САМООБМАН
Цілком безневинна молочна змія має смуги, як в отруйної коралової. Деякі види орхідей імітують інші квіти, щоб привабити бджіл, але нектару не дають (1). Десятки видів тварин і комах мають схожі на очі плями на тілі, щоб хижаки думали, ніби за ними стежать. Опосуми, ящірки, птахи й акули прикидаються мертвими, щоб їх не чіпали хижаки, які полюють лише на живу здобич. Навіть паразитичні бактерії махлюють, «одягаю чи» певні клітинні мембрани поверх власних, щоб видати себе за рідні клітини та надурити імунну систему хазяїна — такий собі мікроскопічний вовк в овечій шкурі (2).
«Обман, — пише еволюційний біолог Роберт Тріверс, — є невід’ємною рисою будь-якого життя. Він відбувається на всіх рівнях — від генів і клітин до окремих особин і цілих груп — та є вкрай важливим».
Звичайно, наш вид не виняток. Якщо коротко, обман — невід’ємна частина людської природи, що її можна цілком пояснити конкурентною (егоїстичною) логікою еволюції. Завдяки йому ми дістаємо певні переваги без зайвих витрат. Так, усі суспільства мають норми проти брехні, та це означає лише те, що нам доводиться трохи більше постаратися, щоб не попастися. Тому замість нахабно брехати, ми викривляємо правду або ж кажемо її вибірково.
Наразі все зрозуміло. Утім, як відповісти на таке запитання: чому ми обманюємо не лише інших, а й себе самих? Наш розум має схильність ігнорувати критично важливу інформацію, що напозір здається контрпродуктивним рішенням. Наші ментальні процеси діють несумлінно, викривляючи картину світу або ж показуючи її лише частково. Іншими словами, можна твердити, що наш мозок «дивиться» на світ крізь рожеві окуляри, «ховає голову в пісок».
У книжці «Безрозсудство дурнів» («The Folly of Fools») Тріверс називає самообман «разючою суперечністю», що є самісінькою основою нашого мислення. Він стверджує, що наш мозок спершу «вишукує певну інформацію, а затим намагається її знищити»:
З одного боку, наші органи чуття розвинулися такою мірою, що дають нам чітку картину навколишнього світу ‹…› як того й слід очікувати, правда про довколишній світ дає нам змогу краще орієнтуватися в ньому. Утім, щойно потрапивши в мозок, ця інформація викривлюється й подається свідомості в зміненому вигляді. Ми не приймаємо правду про себе, проєктуємо власні недоліки на інших, а тоді дорікаємо їм за них! Ми витісняємо неприємні спогади, заміщаючи їх фальшивими, раціоналізуємо аморальну поведінку, постійно прикидаємося задля підвищення власної самовпевненості й загалом володіємо цілим набором егозахисних механізмів (3).
Ми дуримо себе в багатьох сферах життя, наприклад у спорті. Скажімо, боксери під час бою не звертають уваги на власні травми, а марафонці переконують себе, що стомилися менше, ніж «насправді» (4). Дослідження, проведене серед команди плавців, допомогло виявити: ті з них, хто більше схильний до самообману, показали кращі результати під час кваліфікаційного запливу (5).
Іншою сферою є здоров’я. Зважаючи на те, як здоров’я впливає на рівень щастя (а на довголіття — і поготів), можемо припустити, що тут ми мали б поводитись якнайкраще. На жаль, численні дослідження показують, що часто ми викривляємо чи ігноруємо критично важливу інформацію про власне здоров’я, прагнучи здаватися здоровішими, ніж насправді (6). Приміром, під час одного дослідження пацієнтам провели тест на визначення рівня холестерину, а за кілька місяців спитали, чи вони пам’ятають свої показники. Ті, у яких результати були найгірші — тобто хто наражався на найбільший ризик мати проблеми зі здоров’ям, — якнайчастіше хибно пам’ятали свої показники, вважаючи їх кращими (здоровішими), ніж насправді (7). Курці, на відміну від тих, хто не палить, воліють не чути про небезпеку паління (8). Люди систематично недооцінюють ризик заразитися ВІЛ (9) і не проходять тести на його виявлення (10). Та й загалом ми часто-густо брешемо собі про власні навички кермування і соціалізації, лідерські якості й фізичну форму (11).
Усе це важко заперечити. Існує безліч доказів того, що людський мозок — кепський провідник інформації, яку ми дістаємо з навколишнього світу. Здається, ми навмисне шкодимо самі собі, ніби стріляємо у власну ногу. Якщо в нашому мозку є мапа світу, чому він відображає її криво?
