ДАЙТЕ МЕНІ ТАКЕ
САМЕ… АЛЕ ІНАКШЕ!
Сценарист щодня намагається збагнути, як уникнути штампа, кліше.
Ви можете наблизитися до кліше, можете витанцьовувати довкола нього, можете підібратися до нього впритул і майже використати його.
Але останньої миті повинні повернути в інший бік.
Маєте додати до кліше новий поворот.
І наполегливий пошук цих нових поворотів, протистояння внутрішньому голосові, що каже: «Ой, та ніхто й не помітить», — це вічна боротьба всіх хороших авторів.
Процитую директора кінокомпанії, який першим випалив мені це правило у стилі Сема Ґолдвіна під час наради щодо кінопроєкту в розробці: «Дайте мені таке саме… але інакше!»
Благослови, Боже, його маленьку мудру голову!
У кожному аспекті творення — від ідеї до манери героїв говорити й аж до сцен — надання йому нового звучання (чим би те «воно» не було) — наша щоденна робота. Але, щоб дізнатись, як уникнути кліше, зрозуміти, яку традиційну історію ви розвиваєте, потрібно з’ясувати, що то за традиційна історія. Для цього необхідно володіти всебічними знаннями про сотні кінофільмів, — а особливо про ті, на які схожий ваш власний.
Утім, як би це не дивувало тих, хто зацікавлений у кінокар’єрі, я просто шокований — шокований! — коли бачу, скільки новачків не можуть цитувати навіть стрічок свого жанру, а що вже казати про фільми загалом.
Повірте, усі великі це можуть.
Послухайте, як Спілберґ чи Скорсезе говорять про кіно.
Вони знають та можуть цитувати сотні фільмів. І під «цитують» я маю на увазі зовсім не «декламують репліки з такого-то кіно», я говорю про цитування у значенні «пояснення принципів
роботи кожного з цих фільмів». Фільми — це хитромудрі машини для викликання емоцій. Це — швейцарські годинники з точними механізмами і рухливими коліщатами, що змушують хронометри цокати. Ви повинні могти розібрати їх і скласти знову докупи. У темряві. Уві сні. І для цього знань про ті кілька картин, які вам подобаються, недостатньо. Замало і знань про всі стрічки, що вийшли за останні п’ять років. Вам треба повернутися далеко назад, простежити родовід багатьох різновидів кіно, знати, яка картина походить від якої і який внесок кожна з них зробила в розвиток цього мистецтва.
А це підводить мене до теми жанру.
Ви ось-ось зробите в написанні успішного сценарію наступний крок, який полягає у визначенні категорії, під котру підпадає ваша ідея для фільму. Та ні! — думаєте ви. — Моє кіно — нове! Такого ще ніхто не бачив! Я не підпадаю під жодну категорію!
Вибачайте. Пізно.
Ви не назвете мені жодної ідеї, що не подібна на іншу або на десятки інших, які можна відшукати в канонах кінема тографа. Повірте, ваша картина підпадає під якусь категорію.
І ця категорія підпорядковується правилам, котрі ви повинні знати. Бо, щоб зруйнувати кліше, запропонувати нам таке саме… але інакше, маєте знати, частиною якого жанру є ваш фільм, а також як винайти нові повороти й уникнути банальності. Якщо ви це можете, то ваші шанси продати твір значно кращі. І, до речі, усі — я справді маю на увазі всіх у Голлівуді — це вже роблять. То чому б не дізнатися те, що знають вони?
Про що це… і що воно найбільше нагадує?
Отже, уже маєте логлайн.
Ви дослухалися до моєї поради, пішли між люди і зробили пробний пітчинг перед приблизно десятком «жертв», отримали їхні відгуки та внесли відповідні зміни, і тепер ваш один рядочок сяє, мов те сонечко! Ви знаєте, що це — безпрограшний квиток.
Ви вже готові надрукувати ЗАТЕМНЕННЯ — правда ж?
А от і ні.
