Вдумаймося, а чи є у світі хоча б один регіон без державної системи освіти?
Підемо далі: а чи є у світі приклади, коли б освітня модель століттями лишалася без змін?
При цьому в опонентів змін замість ідей експертів чомусь не має ще кращих, ще більш прогресивних та більш сучасних власних новоякісних пропозицій. Явно проглядається, що більшої турботи ніж зберегти існуюче статус-кво у них і не має. Соціальну основу противників змін складає достатньо численна освітня спільнота, для якої штамп про «найкращу у світі радянську освіту» так і лишився як родима пляма у свідомості. Хвала Богу, що не батьківсько-учнівської, бо та просто не знає хто такі Ленін, Сталін як сам Радянський Союз. На неї і надія всіх, хто готовий попрацювати на реформу по-справжньому. Останнє має значення, бо ж ніхто відкрито не виступає проти реформування пострадянської України. В освіті зокрема. Все таки більшість українців розуміють безперспективність тієї прокремлівської освітньої моделі, котра лишилася нам у спадок як така, що була зорієнтована на принципи далекі від демократичних.
А тепер про головне, тобто про дещо з того, що пропонується експертами і що викликає агресивну реакцію спротиву. Мова про конкретні освітні індикатори, чинники та проектні версії і так, щоб без патетики про «мудре, розумне, вічне, добре, доленосне, порядне, гідне, розвивальне тощо». Ну з тим, що всього цього було якомога більше не лише у деклараціях, а й у поточній практиці новітньої освітньої моделі.
Початкова Школа
До чого-чого, а до того, щоб жарт про початкову «школу, яка раніше вчила читати, писати і рахувати, а тепер перевіряє як тому навчають учнів батьки» перестав бути актуальним учнівсько-батьківська громада більш ніж готова.
Як же вийти із «зачарованого кола» домашніх завдань, які падають на плечі всієї сім’ї початківця і у якому вже чверть століття перебуває країна? До речі, деякі наївні батьки першачків зазвичай сподіваються, що під час канікул зможуть відпочити від тих домашніх завдань, але марні їхні сподівання. При цьому, якщо раніше лише учні боялися своїх вчительок, то тепер їх бояться вже й мами учнів. В основному тому, що хоча й правильно, але «не так» виконали завдання, а дитину за те вичитають перед класом. Тепер щовечора вони по скайпу звіряють один в одного як «правильно» оформити роботу своєї дитини на завтра.
Атмосфера надмірної вимогливості особливо характерна для так званих спеціалізованих шкіл, котрі починають свою «спеціалізацію» вже з 1-го класу. Як наслідок лунають експертні пропозиції відмовитися від ранньої спеціалізації школярів-початківців як такої, що прямо суперечить і віковим особливостям дитини, і місії початкової школи.
А ще пропонується замість задавати початківцям домашні завдання навчального штибу чітко планувати вчити їх читанню, письму, рахунку тощо безпосередньо у класі разом з учителем та його помічником. Звернімо увагу на пропозицію про посаду помічника вчителя молодших класів, яка існує чи не у сотні країн світу.
Стосовно завдань додому якщо й варто щось пропонувати, то хіба що тематично спрямовані пошуки учнів на щось цікавеньке для повідомлень чи творчі ручні доробки учнів для показу у класі. І без будь-яких перегонів «батьківської спроможності», а виключно як засіб розвитку у дитини смаку до вчення як такого. І щоб без будь-яких оцінювань. Лише як засіб покращення змісту поточних шкільних буднів.
А ще є проектний задум дещо віднести у часі початок роботи з учнями вчителів-предметників за рахунок формування сегменту молодшої основної школи (5 – 6 класи) та її старшого сегменту (7 – 9 класи). Таке дозволить зробити перехід до цього непростого для дитини процесу поступовим.
