В історії індіанських народів годі уникнути поділу на періоди «до» й «після Колумба». Ім’я славетного мореплавця стало синонімом нездоланної й жорстокої сили, яка кинула ці народи в безжальний світ чужої для них цивілізації. Жодній з численних спроб корінних американців «повернутися до раю» не судилося кардинально змінити плин історії. На теренах Америки неухильно утверджувалося багаторасове суспільство, що в його ієрархії індіанцям були відведені лише найнижчі щаблі.
Та згодом сталося дещо несподіване: ідеї європейського Просвітництва запалили білих колоністів ненавистю до метрополії! Володіючи коштами, зброєю й модерними знаннями, креоли становили для колоніального режиму куди більшу загрозу, ніж індіанські повстанці, але й вони були неспроможні подужати цей режим лише власними силами. Тоді в дусі сповідуваних ними ліберальних принципів волелюбні креоли пообіцяли своїм «кольоровим» співвітчизникам громадянське рівноправ’я в обмін на їхню співучасть у поваленні влади Мадриду. Цієї угоди в цілому було дотримано: попри потужну економічну, політичну й культурну гегемонію креольства, юридично метиси та індіанці дістали в нових державах однакові з креолами права й свободи.
Чи не була порожнім звуком така «паперова» рівність вочевидь нерівних соціальних партнерів? Пригадаймо що на поч. ХІХ ст. народи Балтії, слов’янські меншини Австрійської імперії, баски, фламандці тощо так само були впослідженими етносами, які посідали нижчі щаблі соціальної ієрархії й не були представлені в державних структурах, діловому світі, духовному житті. Однак до кінця століття ця ситуація кардинально змінилася: упосліджені національні групи сформували підприємницькі та інтелектуальні прошарки, їх мови зазвучали в державних установах та університетах, вони почали створювати власні політичні партії, школи, театри, видавництва тощо.
Натомість у країнах Латинської Америки по двох століттях незалежності та формального рівноправ’я все ще зберігається гегемонія креольства. Навіть «на око» видно, що провідні підприємці, урядовці та інтелектуали цих країн майже поспіль належать до білої раси, натомість бідняки та сільські орендарі здебільшого мають індіанське коріння. Рівність прав не сприяє подоланню соціально-економічної нерівності, навпаки – остання постійно провокує замахи на «паперові» свободи. Це і доволі поширений «побутовий» расизм, і численні зазіхання на власність та самоуправління індіанських громад і, зрештою, акти геноциду корінного населення, які неодноразово мали місце в країнах континенту аж до ХХІ ст.
Втім, можна навести розлогий список осіб індіанського походження, які в різні часи ставали лідерами держав, високопосадовцями, інтелектуалами, митцями тощо. Себто «соціальні ліфти» для індіанців в принципі існують, але... Обов’язковою платнею за соціальний поступ є розрив з індіанським середовищем, мовою й звичаями предків. Діти й онуки «успішних» зростають уже в креольському світі, натомість індіанський світ залишається злиденним, темним, безперспективним попри всі досягнення окремих його «висуванців».
На зорі незалежності корінні американці ще кількісно переважали в багатьох країнах і можна було сподіватися, що ядром формування хоча б деяких модерних націй стануть індіанські народності. Однак повсюди в Латинській Америці сáме креольство виявилося тим елементом, на який орієнтувалися «небілі» прошарки населення в процесах націєтворення. Внесок індіанства обмежився переважно символічною цариною – окремими діалектними словами, елементами одягу, місцевими стравами тощо. Сьогодні майже в усіх державах континенту більшість становлять іспаномовні нації з креольською культурою, які продовжують розчиняти в собі індіанське населення.
У відносно заможних регіонах Болівії навіть виник рух за відокремлення від бідних індіанських провінцій. Сумний парадокс полягає в тому, що бунтівні регіони заселені не якимись білявими арійцями, а переважно відірваними від свого коріння нащадками кечуа та аймара. В 2006-му р. вперше в історії цієї країни її президентом було обрано етнічного індіанця Ево Моралеса. Спочатку кабінет нового глави держави складався переважно з індіанських активістів, плекав плани «деколонізації», спробував запровадити обов’язкове вивчення місцевих мов школярами та держслужбовцями. Ця скромна програма, супроводжувана однак гучними й невиваженими заявами деяких активістів «індеанізації» роздратувала іспаномовних городян. Бюрократичними методами було поховано значну частину намічених заходів, а більшість міністрів-індіанців невдовзі мусили полишити кабінет…
Власне індіанської моделі поступу ніхто ніде так і не створив! Ситуація ж із мовами корінного населення виглядає особливо трагічною: уживані лише в усному спілкуванні, вони незворотно втрачають своїх носіїв. Приміром, у таких суто індіанських містечках, як Зумбагуа (Еквадор) або Сантьяго-де-Атитлан (Гватемала) не побачиш жодного напису місцевими мовами. Навіть рукописні оголошення на кшталт «Продам цеглу» або «Знімаю вроки» тут пишуть тільки іспанською! В книгарні гватемальського Панагачеля я спитав у продавчині-індіанки, чи є якісь книжки мовами майя – вона ретельно шукала, проте знайшла тільки пару словників. Чи великим попитом користуються словники мов, якими говорять винятково «на кухні»?
Індіанська етнічність зазнала жорстокого й довготривалого придушення, наслідки якого даються взнаки дотепер. Однак навряд чи можна стверджувати, що політика придушення залишається поточною реальністю континенту. Протягом останніх десятиліть в деяких країнах при владі перебували відверто «проіндіанські» режими; деінде місцеві мови дістали державний статус; міжнародні організації намагаються затримати індіанський світ при житті й сприяють відповідним ініціативам «знизу». Як виглядає, бракує якраз останніх. Після століть гноблення й насильства індіанські нації ніби поринули в депресію, вихід з якої шукають радше в царині традиційної творчості, ніж модерного націєтворення.
Я пробував розмовляти на цю тему з представниками різних індіанських громад. Неправда, що всі індіанці збайдужіли до своєї етнічної спадщини! Однак перед збайдужілими стеляться широкі дороги, второвані поколіннями асимілянтів, натомість небайдужі. Навіть серед них мало хто годен уявити повноцінне національне буття своїх народів у сучасних формах і діяти в дусі такої перспективи. Поволі ситуація змінюється: в Болівії відкрито 3 індіанських університети, в Перу щойно почав працювати телеканал мовою кечуа, в Парагваї на гуарані виходять книжки та викладають у школах. Однак масштаб змін є далеко недостатнім, аби зупинити деіндеанізацію континенту.
В еквадорському Отавало ми з дружиною на таксі поверталися із заповіднику кондорів. Зачувши нашу розмову, молодий водій поцікавився, якою мовою ми говоримо, а дізнавшись, що українською (чи знав перед тим про існування такої мови?) захотів ніби спробувати її на смак. Спитав, як буде по-нашому «сонце», «земля», «вода», після чого з гордістю заявив, що «ми теж маємо свою власну мову – кечуа». «Бережіть же її й не дайте їй згаснути!» - відповів я йому.
Другого дня зранку, коли ми прямували до священного водоспаду Пегуче нас обігнала весела зграйка добре доглянутих школяриків. В місцевих було щось на кшталт обливаного понеділка, тому заїжджим «ґрінґо» влаштували рясний душ із фарби та води. Але менше з тим, адже діти гомоніли на кечуа: весело, невимушено, без жодних указівок учителів – достоту так, як і належить розмовляти своєю материнською мовою. Хотілося обійняти й розцілувати цих капосних дітлахів!