Стара школа: самообман як засіб самозахисту
Загалом існує дві головні наукові школи, що вивчають явище самообману. Перша — назвімо її «старою» — вважає самообман захисним механізмом.
Відомими представниками цієї школи є Зиґмунд Фройд і його донька Анна Фройд. Вони назвали самообман (переважно неусвідомлений) адаптивною стратегією, завдяки якій его захищає себе від небажаних імпульсів (12). Наприклад, ми пригнічуємо неприємні думки й спогади, витісняючи їх у несвідоме, не приймаємо власних вад, проєктуючи їх на інших, або ж раціоналізуємо погані мотиви, заміняючи їх добрими (докладніше про це в розділі 6).
Згідно з Фройдами, мозок послуговується цими механізмами самозахисту для зниження тривоги та інших видів психологічного дискомфорту. Психоаналітики «другого покоління», послідовники Отто Феніхеля, вбачали призначення цих захисних механізмів у збереженні самооцінки (13). Новим, чемнішим поясненням самообману стало таке: ми вдаємося до нього через те, що витерпіти правду нам не до снаги. Наші его й самооцінка вразливі, тому потребують захисту від прикрої інформації, наприклад новини, що ми нізащо не переможемо на конкурсі чи що хворіємо на приховану форму раку.
В одній з рубрик подкасту «Радіолаб» («Radiolab») Гарольд Саккейм — один з перших психологів, що експериментально вивчали самообман, — пояснює це явище так: САККЕЙМ: [Пригнічені люди] бачать увесь біль світу, жорстоке ставлення людей одне до одного й розповідають про себе геть усе: про власні слабкості чи як кепсько повелися з кимось. Біда в тому, що вони мають рацію, тому допомогти їм можна лиш одним-єдиним способом — навчити помилятися.
РОБЕРТ КРУЛВІЧ (ведучий): Тобто є сенс у тому, щоб приховувати від себе дійсність?
САККЕЙМ: Ми настільки вразливі до будь-якого болю, що здатність викривляти дійсність насправді є даром (14).
Попри всю свою поетичність, такий «олдскульний» погляд не дає відповіді на одне важливе запитання: «Чому природа за допомогою еволюції (15) зробила наш мозок саме таким?» Інформація для людського мозку — життєдайна сила, тому до її ігнорування і викривлення слід ставитися серйозніше. Якщо метою цього є зберегти самооцінку, то ефективніше було б зміцнити механізм мозку, відповідальний за самооцінку, зробити його стійкішим до неприємної інформації. Так само, якщо це робиться з метою знизити тривогу, очевидним рішенням було б учинити так, щоб мозок менше тривожився, перебуваючи під впливом стресу.
Самообман для збереження самооцінки й зниження тривоги завдає більше шкоди, ніж користі. Це ніби як намагатися зігрітися взимку, дуючи феном на термометр: показник температури зросте, але будинок від того не нагріється й цокотати зубами ви не перестанете (16).
Або ж уявіть себе генералом на чолі армії. Ваше військо оточив ворог, що значно переважає вас у чисельності, а плану до відступу у вас нема. Ви схилилися над великою мапою і, міркуючи, що ж робити, раптом усвідомлюєте, що з мапи дуже легко стерти оте пасмо гір, яке блокує вам шлях до відступу, і намалювати там прохід. Як же втішно мати шлях до втечі! От тільки мапа — це не місцевість, а справжні гори так просто гумкою не стерти. Хай що ви зробите з мапою, але таки залишитесь оточеними. Отже, викривлюючи реальність, ви ризикуєте ухвалити погане рішення, що призведе до ще гірших наслідків.
Генерал, який полюбляє давати волю фантазії, швидко програє війну. Те саме й з нашим мозком, тому причина для самообману мусить бути кращою, аніж звичайне бажання психологічного комфорту.
Нова школа: самообман як засіб маніпуляції
Протягом останніх років психологи — головно ті, що вивчають людську поведінку з погляду еволюції, — знайшли більш задовільне пояснення самообману. Якщо стара школа вважала його внутрішньоспрямованим, захисним і (як у випадку з генералом, котрий виправляє мапу) шкідливим явищем, то представники нової бачать у ньому зовнішньоспрямований, маніпулятивний і, як наслідок, самокорисливий механізм.
