Як і після кожного потужного суспільного піднесення, наступним закономірним етапом іде розчарування. Мовляв, Томос отримали, а у приходського священика німб не з'явився, проповіді мудрішими не стали, а свічки подорожчали на гривню. "Епіфаній, де реформи?", поки що лише мем, який гуляє у Facebook. Але якщо Кремль та частина колишніх "атеїстів Київського Патріархату" докладуть невеликих зусиль, гасло із мему переросте у суспільну реальність.
Щоб не розчаровуватися, не потрібно зачаровуватися. Щоб не втратити святковий настрій від події отримання Томосу, треба зрозуміти, що отримання визнаної автокефалії – це не кінцева мета. Томос – це лише двері, які ми відкриваємо, а за цими дверима ще багато боротьби і праці.
Виклик перший. Об'єднання
На жаль, об'єднання українського православ'я не завершилося і триває, але після Томосу статус обох церков значно змінився. Раніше УПЦ (МП) була єдиною церквою України, яка хоч і через РПЦ, але мала спілкування з іншими помісними церквами (те, що називали "канонічністю"). В той же час найбільша автокефальна конфесія - УПЦ КП знаходилася в канонічний ізоляції. Тепер же і УПЦ (МП), і Православна Церква України фактично є напіввизнаними. Вселенський патріарх не визнає Онуфрія митрополитом Київським. Частина помісних церков внесли, або найближчим часом внесуть, до свого диптиху митрополита Епіфанія, частина ж буде якийсь час підтримувати РПЦ. Однак все йде до того, що з часом все більше помісних церков будуть входити в канонічне спілкування з Православною Церквою України, а Московський патріархат в Україні перетвориться на екзархат РПЦ.
В першу чергу цей процес залежить від того, як швидко до Православної Церкви України будуть долучатися парафії із УПЦ (МП). Думка про те, що до УПЦ (МП) належать лише прихильники Русского міра є дуже поверхневою. Особисто я маю десяток проукраїнських знайомих, які свій вибір на користь Московського патріархату обґрунтовували важливістю спілкування з іншими помісними церквами. Однак патріарх Кіріл, розірвавши стосунки з Константинополем, власноруч цю євхаристичну єдність зруйнував. Не можна недооцінювати рівень пропаганди, якої сьогодні зазнають прихожани УПЦ (МП). Щоб підсилити тези "неканонічність" та "неблагодатність", які похитнулися, до арсеналу аргументів додався новий – "нова структура – це проект світської влади". Звучить це трохи дивно від людей, які належать до РПЦ, де у 1943 році патріарха обирали за ініціативи Сталіна, а значна частина учасників Собору була агентами НКВС (про що є відповідні архівні матеріали). Змінити ситуацію має потужна роз'яснювальна кампанія. Але складні логічні, історичні, канонічні конструкції не повісиш на борд, не використаєш у передвиборчій кампанії…
Щоб завоювати серця тих, хто ще стоїть на півдорозі до Православної Церкви України, треба не лише словами, а і справами та часом підтвердити, що це не політичний проект. На жаль, дві виборчих кампанії, які чекають нас 2019 року, цьому процесу лише заважатимуть.
Виклик другий. Міжконфесійний мир
Ми живемо у країні, де більшість людей вважає себе православними. Є жарт про те, що православні поділяються на три типи: прихожани, захожани та приношани. Прихожани, як правило, приходять до храму кожної неділі. У маленьких громадах ці люди добре знайомі між собою, у великих - знають один одного хоча б візуально. Захожани – це люди, які час від часу заходять у храм помолитися та поставити свічку. Приношани – це люди, які в церкві бувають двічі: вперше, коли їх приносять в колисці на хрещення, а вдруге, коли приносять в труні для відспівування.
В сучасній українській практиці життя православних громад не існує фіксованого членства. "Своїм" цей храм вважають, як чоловік, що топить буржуйку перед кожною недільною службою, так і жінка, яка раз в місяць заходить туди помолитися за рідних, так і молодий хлопець, який знає, що це найближчий храм і там його хрестили.