Також давно пропонується відмовитися від будь-якого конкурсного відбору серед учнів-початківців на користь принципу найближчої бажаної школи, до якої попадають ті, хто першим до неї записався у режимі відкритого доступу до єдиної для всіх процедури електронної реєстрації. Вже не кажучи про скасування практики першого вступного грошового внеску на потреби школи та класу. Має стати усталеною практика дійсно пронародної політики повноцінного державного фінансування усіх потреб школи. Досить ходити з локшиною на вухах, що спершу податки населення потрібно спрямувати на розвиток «сонячної енергетики» чи «енергетичного комплексу», а вже потім повернемо обличчя Мінфіну й до потреб школи.
І насамкінець про головне щодо контексту статті: «Чи ж є противники так зорієнтованим проектним модифікаціям у діяльності початкової школи?» Звісно, що так. Починаючи з Мінфіну і продовжуючи директорами більшості шкіл.
АЛЕ, чи можуть подібні зміни стати руйнівними для освіти учнів? Чи буде проти такого підходу більшість батьків громади?
Смішне питання: звісно, що НІ і ще раз НІ. Переконання у тім, що привнесення нового у зміст та форми роботи з учнями-початківцями стане руйнівником освіти є штучно сформованим міфом.
Основна Школа
Головними щодо цього ступеня освіти є проектні спроби започаткувати такий освітній курикулум, який би максимально забезпечував рівноякісну освітню підготовку всіх без виключення школярів країни. Як основи (сутність основної школи) до їхнього майбутнього профільного навчання. Як у місті, так і у селі. У відповідності до вікових особливостей учнів та місії навчання школярів до 15-річного віку. Місія основної школи у її назві - формування якісної широкої основи для подальшого ЦІЛЬОВОГО навчання у певному сегменті освітньої сфери. До речі, здатність добропорядно навчатися є базою до ВСІХ культурних чеснот особи і ніяк не навпаки. Звісно, що не має правил без деяких виключень, бо людина є більше «емоцією» ніж сформованою «функцією».
Спеціалізація у цьому віці до рівня поглибленого вивчення деяких основ наук не має перспектив стати стратегічним проектом, що й враховує світова освітня спільнота. Натомість розвиток факультативного та гурткового руху серед учнів цього віку є для їхньої специфіки більш ніж доречним варіантом.
Більше того, самі уроки за розкладом мають у вище згаданому курикулумі основної школи враховувати наступні дві важливі речі:
- по-перше, максимально можливу кількість навчального часу у формі групових та дуальних комунікаціях між самими учнями. Вчитель займає роль головного «режисера» уроку як освітнього дійства. До речі, не варто відразу починати говорити про необхідність спеціальної до того педагогічної підготовки. Досить лише відповідного конкурсу на посади, бо бути «режисером по життю» не вчаться, а народжуються. Потім добирають самоосвітою.
- по-друге, впровадження певної кількості інтегрованих курсів. Такий підхід, з одного боку, відображатиме зрослу здатність школярів цього віку до більш складних навчальних об'єктів, а з іншого, враховуватиме ще недостатню їхню готовність до повноцінного занурення у зміст програм поглибленого вивчення окремих дисциплін та ще й у спеціалізованому вигляді. Тим паче без певного життєво-шкільного досвіду.
Також існують пропозиції по запровадженню додаткових форм роботи з тими учнями, які будуть як завжди є скрізь дещо відставати від основної маси учнів.
Мова про роботу чергових вчителів з такими учнями у так званий «короткий день» наприкінці тижня. У формі збірних окремих груп: з кимось по математиці, а з кимось по читанню/письму чи з інших навчальних сегментів. При чому за бюджетний кошт. Крім того, учнів потрібно не направляти на заняття «після уроків», а співпрацюючи з батьками щораз виводити на позицію партнерства: «Вашій дитині варто позайматися додатково з нашими професійними вчителями замість того, щоб їй вдома мучитися над «домашніми завданнями» з вами чи репетиторами.