Я стримую вас, бо, доки почнете писати, хочу, щоб ви трохи поміркували над наступним запитанням після «Про що це?»
А саме — «Про що це… і що воно найбільше нагадує?»
Знову повертаюся до прикладу з вами й вашими друзями — суботнього вечора. Ви пропітчили їм фільми, які тепер крутять, і вони вибрали кілька. Тепер хочуть дізнатися більше про те, чого їм очікувати від перегляду, коли вони таки розщедряться на свої 10 доларів. Гаразд, комедія. Але яка?
Ця ситуація пояснює, чому в Голлівуді доводиться вислуховувати так багато поганих пітчів. Я визнаю, що мої приклади — умовні, але я їх справді дуже не люблю і не раджу вам їх використовувати. З таких пітчів люди сміються — і правильно роблять. «Це як “Люди Ікс” і “Гарматне ядро”!» — каже схвильований автор пітчу. Або: «Це — “Міцний горішок” у кегельбані!» Ті, які змішують два чи більше фільмів, дратують найбільше. І от ви сидите, намагаючись уявити, як може «Смертельний потяг» поєднуватися з «Польовим шпиталем». Що воно взагалі таке? Зіпсуті дівчата-підлітки йдуть в армію? Групу медиків привозять гелікоптером у школу рятувати дітей, які стріляють одне в одного? Це як? Найімовірніше, такий автор пітчу просто хапається за два фільми-хіти, сподіваючись відшукати в них бодай якусь крихту того, що сподобається іншим.
(БУДЬТЕ ЛАСКАВІ, ЗАУВАЖТЕ: ніколи не використовуйте крутих проєктів для опису цих експериментів божевільного вченого; не буває «Чогось середнього між фільмами “Іштар” і “Говардкачка”» — ось приклад кепськості такого підходу.)
І все ж… я визнаю, що сам так роблю.
Визначення категорії вашого фільму — хороша ідея, бо для вас — сценариста — важливо знати, яке кіно ви пишете. З багатьох способів збитися на манівці в розпалі написання сценарію — це один із найпоширеніших. Коли я пишу фільм, коли Стівен Спілберґ пише фільм, посилання на інші стрічки, пошук сюжетних ключів та героїв у конкретному жанрі — звична справа. А відтак, коли ви застрягли у своїй історії або коли готуєтеся писати, ви повинні «проглянути» десяток фільмів, подібних до того, над яким працюєте, щоб зрозуміти важливість певних сюжетних елементів, причини їхньої ефективності чи неефективності та в якому місці можете перетворити кліше на щось свіже.
Є 10 кіножанрів, з яких, безперечно, варто розпочинати цей процес. Це їхня єдина роль — слугувати відправною точкою. Згодом з’ясуємо, куди рухатися далі.
Підшуковуючи подібні фільми у цій грі жанрового кункену — а шукаю я однакові масті чи однакові ранги, — мені важливо сформувати такі категорії фільмів, до яких можу щороку додавати нові стрічки. І, як на мене, то наведені 10 типів історій охоплюють усі на світі фільми. Ви можете вигадати власні категорії, можете додати до цього списку нові, та, сподіваюся, вам це не знадобиться. Ви зауважите й те, що ніде у цьому списку я не згадую стандартних жанрів — як-от романтична комедія, пригодницький фільм чи біографія. Це тому, що такі назви насправді нічого мені не говорять про саму історію. А якраз це й хочу знати.
Десять типів кіно, які я виділив тут в окремі категорії, такі:
Монстр у домі — до таких належать «Щелепи», «Тремтіння землі», «Чужий», «Екзорцист», «Фатальний потяг» та «Кімната страху».
Золоте руно — категорія фільмів, найкращими прикладами якої є «Зоряні війни», «Чарівник країни Оз», «Літаком, потягом й автомобілем», «Назад у майбутнє», а також більшість фільмів про пограбування.