Рішення про перехід у ту чи іншу церкву приймає не єпископ, не священик, а громада. Для цього існують парафіяльні збори та парафіяльна рада. Коли все відбувається в любові та мирі, то рішення про перехід відбувається непомітно. Але при бажанні силою контролювати храм, завжди можна знайти три десятки православних тітушок, які дві неділі поспіль сходять на службу, а на третій раз претендуватимуть на участь у парафіяльних зборах та силою утримуватимуть храм. Пропозиція на ринку "православного рейдерства" зараз дуже велика, і лише від мудрості та відповідальності церковних ієрархів залежить, чи з'явиться на цьому ринку попит.
Виклик третій. Церква і сучасність
Українське православ'я, як і увесь народ, несе на собі тягар комуністичного минулого. І УПЦ (МП), і УПЦ КП більшою чи меншою мірою є спадкоємцями Російської православної церкви СРСР. У часи комуністичного режиму православна церква балансувала між гоніннями та служінням світській владі. Церковне життя було маргіналізоване і зводилося до "звершення ритуалів". В умовах тоталітарного режиму церква трималася на ієрархах та кліру, а не на громадах. Основною масою прихожан були напівписьменні бабусі, тому рівень проповідей та церковної літератури переважно були орієнтовані на них. Молодше покоління взагалі не мало уявлення хоча б про основні положення православної віри і в кращому випадку було хрещене та дотримувалося найбільших християнських свят. Те, що колись було вимушеною реальністю, зараз, на жаль, сприймається за норму, або навіть ще гірше – за традицію.
Духовне відродження, яке розпочалося зі здобуттям незалежності, лише поступово почало вирішувати цю проблему. З'являються недільні школи, утворюються молодіжні братства, в деяких православних громадах діють курси катехізації для дорослих. Але все це дуже недостатньо в порівнянні навіть із українськими греко-католиками, для яких епоха гонінь в СРСР стала не лише випробуванням, а і очищенням та поштовхом для посилення.
Розкол, який виник у 1992 році, додав в церкві політизацію по лінії "українська чи російська". У цьому пориві часто прихожани та й клір й архієреї забували, що вони належать в першу чергу до Церкви, вже потім до православної і на останньому місці до української чи російської. І в проповідях мають лунати слова про Христа, а не про Святу Русь, Царя-Страстотєрпца, Степана Бандеру чи Петра Калнишевського. Очевидно, що Церква за православною традицією молиться за свою світську владу і військо, а в умовах війни має здійснювати душпастирську опіку українських воїнів. Однак в центрі її життя має бути Христос.
Приємно було чути у першій промові блаженнішого Епіфанія про необхідність розвитку православного богослов'я та освіти. Церква має навчитися реагувати на нові суспільні виклики та давати на них відповідь мовою, зрозумілою як для віруючих, так і невіруючих. Великим кроком вперед було б створення православного вищого навчального закладу за аналогією Українського католицького університету – сучасного освітнього центру, який би готував фахівців у різних сферах життя, не обмежуючись лише богослов'ям.
Коли я говорю "Церква має", я маю на увазі не лише архієреїв і священиків, а і всіх православних українців та себе особисто. Треба усвідомити, що кожен із нас є членом Церкви і в кожного в ній є служіння. У єпископів та кліру своє, а у мирян – своє. "Як тіло без душі мертве, так само й віра без діл мертва" (Якова 2:26). Кожен може знайти свою роль залежно від здібностей: від соціальних проектів до місіонерства. Ми потребуємо православних блогерів (які пишуть не про міжконфесійні відносини, а про віру і свій шлях до неї) та православних програмістів (спробуйте знайти зручний українськомовний православний календар на телефон). Місце в Церкві є для кожного. І воно не лише біля підсвічника.
Я вірю в український народ. І вірю, що українське православ'я зможе багато дати не лише Україні, а й світу. До праці!