Що сталось?
31 травня стався трагічний випадок – в Переяслав-Хмельницькому постріл в голову отримала 5-річна дитина. Про злочин двох поліцейських у стані алкогольного сп’яніння стало відомо після оперування дитини із тілесними ушкодженнями голови, за життя якої боролись лікарі реанімаційного відділення. 3 червня дитина померла. З інформації, опублікованої в медіа, можна зробити припущення, що поліцейські влаштували саморобний тир або просто вправлялись у своїх вміннях із травматичною зброєю, стріляючи по дрібних предметах. Відбулось це у позаробочий час та за відсутності вогнепальної зброї, однак жодним чином не виправдовує поліцейських, які вчинили загальнокримінальний злочин, тобто не пов’язаний з їхніми владними повноваженнями. Але тут є символічний аспект – ці люди були тими, хто мав захищати наші права, вони були поліцейськими, а халатне поводження зі зброєю, в результаті якого гинуть люди жодним чином не відповідає цьому символу. Понад те, таким людям не місце серед поліції, про що можна було б зрозуміти під час відбору або роботи психолога з ними (якби вона була, звісно).
Тож хто в цьому винен? Авакова у відставку?
Я б сказав, що це дуже складне питання, відповідь на яке не лежить у вимірі “Авакова у відставку”. Давайте “відділяти зерна від плевел”.
По-перше, міністр внутрішніх справ відповідає за державну політику у правоохоронній сфері. Будь-які недопрацювання у сфері реформ це, зокрема, його політична відповідальність. Тому цілком нормально закликати міністра піти у відставку, але вирішувати лише йому і навряд чи Аваков та людина, яка поступиться посадою. Натомість, якщо його політика дійсно недолуга, існує порядок звільнення його з посади Верховною Радою України – варто апелювати до неї.
По-друге, існує вертикаль управління поліції. Чому не висуваються вимоги до Голови Нацполіції Сергія Князєва чи керівника поліції Київської області? До речі, саме останній, пан Ценов, написав рапорт про власне звільнення, який було підтримано керівництвом Нацполіції та попрохав направити його в ООС.
По-третє, існують питання публічної комунікації. Як наразі поводить себе поліція? Чи заперечує факт вчинення? (нагадаю, що до Революції Гідності це було класична тактика – все заперечувати, згадайте смерть студента Індила у відділенні поліції в 2010 році). Чи надано всі матеріали Державному бюро розслідувань? Чи приїжджає вище керівництво з метою тиску на суд (нагадаю, що у справі патрульного Олійника саме так і було). Здається, сьогодні ми маємо адекватнішу реакцію, ніж раніше.
По-четверте, в чому саме винна реформа поліції? В тому, що ці поліцейські колишній ДАІшник та беркутівець, які успішно пройшли атестацію? Але нагадаю, що атестація було з самого початку саботована з боку старого керівництва МВС, яке розробило Інструкцію, затверджену наказом №1465, відповідно до якої будь-який поліцейських без зайвого клопоту міг поновитись на посаді в порядку адміністративного судочинства.
По-п’яте, моя думка, що проблема ось в чому:
- фактична безкарність правоохоронців за вчинення службових злочинів, що переноситься на повсякденне, цивільне життя;
- відсутність належної дозвільної системи в Україні, тобто обліку зброї, зокрема травматичної;
- відсутність належної психологічної роботи з поліцейськими, що постійно перебувають у стресі;
- відсутність дієвих механізмів атестування поліцейських.
На мій погляд, саме останні системні проблеми, є причиною цього злочину, а сама реакція поліції у вигляді службового розслідування та Державного бюро розслідувань у вигляді кримінального провадження відповідає стандартам роботи правоохоронної системи. Питання відставки Авакова – залиште політикам. А от у мене інше питання – чи зробить щось МВС та Нацполіція у розв’язанні системних проблем та превенції таких злочинів? Давайте ставити краще його.
Так чому ж першочергові дії правоохоронців критикують?
Якщо виходити із згадано вище рецепту – оцінювати МВС та Нацполіцію відповідно до того, як вони реагують на резонансні злочини своїх працівників, то найважливішим кроком є ефективність досудового розслідування та судового розгляду таких злочинів. Якщо пригадати справу “патрульного Олійника”, який ймовірно застрелив пасажира автомобіля марки BMW чи Княжичі, чи багато інших резонансних злочинів в Україні – ми майже нічого не знаємо про результати розслідування цих злочинів. Саме тому основна увага прикута до першочергових дій – первинної кваліфікації, невідкладних слідчих дій, затримань, підозр та запобіжних заходів у кримінальному провадженні.