Двома найновішими роботами представників школи є Тріверсова «Безрозсудство дурнів» (2011) та «Чому всі (інші) обманюють» («Why Everyone (Else) is a Hypocrite») (2013) Роберта Курцбана. Нова школа має за джерело ідеї нобелівського лауреата з економіки (17) Томаса Шеллінґа, відомого завдяки застосуванню теорії ігор до аналізу проблем конфлікту й кооперації.
У книжці 1967 року «Стратегія конфлікту» Шеллінґ розглядав явище так званих ігор зі змішаними мотивами. Це сценарії, за якими в гру грає двоє й більше гравців, чиї інтереси перетинаються, але водночас дещо розходяться. Завдяки спільності інтересів учасники мають стимул до співпраці, однак через їх розбіжність схильні до конфлікту. Якщо це здається вам знайомим, то бодай тому, що люди (як і наші пращури-примати) грають в ігри зі змішаними мотивами ось уже протягом кількох мільйонів років. Ми робимо це щодня, задля цього й створено наш мозок. Менше з тим, як доводить Шеллінґ, ігри зі змішаними мотивами можуть також спонукати до дивної, контрпродуктивної поведінки.
Класичним прикладом є гра на перевірку мужності, у яку бавляться юнаки на автівках. Суть її полягає в тому, що двоє повинні мчати назустріч один одному, а той, хто зверне перший, програє (18). Традиційно ця гра є демонстрацією бравади, однак якщо бажаєте дійсно перемогти в ній, ось що радить Шеллінґ: ставши навпроти свого опонента й завівши двигун, зніміть своє кермо й помахайте ним супернику. Таким чином він побачить, що ви налаштовані рішуче й не маєте іншого виходу, окрім як мчати напряму, хай що там станеться. Якщо лише він не бажає загинути, то буде змушений звернути першим, а ви переможете.
Причина, з якої це рішення контрінтуїтивне, полягає в тому, що обмежити свої варіанти — вибір не вельми вдалий. Утім, Шеллінґ з’ясував, що викривлені стимули, які призводять до обмеження вибору, та інші напозір нераціональні дії насправді є стратегічними.
Серед них такі:
• Закриття чи обмеження каналу комунікації. Ви можете навмисне вимкнути телефон, коли знаєте, що хтось потелефонує вам з якимось проханням, або вам легше провести важку розмову через листування, ніж віч-на-віч.
• Готовність зазнати покарання в майбутньому. «З-поміж усіх законних привілеїв будь-якої корпорації, — пише Шеллінґ, — у підручниках згадано тільки два: право на судовий позов і “право” бути судимим. Але ж хто хоче, щоб його судили?! Річ у тім, що насправді це право дає повноваження обіцяти позичити грошей, укласти контракт або започаткувати ділові відносини з кимось, хто може зазнати від цього негараздів. Коли на вас дійсно позиваються, це «право» в ретроспективі перетворюється на зобов’язання, але доти воно було неодмінною умовою для ведення бізнесу» (19).
• Ігнорування інформації, відоме також як стратегічне незнання. Якщо вас викрали, ви можете не схотіти бачити обличчя чи знати імені викрадача. Чому? Бо якщо він знатиме, що в майбутньому ви можете виказати його (поліції), то матиме менше підстав відпустити вас. У деяких випадках знання може бути великою відповідальністю.
• Цілеспрямована віра в щось заздалегідь неправдива. Якщо ви генерал, непохитно переконаний у тому, що його армія переможе, навіть якщо все проти вас, це може залякати й змусити вашого супротивника відступити.
Інакше кажучи, іграми зі змішаними мотивами керують стимули, що спонукають до самообману.
А проте щось тут не збігається. Згідно з теорією рішень, краще мати більше варіантів і знати більше, однак Шеллінґ твердить, що в багатьох сценаріях самообмеження та самосаботаж є виграшним кроком. То в чому ж річ?
Виявляється, усе просто. Класична теорія рішень описує все правильно: у власне самосаботажі нема жодної цінності — вона полягає в переконанні інших гравців, що ви саботували себе. Тому й у змаганнях з машинами ви переможете не тому, що не зможете кермувати, а через те, що ваш опонент повірить, що ви не в змозі цього робити. Так само у випадку з викраденням постраждаєте ви не тому, що побачите лице викрадача, а тому, що він може подумати, ніби ви його побачили. А от якщо вам поталанить роздивитися його обличчя тишком-нишком, щоб він про це не здогадався, ви лише виграєте.