Джин із пляшки — до цієї категорії належать такі фільми, як «Брехун, брехун», «Брюс Всемогутній», «Любовний напій № 9», «Чумова п’ятниця», «Флаббер»; навіть мій власний дитячий хіт, який зняла Disney, — «Відкритий чек».
Хлоп із проблемою — жанр, який варіюється за стилем, інтонацією й емоційною наповненістю від фільмів «Аварія» та «Міцний горішок» до «Титаніка» і «Списку Шиндлера».
Обряд посвяти — цю категорію становлять усі фільми про кардинальні зміни у житті — від «Десятки» до «Звичайних людей» і до «Днів вина і троянд».
Найдорожчий друг — цей жанр розповідає про динаміку стосунків, більших за звичайну дружбу, які можна побачити в кіно про друзів-поліціянтів, — «Тупий і ще тупіший» та «Людина дощу». А ще сюди належать усі на світі історії про кохання!
Чому-був-скоєний-злочин — яка різниця хто, якщо значення має тільки чому. Сюди належать «Китайський квартал», «Китайський синдром», «Джон Ф. Кеннеді. Постріли в Далласі» та «Своя людина».
Тріумф телепня — одна з найстаріших категорій історій, під яку підпадають «Коли я буду там», «Форрест Ґамп», «Дейв», «Придурок», «Амадей» та роботи німих коміків на кшталт Чапліна, Кітона і Ллойда.
Невільники — як можна зрозуміти з назви, тут мова про групи людей: «Звіринець», «Польовий шпиталь», «Пролітаючи над гніздом зозулі», а ще — «родинні» саги, як-от «Краса по-американськи» і «Хрещений батько».
Супергерой — це не тільки очевидні історії на кшталт «Супермена» і «Бетмена», що відразу спадають на думку, а й «Дракула», «Франкенштейн» і навіть «Гладіатор» разом з «Іграми розуму».
Ви геть збиті з пантелику? Сумніваєтеся, чи я, бува, не з’їхав із глузду, кажучи вам, що «Список Шиндлера» та «Міцний горішок» — одна й та сама категорія? Дивитеся на мене з підозрою, коли стверджую, що фільми про друзів — лише замасковані історії про кохання? Добре! Тоді давайте зануримося глибше в чудовий світ жанрів.
Монстр у домі
Що спільного між «Щелепами», «Екзорцистом» та «Чужим»? Усі ці фільми — приклади жанру, який я називаю Монстр у домі. Він має довгу історію і був, мабуть, першою байкою, яку колись розповідала Людина. Цей жанр має два робочих елементи: монстра й дім. І коли ви додаєте до того будинку людей, які відчайдушно прагнуть знищити монстра, то отримуєте фільм із настільки первісним змістом, що його можуть зрозуміти усі на світі. Як я люблю казати, це — той тип кіно, котрий «ви можете пітчити й дикунові». Йдеться не про те, що воно тупе, а про те, що воно первородне. Усі розуміють просту основну заповідь: Не дай… Себе… З’їсти!
Саме тому цей жанр зіграв ключову роль у продукуванні стількох світових хітів і франшиз. Ви навіть можете пускати більшість цих стрічок без саундтреку й усе «зрозуміти» без звуку. «Парк Юрського періоду»; «Кошмар на вулиці В’язів»; «П’ятниця 13-те»; серія фільмів «Крик»; «Тремтіння землі» та сиквели до нього; а також будь-коли вигадані історії про старі будинки з привидами і про духів — усі є прикладами цього жанру. Навіть фільми, де нема надприродних явищ, — на кшталт «Фатального потягу» (де головну роль монстра грає Ґленн Клоуз), потрапляють під цю категорію. А такі фільми, як «Арахнофобія», «Лейк Плесід: озеро страху» і «Глибоке синє море», доводять, що, не знаючи правил Монстра у домі, ви приречені на поразку.
