Довкола – до болю знайомі краєвиди, звуки, запахи. Ось малий пастушок жене череду корів на пасовисько. З придорожніх обійсть чути голоси його задерикуватих однолітків, але хлопчина жваво віджартовується від їхніх закидів. Тільки чому на спинах у бичків якісь дивні горби, а з вуст темношкірого пастушка лунає мова Сервантеса?.. Сон про Україну скінчився – це ж я в Домініканській Республіці, за тисячі кілометрів від рідних Карпат.
Скромна сільська жіночка зустрічає нас на порозі дерев'яної хати – з її «вступної промови» я розумію не більше 4-5 слів. «Лемківська говірка іспанської» - кажу собі подумки, заразом вирішуючи «колись на дозвіллі» ґрунтовно розібратися врешті-решт із численними в цій мові «неправильними» дієсловами...
У тутешніх горах, як виглядає, не сформувалися самобутні етнічні групи на кшталт гуцулів, бойків, лемків. Приміром, ніде не довелося побачити ознак того, що можна було би потрактувати як національне вбрання – мешканці найглухіших сіл одягаються так само, як і міські пролетарі... Їхні оселі збудовані або з грубо обробленої дошки, або з бетону (останні в заможніших хазяїв бувають потинькованими, пофарбованими в світлі кольори) й геть усі накриті бляшаними дахами. Глину, цеглу, шифер, гіпс тут не використовують, а віконне скло заміняють саморобними дерев’яними жалюзі. Сільські церкви, придорожні каплиці, цвинтарні пам'ятники – все це теж з бетону, без будь-яких елементів декору абощо. Доволі часто можна побачити людей верхи на конях – сідла для них роблять з дерева, обклеєного... газетним папером.
В гірських районах великі латифундії трапляються нечасто. Основна маса землі належить дрібним господарям, а значна частина худоби перебуває у спільній власності сільських громад – ми бачили досить великі, схожі на колгоспні ферми. Вирощують тут як тропічні культури (чайотль, юку, батати), так і звичні для нас овочі – картоплю, помідори, перець, цибулю. Банани, кокоси, цукровий очерет можна побачити повсюди, натомість кава й какао зосереджені здебільшого у спеціалізованих господарствах. Хліб та крупи домініканці споживають у дуже малій кількості, тож країна спокійно може довозити їх іззовні.
«Земельного голоду» нібито нема. Землю тут обробляють вручну або за допомогою гужового тягла. Приблизно один із 8-10 господарів має невелику вантажівку, якою довозить зібраний ним та його «немеханізованими» сусідами врожай до великих міст, де діють величезні сучасні криті ринки (т. зв. «меркадо модело») й де на нього вже чекають гуртові перекупники... Доробитися до великих статків власною працею коло землі майже неможливо. Ознаки заможності виявляють переважно ті садиби, чиї мешканці мають родичів за кордоном, а не ті, господарі яких особливо завзято ґаздували чи подбали запровадити агрономічні новації. Знайома картина...
Держава присутня на селі переважно своїми базовими структурами – такими, як школа, поліклініка, поліцейський відділок. Аграрні відомства мають розвинену мережу сервісних центрів, які допомагають землеробам механізмами, хімічними засобами, насінням, консультаціями агрономів тощо. Влада сприяє поширенню аграрної освіти; на гірських річках її заходами постають мікроГЕС, які потім переходять у власність місцевих громад... В оцінці ефективності такої політики мої співрозмовники були по-селянськи небагатослівними, але привернула увагу промовиста деталь: тутешні ліси, по яких нам довелося кілька днів полазити з рюкзаками, відрізняються від наших карпатських відсутністю самовільних порубок! Притому охорона «зеленого друга» не є надто щільною, тож убогого селянина, чия хата стоїть десь на узліссі мусить неабияк спокушати можливість притягнути до дому кілька колод, аби потім загнати їх «наліво» чи використати для власних потреб… Однак ми не бачили жодних слідів такої діяльності й не чули про неї у розмовах! На мою думку, це свідчить, зокрема, й про те, що люди не почуваються настільки скривдженими державою та «сильними світу цього», аби бути готовими руйнувати власну країну.
Активність на селі виявляють не лише державні чинники. Так, у мальовничій гірській місцині затишно розташувався AMUCA Art Center — неприбуткова структура, яка прагне допомогти сільським жінкам «розірвати цикл бідності». Тут вони опановують секрети виробництва кераміки в індіанському стилі, яка користується попитом на ринку художньо-декоративних виробів. Значно ширші завдання ставить перед собою Estancia Natura, в якій нам пощастило побувати – це охорона природного розмаїття, вирощування екологічно чистої кави, освіта, «зелений туризм» тощо. На порозі ІІІ тисячоліття повсюди в світі постає проблема знаходження «нетрадиційних» джерел доходів для сільських мешканців, аби відвернути абсолютне й відносне зубожіння села та призупинити екологічну деградацію. На думку автора, гідними пошани є ті зусилля, яких наполегливо, а заразом делікатно докладають у цьому керунку домініканські неурядові структури.
Тихого тропічного вечора, сидячи на веранді сільської крамнички, споживаючи печений чайотль та розповідаючи горянам про Україну, я спіймав себе на думці про те, що нашим народам варто познайомитися ближче. Маю на увазі не візити офіційних осіб – холодні й здебільшого безплідні. Ось якби потоваришували між собою, скажімо, прості кампесінос* із Сьєнаги чи Манабао та бойки з Верхнячки або Либохор! Хай би, приміром, якийсь молодий ґазда, Іван чи Петро, прожив кілька місяців у сільській родині в Кордильєрі-Сентраль, рубаючи цукровий очерет та збираючи кокоси, а згодом привітав у своїй оселі тамтешнього Хуана чи Педро, погнав із ним вівці на полонину, повчив його бойківських ремесел та різдвяних колядок...
Упевнений, що ці люди швидко знайдуть спільну мову та спільні інтереси й що такого роду контакти неабияк допомогли б їм успішно шукати своє місце в світі, який стрімко модернізується. Село є корінням нації й нині в багатьох куточках світу цьому корінню загрожує майже повне всихання... Одним зі способів запобігти цьому лихові якраз і могли б стати живі контакти між селянами різних країн та континентів.