За такою логікою нема нічого корисного в тім, щоб мати потаємні прогалини в знаннях чи вірити в хибні речі. Цінність стратегічного незнання і пов’язаних з ним явищ полягає в тому, як поведуться інші, якщо віритимуть, ніби ви нічого не тямите. Курцбан пише: «Що публічніше незнання, то воно корисніше» (20). Тобто його треба виставляти напоказ і переконувати інших.
З іншого боку, самообман корисний лише тоді, коли ваш опонент здатен узяти до уваги ваш ментальний стан. Приміром, із природною стихією не поблефуєш. Коли на вас суне ураган, нема сенсу його ігнорувати. Йому байдуже, знаєте ви про нього чи ні. Самосаботаж ефективний лише в разі, коли ваш опонент має розум. Як правило, такими опонентами є інші люди, однак теоретично ними можуть бути й деякі розумні тварини, ба навіть гіпотетичні роботи з майбутнього й прибульці з космосу. До тактики самосаботажу одна проти одної й усіх навколо вдаються також корпорації і держави. Отже, самосаботаж є тактикою, застосовною лише до соціальних істот у соціальних ситуаціях.
Складно перебільшити те, про що говорять Шеллінґ, Тріверс, Курцбан та інші дослідники. Усі вони згодні з тим, що ми, люди, змушені обдурювати себе. Ті, хто не бажає грати в ці ігри, опиняться в програші порівняно з тими, хто дотримується цього правила. Саме тому ми часом нехтуємо критично важливою інформацією і легко віримо в побрехеньки, а разом з ними — й у виставлені напоказ завідомо викривлені ідеї. Річ у тому, що це виграшна тактика.
Як пише Тріверс, «ми дуримо себе, щоб ще ліпше дурити інших» (21).
Чому ми віримо у власну брехню?
Залишається одне важливе запитання. Якщо метою самообману є справити певне враження на інших, то чому ми викривлюємо правду й для себе самих? Чим самообман кращий за усвідомлену брехню?
На це запитання існує сила-силенна відповідей, однак більшість із них зводиться до того, що свідомо брехати важко, адже це потребує неабияких ментальних зусиль. До прикладу, Гекльбер рі Фінн так старався, аби його побрехеньки звучали правдопо дібно, що зрештою попався на вигадках. Ще важче брехати, коли відповідати треба швидко. Як одного разу сказав, імовірно, Марк Твен, «коли кажеш правду, не треба нічого запа м’ятовувати» (22).
Окрім розумового напруження, брехня важка ще й тим, що ми, обманюючи, змушені боротися зі страхом бути викритими.
Люди сердяться, коли їм брешуть, — ця реакція так само поширена, як і власне брехня. (Відомо навіть, що оси мстять іншим осам, коли ловлять їх на брехні (23).) Відповідно, крім психопатів і невиправних брехунів, більшість людей боїться нахабно брехати, бо виказати їх може ціла купа ознак: приско- рене серцебиття, підвищена температура, піт, смикання. У декого, коли він бреше, сіпається око, стається нервовий тик, ламається голос чи сохне в горлі (24).
З огляду на це часто найкращим способом змусити інших повірити в щось є перетворити це щось на реальність. Тому, випробовуючи свою мужність у смертельних перегонах, замало сказати суперникові: «Дивись, я зняв своє кермо!» Він не повірить вам, доки не побачить, що ви дійсно це зробили. Так само, воліючи переконати інших у тому, що ми в щось віримо, треба самим насправді повірити в це. Інші люди не дурні, вони розуміють, що нам вигідно обманювати, тому ретельно пильнують, чи ми, бува, їх не дуримо. Вони аналізують наші слова (часто порівнюючи з тим, що ми казали раніше), оцінюють вираз обличчя й стежать за нашою поведінкою, щоб переконатися, що ми чинимо так, як кажемо.
Суть у тому, що наше мислення не настільки приватне, як нам того хотілося б. Іншим частково видно, про що ми думаємо.
В умовах такої напівпрозорості думок самообман є найнадійнішим способом обдурити решту.
Теоретично це не брехня (адже робимо це не усвідомлено й не навмисне), але наслідки такі самі. «Ми приховуємо реальність від власної свідомості, — пише Тріверс, — щоб надійніше приховувати її від чужинців» (25).