Ці правила, як на мене, прості. Домом має бути замкнутий простір: пляжне містечко, космічний корабель, футуристичний Діснейленд із динозаврами, одна родина. Має бути скоєний гріх — зазвичай це жадібність (до грошей або плотська), — через що з’являється надприродне чудовисько, яке, наче янгол помсти, приходить убити грішників і пощадити тих, хто розуміє, у чому гріх. Решта — «біганина і гра в хованки». А додавання нових поворотів як монстру з його силами, так і способам налякати аудиторію — це завдання сценариста, котрий бажає зробити свій внесок у розвиток цієї чудової гілки родового дерева кінематографа.
Поганим прикладом у такій категорії можна вважати «Арахнофобію», де головні ролі виконують Джефф Деніелс і Джон Гудмен. Жахливе чудовисько — маленький павучок. Надприродного тут небагато. Та й страшного нічого нема — ви наступаєте на нього, й він конає. Крім того, нема ніякого дому! Будь-якої миті всі герої «Арахнофобії» можуть сказати «Підготуйте рахунок, будь ласка» і виїхати з міста вже наступним рейсовим автобусом компанії Greyhound.
Де тут напруга?
Через те, що автори «Арахнофобії» порушили правила жанру Монстр у домі, вийшла збірна солянка. Це взагалі комедія чи драма? Нам справді має бути жахливо страшно? Я б міг написати книгу про правила Монстра у домі, але ви й без мене можете влаштувати собі вдома кінофестиваль МУД (Монстр у домі) та з’ясувати ці тонкощі самі. А якщо працюєте над сценарієм цього жанру, щиро раджу вам так і зробити.
Уточню, що з усіх жанрів, про які тут піде мова, ця категорія ще не — повторюю, не — вичерпала себе. Завжди є спосіб вигадати щось нове. Та щоб досягти успіху, мусите додати крихту нового. Ви повинні вирватися за межі шаблону. Маєте «Дати таке саме… тільки інакше». Кожен, хто думає, ніби в жанрі Монстр у домі вже нема чого копати, повинен пригадати міф про Мінотавра. Приголомшливий монстр: напівлюдин - напівбик. Ідеальний дім: лабіринт, куди посилають гинути засуджених на смерть. Але давньогрецький писака, який довго дивився на цю успішну історію і сказав: «Усе. Цей жанр сконав. Кращого я не вигадаю!», не міг навіть уявити Ґленн Клоуз із поганеньким перманентом і вареним кроликом.
Золоте руно
Міф про пошуки залишався однією з найуспішніших історій, які розповідають біля багаття, відколи… що ж, завжди. Тож якщо ваш сценарій можна тим чи іншим чином віднести до категорії «фільм-подорож», ви просто зобов’язані знати правила жанру, який я називаю Золоте руно. Назва походить від міфу про Ясона й аргонавтів, але історія завжди одна й та ж: герой вирушає «в дорогу» в пошуках чогось одного, а в результаті знаходить дещо інше — самого себе. Так, «Чарівник країни Оз», «Літаком, потягом й автомобілем», «Зоряні війни», «Дорожні пригоди» і «Назад у майбутнє» — це, по суті, одне й те саме кіно.
Страшнувато, га?
Подібно до поворотних моментів у будь-якій історії, ключовими точками Золотого руна є люди і події на шляху нашого героя чи героїв. Через свою епізодичність вони здаються непов’язаними, але мусять урешті скластися докупи. Тема всіх фільмів із категорії Золоте руно — внутрішнє зростання; з того, як на героя впливають ці події, по суті, й складається весь сюжет. Так ми й дізнаємося, що рухаємося уперед, — хороше Золоте руно забезпечує не відстань, яку пройшов герой, а те, як він змінюється на своєму шляху. І змусити ті ключові моменти стати для героя чимось важливим — ваше завдання.
