Не піддаючи сумніву цифри, які свідчать про катастрофічне падіння виробництва сільськогосподарської продукції, хоча це якось дисонує з реляціями уряду про те, що Україна стала провідною країною в світі з експорту сільськогосподарської продукції, є сенс детально розглянути лише ту частину статті, яка стосується проведення адміністративно-територіальної реформи, тим більше, що автори наголошують, що її розробники допустили ряд концептуальних помилок.Отже, перша, на думку авторів, помилка – фактична не добровільність об’єднання сільських рад. Оскільки «в більшості областей прийнято проекти створення всього двох-трьох (а то і однієї) територіальної громади в адміністративному районі». Хоча, якщо уважно почитати закон «Про добровільне об’єднання територіальних громад», то можна помітити, що поняття Перспективний план формування спроможних громад і процедури об’єднання є не одне і те ж.
Перспективний план визначає таку конфігурацію новоствореної громади, при якій держава встановлює міжбюджетні відносини з нею, як з районом чи містом обласного значення. Але при цьому не обмежується право територіальних громад об’єднуватись чи відмовитись від об’єднання в інших конфігураціях. Дійсно, запропонований «пряник» для тих громад, які прийняли рішення про об’єднання, причому для всіх – і тих, які відповідають Перспективному плану, і які не відповідають. А от «батога» ні в законі, ні в практиці його застосування немає. Інакше як можна пояснити той феномен, що у Тернопільській області, де до місцевих виборів восени 2015 року домінувала «Свобода», яка взяла курс на тотальне блокування реформи, було створено найбільше в Україні об’єднаних територіальних громад - 26. Чи на Закарпатті, де навіть не було затверджено Перспективного плану, все-таки сформовано дві нові громади, не дивлячись на шалений спротив як на районному так і на обласному рівнях. А от в Харківській області – жодної. Що, при наявності дійсно прямої вказівки з Центру вже мало би обернутись адміністративними висновками щодо керівництва області. Насправді ж громади створювались там, де готовність як мешканців так і керівників місцевого самоврядування до сприйняття реформи була більшою, де обізнаність населення про те, як функціонують подібні адміністративно-територіальні утворення базового рівня в інших країнах була високою і пропозиція подібних змін в Україні була зустрінута більш прихильно, ніж на інших теренах.
Наступна «крамола» реформи – формування нової громади навколо, як правило, міст чи селищ. Дійсно, Методика формування спроможних громад віддає перевагу центрам економічної активності, що і є фактичним місцем працевлаштування більшості мешканців навколишніх сіл. Однак і сільських громад прогнозується створити біля третини – там, де відстані до міст та селищ перевищують вимоги доступності до послуг. Автори статті чомусь вважають, що питання «Чиї інтереси (міста чи села) відстоюватиме рада такої громади?» є риторичним. Хоча це далеко не очевидно. Адже відповідь на інше питання «Чи можуть нинішні сільські голови відстоювати права мешканців своїх сіл в районній раді?» є невтішною. При цьому слід зауважити, що переважна більшість соціальних послуг надається саме в районі, і, як правило, в районному центрі, і фінансується з районного бюджету. А от внаслідок об’єднання територіальних громад селяни отримують серйозних лобістів своїх інтересів в особі старости села, який за посадою входить до виконавчого комітету новоствореної громади.
Заява, що «замість задекларованої децентралізації управління одержуємо посилення централізації на рівні територіальної громади» цілком очікувана з уст політика, але звучить дещо дивною зі сторони людей, які відносять себе до наукової еліти. Які мали б знати, що громада за своїми повноваженням – той самий район, але без районної державної адміністрації. І якщо середня відстань до райцентру зараз складає понад 21 км, то внаслідок формування громад очікується зменшити її до 11 км, тобто наблизити соціальні послуги до споживачів майже вдвічі. Якщо сьогодні є 488 районів, то прогнозується створення понад 1200 громад, де третина формується навколо міст, третина – навколо селищ, третина – навколо сіл. І при цьому громади стають спроможними виконувати визначені законодавством повноваження і в матеріально-фінансовому, і в інфраструктурному і в кадровому планах. Якщо ж автори статті вважають що децентралізація полягає в дефрагментації адміністративно-територіального устрою, тобто в подальшому поділі сільських рад до рівня окремих поселень – близько 27 тисяч, то досвід Європи показує, що це – тупиковий шлях. Насправді ж суть децентралізації висловлена в Європейській Хартії місцевого самоврядування, яка визначає місцеве самоврядування не тільки як право, але і як спроможність місцевих властей здійснювати повноваження, визначені законом. І саме цим керувались розробники просторової основи формування ефективної влади – як місцевого самоврядування, так і територіальних органів виконавчої влади.