Достеменне відтворення зовнішнього світу не є найголовнішим завданням мозку. Мозок розвинувся, щоб допомагати організму — а зрештою і генам — жити й процвітати у світі, який складається не із самих лише каменів, білок та ураганів, а й з інших, людських істот. Отож, якщо нам випадає проводити більшу частину життя, спілкуючись з людьми (що ми, власне, і робимо) та переконуючи їх у певних речах (це ми також робимо), то чому б мозку, крім об’єктивної картини світу, не відображати й наші соціально корисні переконання? Треба лише надівати маску протягом тривалого часу — і вона стане твоїм облич чям (26). Варто довго пограти якусь роль — і вона стане твоїм життям. Варто якийсь час удавати, ніби віриш у щось, — і повіриш у це насправді (27).
До речі, саме тому самообман аж такою мірою цікавить політиків. Соціальний тиск на їхні погляди колосальний, тому, з погляду психології, політики не так «брешуть», як «перетравлюють» власний самообман (28). І перше, і друге є способами надурити інших, просто самообман важче визначити й покарати.
Самообман на практиці
Існує принаймні чотири способи, у які самообман допомагає нам виграти в іграх зі змішаними мотивами. Персоналізуймо їх у чотирьох різних архетипах: Безумець, Лояліст, Натхненник і Брехун.
БЕЗУМЕЦЬ
«Я готовий на все, — заявляє Безумець, — тому не стійте на моєму шляху!»
Коли ми звертаємося до певної послідовності дій, це часто змінює мотиви інших гравців. Тому, знявши кермо, ми, швидше за все, виграємо в змаганні на авто. А ще саме тому бізнесмени, бандити, спортсмени й усі, хто веде конкурентну діяльність, намагаються залякати суперника.
Рік Лагає пояснює, чому спортсменам вигідно розігрувати із себе Безумців:
Спортсмени використовують найменші ознаки втоми суперника для самопідбадьорення (наприклад, коли марафонець думає: «Дивись, як він дихає — йому кінець. Потерпи ще трошки й виграєш»). Через це спортсмени приховують від суперників (негативну) інформацію про себе. Щойно ви проявляєте «ознаки слабкості», як суперник бачить у них шанс на успіх і здобуває більше підстав далі змагатись та витрачати енергію (29).
Частково такою була стратегія Річарда Ніксона під час війни у В’єтнамі. Ось як він пояснив начальникові свого штабу Бобу Гальдеману:
Бобе, я називаю це теорією безумця. Хочу, щоб в’єтнамці повірили, ніби я дістався до тієї точки, коли буду ладен спинити війну будь-яким коштом. Усе, чого нам треба, це поширити серед них розмови на кшталт: «Боже милий, той Ніксон одержимий комуністами, не можна чіпати його, коли він сердиться, до того ж у нього ядерна зброя», — і Хо Ші Мін примчить у Париж благати миру вже за два дні (30).
Ясна річ, план Ніксона спрацював не зовсім так, як він сподівався, проте сенсу не був позбавлений. Людям часто здається, що краще поступитися божевільному, і тому у відповідь на цей стимул наш мозок змушує нас поводитися безтямно.
ЛОЯЛІСТ
«Аякже, я згоден з вашими поглядами», — каже Лояліст, таким чином демонструючи свою вірність і сподіваючись заробити натомість довіру.
Багато в чому віра є штукою політичною. Саме тому зазвичай ми віримо версії друга — скажімо, про розставання чи конфлікт на роботі, — хай навіть знаємо, що історія має інший бік, не менш переконливий. До того ж через це сліпа віра є невід’ємною вимогою релігійних і до меншої міри соціальних, професійних і політичних груп. Коли на кону стоять фундаментальні принципи групи, ті, хто виявить найбільшу відданість їм (хто співатиме найгучніше чи міцніше заплющить очі на суперечливі докази), заживе найбільше довіри серед своїх одногрупників. Простішими словами, хто беззаперечно дотримуватиметься політики компанії, хай якою бридкою вона є, той матиме більше прихильності співробітників — особливо керівництва — і швидше рухатиметься кар’єрною драбиною.
У дійсності вірність у стосунках ми часто вимірюємо ступенем ірраціональності й невиправданості віри. Скажімо, якщо працівник лишається на роботі, на якій отримує удвічі більше грошей, ніж деінде, це не вірність, а розрахунок. Так само це не лояльність, коли хтось зостається зі своєю парою, бо не має іншого вибору. Такі види стосунків забарвлюються в колір «вірності» лише в разі, коли ми не втрачаємо відданості за сильної спокуси відступитися. Так само не відображає вірності й віра в істину, у яку ми й так маємо усі підстави вірити. Це тільки свідчить про вірність вірі в щось таке, у що ми не мали б підстав вірити, якби не були вірні.