Сталося так, що над Золотим руном ми працювали з моїм теперішнім співавтором — неймовірно успішним і талановитим Шелдоном Буллом. І ми, звісно, обговорювали фільми з категорії Золоте руно багато разів. Оскільки наша картина комедійна, ми дивилися на «Літаком, потягом й автомобілем» і обговорювали динаміку розвитку персонажів у «Людині дощу», «Дорожніх пригодах» і навіть, уявіть собі, у «Звіринці», намагаючись з’ясувати, якою має бути історія про хлопчину, котрий добирається додому, коли його несправедливо витурили з військового училища, і виявляє… що його батьки переїхали, а йому про це не сказали! Це як «Сам удома» подорожує. (Вибачте! Погана звичка.) Зміни, що ми робили, стосувалися не самої пригоди — надзвичайно смішної, на мою думку, — а значення кожної події для нашого юного героя. Багато в чому ці пригоди не пов’язані між собою. Усі кумедні епізоди-відступи на шляху нашого персонажа мали поступово переходити у ключові моменти зростання хлопця. Ми завжди повертаємося до тієї елементарної істини Золотого руна, яку можна знайти і в «Одіссеї», і в «Мандрах Гуллівера», і в будь-яких інших успішних історіях про мандри за всі століття їхнього побутування: не самі пригоди, а те, що через них герой дізнається про самого себе, робить історію цікавою.
Цей жанр охоплює також усі фільми про пограбування. Будь-яка історія про пошук, виконання місії чи «скарб у замку», до якого хтось один чи кілька людей мають дістатися, підпадають під категорію Золоте руно й підкорюються тим самим правилам.
Дуже часто основна місія відходить на другий план, залишаючи місце іншим, особистішим відкриттям; сюжетні несподіванки і повороти зненацька втрачають свою вагу перед значенням самого пограбування, як доводять нам приклади «Одинадцяти друзів Оушена», «Брудної дюжини» та «Чудової сімки».
Джин із пляшки
«Якби ж я мав власні гроші!» — заявляє наш герой Престон Вотерс у фільмі, який ми з Колбі Карром написали та продали Disney і який став дитячим мініхітом під назвою «Відкритий чек». І Престон справді незабаром отримає свої гроші — мільйон доларів, якщо точніше, — з якими він бігатиме як підпалений. Цей спосіб здійснення бажань трапляється так часто, бо становить велику частку людської психології. «Якби ж я мав ______» — це, мабуть, єдина молитва, яку люди чують найчастіше ще від часів Адама. А хороші історії про «а якби», де використані фантазії про здійснення бажань, — вдалі первородні байки, прості для сприймання навіть на рівні дикуна, й це пояснює, чому їх так багато. І чому вони такі успішні.
Комедійний хіт «Брюс Всемогутній» — приклад такого жанру. Взагалі-то, універсальний Джим Керрі став зіркою й іншого класичного зразка Джина із пляшки — фільму «Маска». Не тільки Бог може дарувати диво. Його джерелом може стати предмет — як маска у «Масці», чарівний «Фольксваґен» на ім’я Гербі у діснеївському фільмі «Улюблений жук», винайдена вами формула, що змушує протилежну стать закохатися у вас, як у «Любовному напої № 9» із Сандрою Буллок, або чарівний розумний пластилін, здатний урятувати вчительську кар’єру, як це було у «Флаббері» з Робіном Вільямсом.
Сама назва Джин із пляшки має викликати образ духа, який з’являється із пляшки, щоб виконати бажання свого господаря, але у цьому жанрі про здійснення мрій не обов’язково має брати участь магія. У «Відкритому чеку» зовсім не чари дають Престону його мільйон — так, це малоймовірна ситуація, і ми з Колбі аж із шкіри лізли, щоб додати реалістичності. Та це не важливо. Що б не вийшло на сцену — чи то божественне втручання, чи щасливий випадок, чи магічна істота, — схема завжди та сама. З тієї чи іншої причини, а передусім тому, що нам подобається той хлопчак або дівча й ми вважаємо, що вони на це заслуговують, — їхнє бажання здійснюється і життя починає змінюватися.
