Орієнтованість на показник ВВП, як ключову характеристику стану економіки, за історичними мірками почалася недавно - роботи з обчислення національного доходу почав в 1930-і роки випускник Харківського комерційного інституту С.Кузнець (майбутній Нобелівський лауреат). З другої половини 1930-х років цей показник, який був попередником ВВП, почали розраховувати в багатьох країнах. У бюджетному посланні 1944 року президент США Ф. Рузвельт запропонував розраховувати валовий внутрішній продукт. Зовсім скоро саме забезпечення зростання ВВП стало найважливішим завданням влади всіх країн. Зростання економіки і зростання ВВП стали синонімічними поняттями. Неможливо уявити, щоб якась політична сила не декларувала збільшення ВВП як одну зі своїх цілей, без цього вибори не виграти.
Спочатку розрахунок ВВП мав виключно прагматичний сенс: час накладав свій відбиток - мета розрахунку ВВП полягала в розумінні того, наскільки країна готова до військових дій, скільки одиниць продукції в певний період часу вона може виробити. У 1930-1940 роках ВВП був тісно пов'язаний з обсягом промислового виробництва, оскільки сфера послуг розвинена була слабо. В ті часи розрахунок ВВП був безумовно корисною дією - збільшення подушного ВВП з 1 тис. доларів до 5 тис. доларів означало різке зростання добробуту населення. По суті мова йшла про перехід в нову якість життя, яке асоціювалося з багатьма побутовими зручностями - пилососи, посудомийні машини, холодильники, телевізори, і, як вінець усього цього, автомобілі.
Але, не дивлячись на те, що ВВП як і раніше є головним показником, на основі якого проводяться міжнародні порівняння та характеризується розмір економік країн світу, потрібно розуміти, що розмір економіки і створюваний нею ВВП - поняття не тотожні. Зокрема, ВВП не охоплює такі операції, як:
- проміжний продукт;
- операції виробничого характеру, які не можна врахувати (бартерні угоди, неврахований продукт домогосподарств, тіньова економіка),
- невиробничі операції (наприклад, трансфертні платежі);
- фінансово-кредитні операції (крім чистих доходів, наприклад, у вигляді відсотків). У зв'язку з цим, за ВВП не можна судити про розміри таких секторів економіки, як фінансово-кредитна система, ринок цінних паперів, державний бюджет і деякі інші. Оскільки ці сектори перерозподіляють створений ВВП, вважається, що облік їх операцій не обов'язковий. Але ж у розвинених економіках дані сектори концентрують величезні обсяги капіталу!
Крім того, при розрахунку ВВП часто прирівнюють непродуктивну діяльність (наприклад, будівництво моста і його руйнування мають результатом зростання ВВП) до продуктивної. Накопичення фізичного капіталу у вигляді інфраструктурного будівництва також записується в ВВП. В цілому це логічно, але бувають і дорогі виключення - часом інфраструктурне будівництво (наприклад, потрібний для міжнародного футбольного чемпіонату стадіон) не завжди створює багатство, бо може і не бути об'єктом, який генерує довгостроковий прибуток (наскільки відомо зі ЗМІ, до таких у нас належить стадіон «Арена-Львів»). Деякою мірою це вже починає стосуватися навіть дорожньої інфраструктури - її об'єкти відображають нинішню парадигму розвитку транспортної галузі, яка в майбутньому, швидше за все, буде дещо іншою. Наприклад, швидкий розвиток дронів-безпілотників і розширення сфер їх застосування дозволяє зробити таке припущення.
До речі, цікава ситуація навколо ВВП спостерігалася в світі в період з 2008 по 2016 роки. З одного боку, глобальна заборгованість не збільшувалася, транскордонні потоки капіталу скорочувалися, світова торгівля знижувалася (в 2013-2015 роках), фізичний попит на сировину був у стагнації, корпоративна звітність провідних компаній не давала приводу для захоплення. Але ВВП провідних країн світу стійко зростав і це не можна списати лише на посткризове відновлення, тому що така динаміка (відносно вищенаведених показників) не узгоджувалася з кореляційними залежностями і зв'язками за попередні чверть століття.
Думаю, про методологічні недоліки показника ВВП я написав достатньо, тому повернуся до питання, з якого почав статтю. Основні недоліки показника ВВП, через які його позитивна динаміка не обов'язково призводить до зростання загального добробуту, полягають в наступному.
Перший: ВВП - усереднений показник. Тобто, якщо у одного громадянина є два автомобілі, а в іншого ні одного, то в середньому кожен має по одному авто. І якщо за час, коли ВВП України відновив зростання, сім'я, що володіє двома автомобілями, придбала третій, а інша сім'я не мала машини і так не змогла нею обзавестися - ось і відповідь на питання, чому багато жителів нашої країни не відчувають зростання економіки .