Моя думка стосовно цього провадження ґрунтується виключно на інформації, опублікованій в медіа (яка є суперечливою, наприклад в питанні того, хто проводив перший допит затриманих поліцейських), але на її підставі можу підкреслити критичні точки, які можуть вплинути на допустимість зібраних доказів та можливість довести вину поліцейських, тобто невідворотність покарання для них:
1. Незаконне затримання. Поліцейські були затримані безпідставно, адже стаття 208 КПК України, яку згадує поліція, дозволяє затримати особу під час вчинення злочину або одразу після нього, однак не після того як сплинув час. Для цього існує так званий “ордерний” порядок затримання в порядку статей 187-191 КПК України, який, на жаль, в Україні не дієвий, адже потребує спочатку повідомлення особі про підозру, далі звернення правоохоронців до суду на дозвіл на затримання і врешті-решт саме затримання. Логічно припустити, що в час, поки правоохоронців будуть ходити в суд “запідозрені” особи зможуть втекти, знищити знаряддя вчинення злочину, вплинути на свідків тощо. Це системна проблема, про яку не заведено говорити у широкому колі, однак те, що її не було розв’язано раніше, зокрема з ініціативи МВС та Нацполіції, може призвести до негативних наслідків для сторони обвинувачення.
2. Порушення правил підслідності. Як перший допит затриманих осіб, так і обшуки в їх приміщеннях, здійснювались слідчими Нацполіції, які перші взялись за розслідування цього злочину. Лише згодом матеріали провадження було передано за підслідністю до Державного бюро розслідувань, згідно вимог статті 216 КПК України. Якщо на цих доказах буде ґрунтуватись обвинувальний акт, то відповідно до статті 87 КПК України ці докази буде визнано недопустимими, адже порушено правила підслідності. Хоча інтуїтивно ми розуміємо, що поліція опинилась на місці події швидше і взагалі, яка різниця який орган влади буде збирати першочергові докази, однак “подарунок” 2015 року антикорупційних активістів під назвою “виключна підслідність”, яка задумувалась тільки для НАБУ, в цьому випадку грає на користь поліцейських, які можуть уникнути відповідальності.
3. Невірна кваліфікація злочину. Найдивніша помилка з боку професійних слідчих та прокурорів полягає у застосування інституту співучасті в необережному злочині. Державне бюро розслідувань повідомило про підозру у скоєнні злочину, передбаченому ч. 2 ст. 28 та ст. 128 КК України. Тобто за їх версією, мала місце попередня змова групи осіб у необережному тяжкому або середньої тяжкості тілесного ушкодження. Нагадаю, що згідно статті 26 КК України співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Тобто жодної співучасті у злочині, вчиненому з необережності бути просто не може, адже поліцейські не домовлялись стріляти по дитині і не бажали завдати шкоди, водночас лише злочинно-самовпевнено “палили” з травматичної зброї по дрібним предметам та мали припускати, що десь неподалік знаходяться люди. Звісно, з огляду на аморальність злочину можна було б інкримінувати все що завгодно, зокрема умисне вбивство дитини, але питання в тому, що будь-який адвокат “розіб’є” таку кваліфікацію і якщо ми хочемо справедливого покарання для поліцейських, то маємо застосовувати юридично вірну кваліфікацію, щоб вона “встояла” в суді.
Врешті-решт, слідчими ДБР прийнято рішення про повідомлення додаткової підозри за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 296 КК України (хуліганство, вчинене групою осіб із застосуванням вогнепальної зброї). Тому, навіть якщо прокурор піде в судове засідання з основною кваліфікацією і вона “провалиться”, є шанс притягнути до відповідальності винних осіб. Але сподіваюсь, що прокуратура швидко зорієнтується і здійснить належну кваліфікацію цього злочину.
Тож поки нам залишається лише стежити за резонансним провадженням, вимагати справедливого судочинства та врешті-решт вимагати глибоких, системних та послідовних реформ в органах поліції, адже їх потребує кожен. Хтось буде вимагати відставки, хтось публічного звітування, головне – нагадувати владі про те, що громадянське суспільство не “спустить це на гальмах”.