень на адресу Президента Порошенка жодного разу вони не стосувалися якихось корупційних оборудок, які пов’язані безпосередньо з ним. Для Петра Порошенка, що є публічним доларовим мільярдером, питання особистого збагачення вже не стоїть на порядку денному. Для нього бути політиком міжнародного масштабу, мати можливість не тільки зараз, але і за п'ятнадцять чи двадцять років спілкуватися с керманичами провідних країн світу значно важливіше за додаткові мільярдні статки. А це в свою чергу стане реальним лише якщо за його участю Україна стане успішною країною.
Що стосується Володимира Гройсмана, то він ще з часів ефективного керування Вінницею довів, що готовий та вміє грати «в довгу». Для нього значно важливіше довести, що він може бути успішним керманичом уряду, ніж намагатися сколотити свій перший мільярд доларів. Тому корупційних скандалів, які дадуть підстави для звинувачень у корупції безпосередньо його, я теж не очікую.
Крім того, боротьба за кадровий склад уряду наочно всім показала, що пан Гройсман точно не збирається бути «ручним» прем’єром Президента Порошенка. Тому всі ці істеричні заяви про формування авторитарного режиму, перетягування всієї влади в одні руки, зараз можна сприймати лише з саркастичними посмішками.
Володимир Гройсман в чомусь має кращі, а в чомусь гірші стартові умови в порівнянні з Арсенієм Яценюком. На користь йому грає те, що найбільш непопулярні кроки з підвищення цін на комунальні тарифи вже зроблені його попередником. До того ж саме на час урядування Яценюка припадала найбільш гостра фаза російської військової агресії на Донбасі, падіння обсягів економіки внаслідок російської агресії, карколомне скорочення експорту в Росію, значне зниження цін на міжнародних ринках на металургійну та аграрну продукцію, що формує левову частину доходів українського експорту. Все це не могло не викликати жахливу девальвацію гривні, сорока п’яти відсоткову інфляцію споживчих цін в 2015 році, надзвичайне падіння доходів широких верств населення. На додачу втрати громадян внаслідок ліквідації десятків банків, багато з яких знаходились в латентному стані банкрутів щонайменше останні сім-вісім років.
Тобто, найбільші економічні негаразди спостерігалися за часів першого та другого уряду Яценюка. Хоча далеко не в усіх їх потрібно звинувачувати саме його.
Вже з третього кварталу 2015 року падіння української економіки, яке спостерігалось з четвертого кварталу 2012 року, зупинилось. Намітилося ледь помітне зростання. Економіка нарешті намацала дно. Що після такого значного та тривалого падіння не дивно. Отже, уряд Гройсмана в очах населення точно не асоціюватиметься з падінням їхніх доходів. А от чи зможе населення відчутно наростити власні доходи при цьому уряді, це ще питання.
Негативом для Володимира Гройсмана є те, що він починає керувати урядом в умовах вкрай негативних очікувань з боку населення по відношенню до всіх гілок влади. Арсеній Яценюк в цьому плані був в значно кращій ситуації.
Тому у пана Гройсмана та його уряду, по суті, немає не те що ста днів, а навіть десяти, для розгойдування. Він має наочно продемонструвати прості, зрозумілі для пересічних громадян, ефективні кроки з управління економікою країни. При цьому в нього немає можливості робити популістські кроки, на кшталт підвищення соціальних виплат та зарплат бюджетникам, зниження комунальних тарифів.
Чи є у Вас план, містере Гройсман?
Саме тут доводиться задаватися питанням, а чи є в прем’єр-міністра Володимира Гройсмана якісний план реформ з визначенням, що потрібно робити. На жаль, за гучними скандалами, пов’язаними з розподілом урядових портфелів, питання підготовки програми уряду відійшло на другий план. Затверджена парламентом Програма уряду Гройсмана виглядає кращою за першу та другу урядові програми Арсенія Яценюка. Але це лише у порівнянні з ними. Бо Арсеній Петрович подавав на затвердження відверто пусті урядові програми, щоби не мати потреби звітувати за конкретні кроки, які в них мали би бути.
Зрозуміло, що урядова програма не гарантує її виконання. Але якщо в програмі не відображається якесь стратегічне бачення розвитку країни, тоді не може не виникнути питання, а чи є воно в урядовців взагалі.