Лоялістську функцію наших поглядів оприявнює одна відома китайська притча:
Чжао Ґао був могутній чоловік, що прагнув здобути ще більше влади. Одного дня на зустріч з імператором і високопосадовцями він привів оленя та сказав, що це «чудовий кінь». Імператор вважав Чжао Ґао за свого наставника й цілковито довіряв йому, тому погодився з тим, що перед ним кінь. Чимало чиновників підтримало його, утім, дехто промовчав або ж заперечив. Згодом
Чжао Ґао скористався цим трюком, щоб позбутися всіх ворогів: убив усіх чиновників, які відмовилися назвати оленя конем (31).
Якби Чжао Ґао назвав оленя оленем, його хитрощі не спрацювали б. Правда — кепський показник вірності.
НАТХНЕННИК
«Я знаю, що це правда, — каже Натхненник. — Нумо вірити в неї разом!»
Цей вид самообману є формою пропаганди. Як пише Курцбан, «часом вигідніше ‹…› помилятися таким чином, що, коли інші повірять у цю вашу помилку, вам те буде стратегічно вигідно» (32).
Як бачимо, підбадьорення має на меті змінити погляди людей. Що палкіше ми в щось віримо, то легше переконуємо інших у тому, що це правда. Політик, твердо переконаний, що виграє за всяку ціну, матиме перевагу над суперниками, які розглядають свої шанси чесніше. Засновник стартапу, від якого віє впевненістю (хай не завжди заслужено), має більше шансів залучити інвесторів і знайти працівників, аніж той, хто об’єктивно оцінює свої шанси.
Коли ми брешемо собі про власне здоров’я — цілком нехтуючи інформацією або ж викривляючи її, — здається, ніби намагаємося захиститись від неприємних новин. Однак причиною, чому прагнемо захистити своє его (чому ми навчилися відчувати біль, коли
воно в небезпеці), є створити позитивне соціальне враження. Особисто ми не виграємо від того, що хибно розуміємо власний стан здоров’я, зате коли інші вважають нас здоровими — це нам на руку.
Колега Стіва Джобса Білл Аткінсон якось сказав про самообман Джобса ось що: «Завдяки цьому він змусив інших поділяти свої погляди, бо свідомо прийняв і культивував [самообман]» (33).
БРЕХУН
«Я не розумію, про що ти, — каже Брехун у відповідь на звинувачення. — Я керувався щонайчистішими намірами».
Як ми вже писали в розділі 3, чимало норм залежить від намірів виконавця. Наприклад, ввічливість зазвичай вітають, але якщо ви поводитесь ввічливо, маючи намір дістати від цього вигоду, — це вже гріх. Так само й з товариськістю: зазвичай це гарна риса, проте якщо ви товариські, бо маєте романтичні наміри, це флірт, який нерідко є недоречним. Серед інших дрібних грішків, що залежать від того, якими намірами ми керуємось, є хвалькуватість, хизування, лестощі, брехня, політичні ігри й будь-яка егоїстична поведінка загалом. Щоправда, коли ми дуримо себе щодо власних мотивів, такі провинності карати вже тяжче. У наступному розділі розглянемо це докладніше.
В інших випадках за показник того, що норму порушено, правлять не стільки наші наміри, як усвідомлення. Часом усвідомлення того, що відбувся переступ, викликає в нас почуття морального чи законного обов’язку щось із цим удіяти (34). Приміром, якщо ми бачимо, як наш друг краде щось у крамниці, то стаємо співучасниками злочину, через що намагаємося заплющити на це очі або вигадати правдоподібну відмовку, аби не мати чого приховувати, якщо нас колись про це запитають.
* * *
Знову ж таки, самообман працює в цих сценаріях, бо інші люди намагаються прочитати наші думки й реагувати залежно від того, що вони там побачать (або ж що, на їхню думку, вони там побачать). Отже, ми дуримо самих себе, щоб ефективніше обманювати інших і маніпулювати. Ми можемо залякати (як Безумець), заслужити довіру (як Лояліст), змінити чиїсь погляди (як Натхненник) або ж скинути їх зі свого хвоста (як Брехун).
Звичайно, це все навзаєм не виключає одне одного. Будь-який самообман може слугувати кільком цілям одночасно. Якщо мати обвинувачуваного в убивстві переконана, що її синочок не винен, вона розігрує із себе Лоялістку перед сином і Натхненницю перед присяжними. Якщо спортсмен демонструє показну впевненість у власній перемозі, він розігрує водночас Натхненника (перед фанами, товаришами по команді й уболівальниками) і Безумця (перед суперником).