Протилежністю Джина із пляшки, але великою мірою тією самою категорією є прокляття, що супроводжує втілення бажання. Це історії про заслужену кару. Хороший приклад — ще один фільм із Джимом Керрі — «Брехун, брехун» (хм-м-м, а чи не простежується тут закономірність щодо того, які зірки постійно якнайкраще підпадають під певні юнґіанські архетипи?). Та сама зав’язка, той самий механізм — хлопчик мріє, щоб його брехливий батько-юрист почав говорити тільки правду, — і маєш тобі! Усе так і стається. Несподівано Джим Керрі більше не може брехати — саме в день розгляду резонансної справи, у котрій брехня — його найліпша зброя, як і завжди.
Джим має змінитися на краще й подорослішати, якщо хоче вижити, й водночас отримує те, чого хоче найбільше: повагу дружини та сина. Ще одна казка про заслужену кару — «Чумова п’ятниця»: і версія з Джоді Фостер, і осучаснена інтерпретація з Ліндсі Лохан. А таких байок є багато, наприклад: «Весь я» зі Стівом Мартіном та «День бабака» з іншим відомим розумником, Біллом Мюрреєм.
Правила Джина із пляшки такі: якщо це розповідь про здійснення бажання, герой має бути зацькованою Попелюшкою, яка так потерпає від гніту свого середовища, що ми від усього серця уболіваємо за те, аби хтось чи щось зробило її хоч трохи щасливішою. І все ж, як стверджують правила й диктує людська природа, не хочемо, щоб хтось, навіть найбільший невдаха серед персонажів, насолоджувався успіхом надто довго. Урешті-решт, герой має зрозуміти, що чари — це ще не все і що краще бути, як ми, глядачі, — бо точно знаємо, що з нами такого ніколи не трапиться. Таким чином, невдовзі на нього має чекати урок, а в кінці повинна бути правильна мораль.
Якщо це Джин із пляшки про заслужену кару, використовують протилежну зав’язку. Ось вам герой чи героїня, яким потрібен негайний копняк під гузицю. Утім, у них якась деталь чи риса мусить показувати, що вони не цілком безнадійні. Це влаштувати трохи складніше, й тут на початку мусить бути сцена Врятуйте кицьку!, з якої ми б зрозуміли, що хоча цей герой чи героїня і придурки, у них є щось варте спасіння. Відтак у ході історії вони отримують від тієї магії вигоду (хоча це й прокляття), а в кінці на них чекає тріумф.
Хлоп із проблемою
Цей жанр визначає фраза: «Звичайний чувак опиняється в незвичайній ситуації». І, якщо поміркувати, це — ще одна з найпопулярніших, найбільш первородних ситуацій, у яких можемо себе уявити. Усі ми вважаємо себе простими хлопцями й дівчатами, а тому від самого початку починаємо співпереживати героєві такої розповіді. У цей початок «звичайнісінького дня» втручається щось надзвичайне — будівлю, де перебуває моя дружина, захоплюють терористи із зібраним у «хвостики» волоссям («Міцний горішок»); нацисти починають в’язати моїх друзів-євреїв («Список Шиндлера»); з’являється робот із майбутнього (з акцентом!) і каже мені, що прийшов убити мене та мою ненароджену дитину («Термінатор»); наш корабель наштовхується на айсберг і починає тонути, а на борту не вистачає рятівних шлюпок («Титанік»).
Друзі мої, це — проблеми. Великі, первородні проблеми.
Тож як ви, нічим не видатна людина, збираєтеся з ними впоратися?
Як і Монстр у домі, цей жанр теж має два простих робочих елементи: хлопа — простого собі чоловіка або жінку, зовсім як ви чи я, — і проблему — те, що цей хлоп мусить віднайти сам у собі, аби здолати. Із цих двох простих компонентів може прорости й розквітнути нескінченна кількість ситуацій на будь-який смак. Чим пересічніший хлопець, тим більше випробування, що доводять такі стрічки, як «Аварія» з Куртом Расселом.