В Програмі уряду Гройсмана є справді надзвичайно важливі зобов’язання, виконання кожного з яких формуватиме принципове якісніше економічне середовище. Серед них можна відзначити обіцянку забезпечити:
• «запровадження ефективної системи подання та оприлюднення декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, моніторингу їхніх доходів та витрат»;
• «прозорість державних реєстрів та баз даних, фінансування політичних партій та виборчих кампаній, розкриття інформації про кінцевих бенефіціарів»;
• «скорочення кількості адміністративних послуг, запровадження електронних технологій, сервісів відкритих даних для мінімізації необхідності звернення громадян до державних органів»;
• «запровадження на парламентських виборах пропорційної виборчої системи з відкритими списками»;
• «створення умов для функціонування нової системи судів, поетапне проведення переатестації всіх суддів, виходячи з критеріїв доброчесності та професійності, запровадження обов’язкового порівняння доходів та витрат кандидатів на посаду судді. Запровадження ефективної системи оцінювання діяльності суддів, вдосконалення механізмів притягнення їх до дисциплінарної відповідальності, заповнення вакантних посад на конкурсній основі»;
• «продовження формування адміністративно-територіальних одиниць базового рівня громад, ефективного розмежування за принципом субсидіарності повноважень органів місцевого самоврядування різних рівнів, а також органів місцевого самоврядування та органів державної влади»;
• «запровадження виключно аукціонного порядку передачі земель, що знаходяться в державній чи комунальній власності, в оренду, розвиток ринку оренди землі (можливість продажу прав та їх застави), спрощення процедур реєстрації договорів оренди»;
• «Ліквідація перехресного субсидіювання, забезпечення прозорості встановлення тарифів та ефективної системи надання адресних субсидій, запровадження комерційного обліку ресурсів. Запровадження ефективних правил та механізмів регулювання ринку, прозорої роботи незалежного регулятора»;
• «Приватизація вугледобувних підприємств. Ліквідація або консервація неприватизованих шахт із забезпеченням соціальної підтримки вивільнених працівників»;
• «Завершення реформування залізничного транспорту: розмежування господарських функцій та функцій з державного управління; підвищення ефективності системи залізничного транспорту та якості послуг шляхом створення конкурентного ринку перевізників; забезпечення доступу суб’єктів господарювання до об’єктів залізничної інфраструктури, що залишаються у власності держави; поетапна ліквідація перехресного субсидіювання»;
• «Перехід до адресності та монетизації надання пільг»;
• «розширення автономії медичних закладів».
В той же час в урядовій програмі відсутні відповіді на стратегічні питання розвитку країни. Наприклад, є обіцянка ухвалити новий Податковий кодекс. Але сама по собі ця обіцянка нічого не говорить про те, яку фіскальну модель уряд хоче сформувати, на який фіскальний відсоток ВВП хоче вийти внаслідок податкової реформи, чи готовий він перейти з рівня перерозподілу податків через бюджет в 45-47 відсотків ВВП, як це є зараз, до 32-35 відсотків, що може забезпечити потужну інвестиційну привабливість української економіки?
Але якщо уряд готовий до цього, то за рахунок зниження ставок яких податків (чи повної ліквідації яких) він хоче це зробити, та які бюджетні чи квазібюджетні витрати хоче в цьому випадку скоротити та ліквідувати чи перевести на недержавний рівень?
Незрозуміло, чи усвідомлює уряд, що без кардинального зниження ставки квазіподатку (ЄСВ) на фонд оплати праці малий бізнес з «тіні» не виведе. А це зниження ставки можливо лише вразі кардинальної реформи системи соціального страхування, переведення її переважно на обов’язковий, але недержавний рівень. Що, до речі, само по собі означає зниження фіскального відсотка ВВП.
Окремо стоїть питання кардинальної реформи системи пенсійного страхування. Не секрет, що вже за 10-15 років уряд просто не матиме коштів на фінансування солідарної пенсійної системи в її сьогоднішньому вигляді.
Натомість в урядовій програмі обіцяють лише «Підвищення ефективності системи загальнообов’язкового державного соціального страхування, діяльності фондів соціального страхування». Здається, що дехто з можновладців не збирається відмовлятися від існуючої відверто корупційної моделі соціального страхування. На додачу хочуть ще «запровадження загальнообов’язкового державного медичного страхування». Тобто, бажають створити ще одне потужне джерело корупції, замість того щоби сформувати конкурентну систему обов’язкового, але недержавного медичного страхування.