Другий - не беруться до уваги розподільні ефекти. Припустимо, ВВП виріс за рік на 5%. При цьому, наприклад, 50% населення з найнижчими доходами отримують їх збільшення на 2,8% за рік, 40% населення із середніми доходами отримують їх зростання на 4,5%, а 10% громадян, у яких найвищі доходи, нарощують їх за рік на 10%. У підсумку, при зростанні ВВП на 5%, половина населення в реальності має зростання доходів майже в два рази нижче від збільшення ВВП. А може бути і ще менш приємна ситуація при тих же умовних 5% зростання ВВП за рік. Доходи найбагатших верств населення (їх, умовно кажучи, 10% від загального числа громадян) підвищилися на 17% за рік, у людей із середнім доходом (їх 40% від кількості населення) він залишився на торішньому рівні, а у 50% бідного населення доходи знизилися на 4%. А ВВП при такому розкладі виріс на 5% за рік. Ось ще один варіант відповіді на питання - чому ВВП України зростає, а багато громадян не відчувають підвищення рівня життя.
До речі, все це - не просто гіпотетичні розрахунки. Наприклад, в 1982, 1983, 1986 роках зростання ВВП в США супроводжувався зниженням доходів тих громадян, які належали до числа «нижніх» 50% по доходах. Звичайно, для нашої ситуації необхідно провести розрахунки, але інтуїтивно два вищенаведених пояснення мені здаються цілком реалістичними.
Якщо в кінці 1940-х і в 1950-ті роки дослідження з проблем економічного зростання були сконцентровані на індустріалізації та ігнорували проблему розподілу вигод від економічного зростання, то зараз питання більш рівномірного розподілу доходів виходять на перший план.
Буває, що економічне зростання - збільшення «загального пирога» - призводить не до скорочення, а до зростання нерівності доходів, а, значить, до зростання відносної бідності. У практичній площині для України зараз особливо гостро стоять проблеми зниження нерівності доходів. Адже важливе не тільки співвідношення між бідними і багатими, а й купівельна спроможність доходу. І особливо вона важлива для бідних.
Які практичні заходи можливі? Наприклад, професор Паризької школи економіки Т.Пікетті пропонує наступні заходи щодо згладжування нерівності доходів, які можуть бути застосовні і для нашої країни - регулярне підвищення мінімальної заробітної плати і введення прогресивної шкали оподаткування (раз ми багато копіюємо у західних країн, то, напевно, варто було б перейняти і деякі їхні методи регулювання нерівності доходів). Такі заходи навряд чи сподобаються найбільш заможному прошарку населення, але для подолання колосального розриву між багатими і бідними доводиться застосовувати і непопулярні дії.
Також мені імпонує ідея Д.Фурмана, колишнього економічного радника президента Обами, який пропонував зробити акцент на медіанній зарплаті, як показнику рівня добробуту населення. Застосовуючи цей показник ми не тільки зможемо мати більш точне уявлення про те, як живеться пересічному громадянину України, а й отримаємо інструмент, який дозволить згладити нинішню велику нерівність в доходах.
Наша проблема пов'язана з тим, що держава упродовж всіх 27 років незалежності недостатню увагу приділяє цілеспрямованому формуванню розподільних механізмів і інститутів з урахуванням довгострокових і соціально орієнтованих цілей розвитку суспільства, вважаючи, що з ростом ВВП вони вирішаться автоматично (хоча і з ростом ВВП виходить не зовсім так, як хотілось би).
До речі, в одній з робіт С.Кузнеця передбачалося, що в ході економічного розвитку, що полягає в трансформації аграрної економіки в індустріальну, рівень нерівності спочатку збільшується, а потім знижується. Думаю, це ще одне гарне свідчення на користь того, що якщо ми відмовимося від реіндустріалізації і будемо опікуватися побудовою «аграрної наддержави» (до речі, таких у світовій історії ще не було), то рівень нерівності в Україні зросте...
З прицілом на наступний рік, думаю, що найкращі електоральні перспективи будуть у національно орієнтованих політиків, які вважатимуть пріоритетами підвищення рівня життя всіх громадян України, а не малої частини населення, розвиток економіки за допомогою проактивної промислової політики, реіндустріалізації, зміни моделі економіки від аграрно-сировинної на інноваційно-високотехнологічну. І в ході реалізації цих заходів, без яких не відродити вітчизняну економіку, будуть працювати над забезпеченням зростання добробуту бідних верств населення і середнього класу.