В «Аварії» Курт не має ані суперздібностей, ані поліційних навичок. Дірка від бублика. Але в Курта установка така сама, як у Брюса Вілліса з «Міцного горішка», і вона зрозуміла кожному простому чоловікові: рятуй кохану дружину! Є в нашого героя вміння чи нема, саме відносна величина його випробувань робить такі історії цікавими. Одне з перевірених правил: чим страшніший ворог, тим більші подвиги. Тож зробіть поганця таким поганим, яким тільки вдасться, — завжди! — бо чим більша проблема, тим більші напасті та перешкоди має подолати наш хлопець. І ким би не був той поганий дядько, хлоп здобуває перемогу завдяки прагненню скористатися особливими рисами свого характеру, щоб обвести довкола пальця значно могутніші сили, які об’єдналися проти нього.
Обряд посвяти
Пам’ятаєте, коли ви були незґрабним підлітком на порозі дорослішання й ота мила дівчинка, у яку ви були закохані, навіть не здогадувалася про ваше існування? А пам’ятаєте ту вечірку з нагоди дня народження, коли вам виповнилося 40 і ваш чоловік прийшов із проханням про розлучення? Ці болісні приклади життєвих змін близькі нам усім, бо ми всі, більшою чи меншою мірою, через них проходили. Й історії про біль зростання справляють враження, бо це — найвразливіші періоди життя. Саме вони роблять нас людьми та лягають в основу чудових, зворушливих і навіть неймовірно смішних оповідок. (Хіба криза середнього віку героя Дадлі Мура у «Десятці» не найсмішніший приклад такої кризи в кіно?) Та хоч драма, хоч комедія, а фільми категорії Обряд посвяти — історії того самого типу. І всі вони керуються однаковими правилами.
Усі ці картини розповідають про зміни, тому сказати, що історії Обряду посвяти описують зміни, — означає випустити з виду головне. Це історії про біль і терзання, котрі походять зазвичай від зовнішньої сили — Життя. Так, це про вибір, що ми зробили, але «чудовисько», яке на нас нападає, часто невидиме для ока, незрозуміле, або з ним не так просто впоратися хоча б тому, що не можемо його назвати. «Втрачений вікенд», «Дні вина і троянд», «28 днів» із Сандрою Буллок та «Коли чоловік кохає жінку» з Меґ Раян — усі розповідають про боротьбу з наркотиками й алкоголем. Так само історії про статеве дозрівання, кризу середнього віку, старість, кінець романтичних стосунків та «скорботу» — коли йдеться про переживання смерті рідної людини; «Звичайні люди», наприклад, теж мають дещо спільне: у хорошій історії із серії Обряд посвяти всі учасники втаємничені у «жарт», окрім людини, яка є його жертвою, — головного героя. І тільки досвід може допомогти йому розв’язати проблему.
По суті, й у комедійному, й у драматичному варіантах до знедоленого героя непомітно підкрадається чудовисько, і розповідь зводиться до того, що герой повільно усвідомлює, ким та чим є те чудовисько. У підсумку це історії про скорення — перемогу здобувають через капітуляцію перед могутнішими за нас силами. Кінцевий пункт — прийняття нашої людської суті, а мораль історії завжди та сама: «Це життя!» (Ще одна картина Блейка Едвардса! Гм-м-м, якщо взяти цей фільм і продовжити «Десяткою» та «Днями вина і троянд», то можна зробити висновок, що Блейк Едвардс, схоже, любить цей жанр і упевнено в ньому процвітає.)
Якщо вашу ідею фільму можна до певної міри вважати історією з категорії Обряд посвяти, ці фільми — чудові об’єкти для перегляду. Як сходинки до прийняття, описані у книзі «Про смерть і вмирання» Елізабет Кюблер-Росс, структура історій такого типу прокладається через неохоче прийняття з боку героя тих сил природи, які він не може контролювати чи осягнути, і перемога приходить разом із його здатністю врешті-решт усміхнутися.