Щодо альтернативних варіантів проектування нових територіальних громад слід зазначити, що науково-практичний підхід до вирішення питання адміністративно-територіального устрою полягає у визначенні таких критеріїв, які б максимально нівелювали політичні впливи. Адже зміна політичної кон’юнктури неминуче приведе до ревізії прийнятих рішень. Багатоваріантність рішень при проведенні будь-якої реформи – швидше недолік, а не позитив. Звісно, при виборі підходів до вирішення завдання аналізувались декілька варіантів, які детально описані в спеціальній літературі, однак після вибору оптимального, на його основі була вироблена методологія формування адміністративно-територіальних одиниць і не тільки базового, але й субрегіонального рівнів. При реалізації методології отримується рішення з низьким рівнем варіантності.
І нарешті, порівняння з Польщею, яку автори згаданої статті чомусь пропонують брати за взірець, хибує поверхневістю дослідження. В Польщі гміни були створені в далекі 70-і роки, і далеко не на добровільній основі. Дійсно, в 1991 році, коли гмінам передавались ряд повноважень публічної влади, вони були готовими взяти на себе такі повноваження в інфраструктурному плані. Чого не було в Україні, де понад 90% сільських рад не мали і не мають на сьогодні такої спроможності. На сьогодні експерти в Польщі, які брали участь в реалізації реформи об’єднання воєводств в 1999 році, визнають, що нинішні гміни є таки досить дрібними, з низьким фіскальним потенціалом і їх дотування з державного бюджету є досить обтяжливим. Відновлення повітів в нинішній конфігурації в тому ж таки 1999 році було вимушеним кроком як компенсація політичній еліті за зменшення кількості воєводств з 49 до 16. І зовсім помилковим вважається рішення створення міст-повітів – аналогів наших міст обласного значення, оскільки це веде до надлишкової бюджетної інфраструктури. Адже мешканці навколишніх гмін користуються інфраструктурою саме міста, а не повіту. Всі ці зауваження враховувались при розробці концептуальних засад реформи в Україні, щоб не «наступати на чужі граблі». Механістичне ж застосування пропорцій між рівнями адмінтерустрою без ретельного вивчення специфіки країн, досвід яких аналізується, мабуть, не зовсім відповідає науковим підходам.
Щодо рекомендацій учених мужів у Верховній Раді України, то вони дещо дивні як для статусу подавачів. Слід зауважити, що давати доручення народним депутатам «переглянути проекти створення територіальних громад» якось не вписується в конституційні норми – це не входить до компетенції ні Верховної Ради України, ні окремих народних обранців. Ще можна було б зрозуміти, якби таке звернення адресувалось до Кабінету Міністрів чи профільного міністерства, але, мабуть, автори звернення вважають, що це занадто мілко.
Диктат, де створювати центри нових громад, не кореспондується з принципом добровільності, до якого апелюють автори звернення. До речі, вони також наполягають на перевірці дотримання цього принципу. На практиці це мабуть означатиме слідчі дії по відношенню до місцевих депутатів з приводу того, чи справді вони добровільно голосували на сесії за об’єднання територіальних громад.
Щодо завдання Верховній Раді ухвалити низку законодавчих актів, то його слід вітати, як і кожний наказ народним обранцям від своїх виборців. Тільки от від професорів та доцентів хотілося б більш чіткого формування їх пропозицій.
Щодо земель, то вони наразі не знаходяться у віданні рай адміністрацій, інформація застаріла на три роки. Зрештою, проект закону щодо передачі в управління земель в межах юрисдикції об’єднаних відповідно до перспективного плану територіальних громад згідно із затвердженою містобудівною документації давно зареєстрований у парламенті. А плата за землю завжди надходила до бюджетів базового рівня. Заслуговує на увагу пропозиція ухвалення законів про сімейне фермерське господарство, розвиток малого і середнього бізнесу та кооперації на селі, але це дещо не стосується предмету адміністративно-територіального устрою.
Щодо сумнівів в доцільності скорочення адміністративних районів в Україні, то як тоді виконати останню вимогу підписантів звернення, а саме, - максимально зменшити дублювання, бюрократію і корупцію.
А загалом, треба бути вдячним науковій громадськості за небайдужість до питань реформування країни. Краще пізно, ніж ніколи.