- відновлення Української держави;- визнання України як суб’єкту міжнародного права;
- встановлення дипломатичних стосунків з ключовими гравцями міжнародної політики;
- визнання борців за незалежність України;
- початок практичної декомунізації держави;
- і багато-багато іншого.
Водночас ми, всі громадяни України, змушені переживати низку абсурдних негативів у нашій державі:
- незмінність імперських адміністративно-територіального укладу та кордонів (подекуди навіть їх відсутність – і ніхто за це не покараний);
- нереформованість української економіки для потреб незалежної держави Україна, а не якоїсь імперії (за теперішніх умов нереформованості, неефективними будуть будь-які дії щодо активізації сучасної, фактично «осколка радянської», економіки);
- до цих пір ніхто чітко не пояснив, що всі реформи мають зміст лише після адміністративно-територіальної реформи і реформи структури української економіки;
- нереформованість української державної служби (у нас і далі застосовується комсомольсько-комуністична компанійщина – мовляв, скоротити держслужбу на 10%, на 20%... , тоді як деякі відомства треба скоротити повністю, а деякі - збільшити);
- влада зобов’язується скорочувати робочі місця, але не відповідає за створення нових;
- штучно сформована бідність більшості населення і заможність кількох родин олігархів без покарання винних в обкраданні більшості шляхом «прихватизації» та ін.;
- неповага до тих, хто віддав усі сили на творення української держави при де-факто повазі до антидержавників - українофобів, КДБістів та ін. (яскравим тому прикладом є існуюча система існування та нарахування пенсій);
- неповага до свого і поклоніння перед чужим;
- подальше публічне обкрадання народу без винних (яскравим прикладом цього є масове банкрутство банків з втратою валютних вкладів, або частковим поверненням за рахунок бюджету та нелогічна поведінка з українською грошовою одиницею);
- тощо.
Спільноту в Україні руйнували:
- За релігійною ознакою. Ефект виявився слабим.
- В 30-х роках минулого століття, нищили українців як етнос. Натомість завозили неукраїнців (як правило, не питаючи їх волі). Цим було досягнуто лише часткового ефекту.
- Намагалися розділити мовою. Не вдалося.
- Нищили українських лідерів. Цим насамперед обділяли все українське суспільство.
- Поборювали президентів та їх українство.
- Руйнували штучною українізацією або деукраїнізацією та іншими методами. Нема ефекту.
- Тепер – війна. Очевидно, що ефект буде також не на користь її організаторів.
У кожному випадку все зводилось або супроводжувалось провокуванням внутрішньодержавної напруги.
Насправді ж, на відміну від багатьох інших, наприклад німецького чи польського, українське суспільство можна розділити на дві співмірні за величиною ментальні складові – на вільних громадян і імперських підданих. Або, говорячи сьогоднішньої мовою – громадяни з європейською ментальністю і громадяни з рабською ментальністю. Контрпродуктивно і безрезультатно дискутувати котра з них краща чи гірша, але зрозуміло одне – просто мова йде про різних людей. Люди здебільшого не винні – вони такими народилися і виховані. Варто зрозуміти закономірність, що ментальність формується, як правило, набагато довше, ніж триває життя одного покоління. І тут етнічне походження, чи інші подібні чинники, не відіграють пріоритетного значення.
Отже, є на нашій землі люди з європейською і неєвропейською ментальністю. У такому суспільстві завжди відбуватиметься бурління, взаємне несприйняття тощо. Звичайно, що таке кипляче суспільство не може мати економічних пріоритетів, а більше переймається внутрішньою конкуренцією. Тобто, економічний чинник – вторинне, не пріоритет. Тому й рівень життя у нас низький. Причому немає принципового значення кількісне співвідношення носіїв обох ментальностей. Главою такої держави стає, як правило, представник однієї з ментальних частин, яка на момент опитування (голосування) виявилася найбільшою, а кандидат в лідери зіграв на її почуттях. Інша частина суспільства, його, як правило, не сприймає. З часом, вияв нещирості або загравання з будь-якою частиною суспільства може призвести до втрати довіри всюди. Одна з небагатьох можливостей лідера мати довгу перспективу в такій державі – піднятися над ментальністю і об’єднати обидві складові суспільства, що дуже складно, а наших умовах антиукраїнських дій з-зовні та «гри на почуттях ззовні» – майже нереально. Варто наголосити: це значною мірою залежить від щоденної об’єктивної поінформованості лідера. А в теперішньому випадку – як працює і сприймається суспільством вся його команда.
Здається, в таких умовах розвивається українська держава. Суттєво, як і весь час протягом майже чотирьох століть, ускладнює нам життя Кремль, який завжди був і є зацікавлений у підігріванні внутрішнього протистояння. Конкурують в нашій державі здебільшого дві основні ментальності «європейська» і «кремлівська». Завжди одна частина українського суспільства є заручником іншої. А ті цінності, про які де-хто говорить (мовляв, цим об’єднаємо схід і захід) однаково стосуються і наших громадян сходу, і громадян нашого заходу, і громадян Польщі, і Німеччини і т.д. Тобто, відомі на сьогодні цінності не спрацьовують, не можуть застосовуватися для об’єднавчих, тим більше державо-творчих процесів. Це зайвий раз вказує, що держава має віднайти аргументи єднання, якими перейметься весь народ. І ними (цими аргументами) має бути озброєно керівництво, чого сьогодні не відчувається. Але це цілком реально.
До речі, у цьому контексті виникає, серед інших, запитання: чому не оприлюднюються нові факти про голодомор 30-х років минулого століття, про те як звід України відходили українські етнічні землі, як приїздили в Україну сотні поїздів з «колхозниками» і т.п.? Чому у 2005 – 2009 все це публікувалось, а тепер ні?
У держави є достатньо для подібних досліджень інституцій, які, на жаль, здебільшого заповнені тими співробітниками, які самі творили «единую советскую общность» або виховувалися на базі лояльних до радянської влади цінностей. Значить треба міняти. Перевиховувати нема часу.
Дуже добре, що тепер вчергове «ставка» робиться на молодь. Але при цьому не зрозумілим є мотив: чи молодь тому, що саме їй доведеться жити у нашій державі, чи тому, що молодь ще не має досвіду, щоб зарання побачити помилки старших? Крім того, відомо, що успіх робили ті спільноти, де досвід, зокрема старшого покоління, використовувався максимально. Слід пам’ятати, що молодість не завжди означає сучасність.
Словом, сьогодні українське суспільство вчергове стоїть перед вибором: або ми знаходимо і активно застосовуємо українські державотворчі чинники, або проводимо чергові лінії розмежування.
Заради справедливості відзначимо, що якраз другого сценарію (розпаду нашої держави) хоче Кремль, що озвучує його теперішній господар – це шлях в небуття.
Отже, насправді ми маємо лише один варіант – плекати і обороняти свою УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ. І треба запам’ятати, що ніхто у світі, ні країни ЄС, ні США, ані хто інший цього не зробить і не повинен. Але вони не будуть заперечувати ні проти творення держави, ані проти її розвалу. Лише українці можуть створити і захистити свою державу. При цьому наше суспільство мусить навчитися спонукати своїх керівників вчиняти правильні дії. Хто з чиновників не справляється – міняти. І не треба цього боятися. Адже за 24 роки створено дієві механізми, котрі гарантують неперервність влади. Тому не варто прислухатися до спекуляцій деяких чиновників – мовляв, не можна когось міняти, бо зараз війна. Треба і можна! Війна тільки скорочує час з’ясування чи людина на місці, чи ні.