Чи розуміють, як забезпечити прискореного економічного розвитку?
Не можу не згадати VIII розділ урядової програми «Забезпечення прискореного економічного розвитку».
На жаль, там взагалі немає відповіді на питання, за рахунок яких сфер діяльності та за допомогою яких інструментів економічної політики уряд збирається забезпечити прискорене економічне зростання.
Для того щоби дати її, необхідною, хоча і недостатньою, передумовою є розуміння декількох важливих речей.
По-перше, економічне зростання української економіки з початку «нульових» років нинішнього століття до 2012 року забезпечувалося за рахунок екстенсивного зростання сировинних галузей української економіки (металургія та аграрний сектор), що було пов’язано з періодом високих цін на міжнародних ринках на сировинні товари, зростання обсягів виробництва, так званих, «інвестиційних товарів» (металургійна продукція, машини, турбіни, обладнання), переважно зав’язаних на російський ринок, який теж бурхливо зростав на тлі високих цін на нафту, газ, метали. Ще одним фактором, що забезпечував зростання української економіки, були іноземні інвестиції та кредити українським суб’єктам господарювання та уряду.
Зараз всі вищезгадані фактори, що забезпечували зростання української економіки, знаходяться в довгостроковому зворотному тренді. Ціни на сировинні товари на міжнародних ринках в наступні 10-15 років залишатимуться на низькому рівні. Торгівля з Росією, навіть без урахування фактору військової агресії, знаходитиметься в депресивному стані. Бо українські інвестиційні товари, в умовах низьких цін на енергетичні ресурси та падіння інвестицій в основний капітал, не матимуть попиту на російському ринку.
По-друге, реформи, що здійснюють урядом, мають завжди середньо та довгостроковий ефект. Поточне економічне зростання переважно забезпечується стимулюючою грошо-кредитною політикою центрального банку країни. Економічна історія не знає прикладів, коли би відбувалось зростання економіки в умовах скорочення обсягів кредитування економіки.
На жаль, в програмі уряду про співпрацю з Нацбанком для забезпечення зростання української економіки жодного слова немає.
По-третє, українські олігархи забезпечили свої мільярдні статки за рахунок контролю над грошовими потоками переважно в сировинних галузях, отримання субсидій з державного бюджету та розграбування державних підприємств. На жаль, їх попередня політика не дає підстав сподіватися, що вони готові змінитися та почати сприяти формуванню нової економічної стратегії розвитку країни, яка би базувалась на п’ятому та шостому технологічних укладах. Більш того, в умовах низьких цін на сировинні товари, українські олігархи ще більш жорстко боротимуться за субсидування свого бізнесу за рахунок бюджетних коштів та коштів державних підприємств. Якщо їх позбавлятимуть цього, то вони будуть готові йти на повне банкрутство та зупинку своїх підприємств. Що у свою чергу провокуватиме скорочення обсягів виробництва, збільшення безробіття, падіння доходів надходжень до бюджетів всіх рівнів. В той же час, збереження субсидування їх неефективного бізнесу з боку держави призводитиме до неможливості проведення реформ та реалізації ефективної економічної політики, провокуватиме корупцію та подальшу деградацію структури економіки. Що у свою чергу загрожує самому існуванню української держави.
Отже, забезпечити стале економічне зростання можна буде лише в разі пріоритетного розвитку виробництв та технологій п’ятого та шостого економічного укладу. Але за умови сприяння діяльності ефективних підприємств базових для української економіки галузей, створення за допомогою бюджетної, грошово-кредитної та податкової політики платоспроможного попиту на продукцію, яка забезпечуватиме поточне прискорення економічного розвитку.
І наостанок. Не хотів би щоби деякі висловлені зауваження (насправді, в мене їх більше) до урядової програми були сприйняті, як критика на адресу безпосередньо пана Гройсмана.
По-перше, зрозуміло, що не він її особисто готував. По-друге, для мене важливо, щоби прем’єр-міністр та його команда розуміли, що без постановки стратегічних питань щодо того, яку країну ми будуємо, важко розраховувати на усвідомлене бачення, що та в якій послідовності потрібно робити. А без цього неможливо сформувати якісні довгострокові тренди розвитку економіки.