Є також робочі задуми й щодо тих учнів школи І – ІІ ступеня, котрі іноді ведуть себе неадекватно. Наприклад, замість копирсатися у зошитах чи підручниках норовлять «мукати чи бекати» за спиною вчителя. Для впливу на таких, щоб не втрачати дорогоцінний час з тими, хто тримається робочої дисципліни, потрібна спеціальна класна кімната для самостійної роботи. Зазвичай її використовують за наступною схемою: вчителька запрошує помічника, психолога чи іншого чергового вчителя, який сьогодні відповідає за цей сегмент діяльності і лагідним голосом каже: «Тут ось Петрику на цьому уроці не вдається триматися разом з класом, тому хай попрацює самостійно. Під вашим керівництвом, а я в кінці дня повідомлю його батькам, щоб вони вже самі придумали йому свої сімейні санкції». Світова практика щодо такого підходу показує: учні зазвичай намагаються уникати відлучення від колективу однолітків, але фактор існування такої кімнати є значущим для забезпечення робочої дисципліни.
Найбільш назрілим у системі шкільної освіти є впровадження дійсно незалежної і дійсно державної підсумкової атестації для випускників 9-го класу основної школи (ЗНО-9). При чому мова про школу як таку державно-суспільну освітню інституцію, у якій апріорі не може бути 10-х класів старшої профільної ланки. Лише така модель повністю враховує як вікові, так і особистісні особливості всіх школярів. Більше того, вона є першим суспільним інструментом до майбутньої здатності особи адаптуватися у свій час до того нового, що життя буде завжди підносити. Як у сімейній, громадянській, професійній сферах, так і на вікових переходах від дитинства до юнацтва та від зрілості до пенсійного спаду, у тому числі.
Ті ліцеї, до яких випускники основної школи мають вступати після школи на конкурсних засадах апріорі мають створюватися місцевою владаю як значно потужніші та перспективно більш привабливі ніж будь-яка найгарніша школа І – ІІ ступеня. За аналогією, коли будь-який університет є більш привабливим відносно найгарнішого профільного ліцею.
Ліцей
Ліцейська мережа має постати у кожному сільському районі та великих містах і з такою кількістю закладів та їхнім діапазоном профілів, що охопить кожного випускника школи І – ІІ ступеня. Якісний склад педагогічних колективів цих ліцеїв буде значно кращим ніж у школах, бо концентрація учнів, готових до поглибленого вивчення циклу дисциплін автоматично спрямує процес підбору педагогічних кадрів у цьому напрямі. Старшокласники ніколи не стануть терпіти слабкого вчителя з пріоритетних для них дисциплін хай яким родичем той буде директору ліцею чи іншому освітньому начальнику. Така ж картина учнівської вимогливості матиме місце й у випадку з майстрами виробничих дисциплін професійних ліцеїв.
А тепер оцініть яким чином подібна модель здатна наробити такої біди в освіті школярів, що геть її зруйнує? В очах цих самих школярів та їхніх батьків та ще на умовах коли всі будуть при ділі і навчання постане кращим ніж зараз? Звісно, що не відразу і скрізь, але ж з часом саме так – скрізь і для всіх.
Звісно, що ніякої руйнації освіти старшокласників не буде! Навпаки, стане краще.
Університет
З університетами та коледжами, що готуватимуть відповідний рівень професійно підготовлених випускників своїх закладів все є ще більш зрозумілим і прозорим, бо до них вступатимуть значно краще підготовлені абітурієнти ніж зараз. Профільна спеціалізація старшокласників автоматично підійме якість на значно вищий рівень, бо буде охоплювати не окремі предмети, а повноцінні цикли споріднених дисциплін. Більше того, звільнення учнів старшої ланки загальної середньої освіти від надмірної кількості предметів (зараз більше двадцяти) різко піднімає рівень їхньої цільової навчальної мотивації. Це те, про що ратував ще Григорій Сковорода: «Кожен має займатися сродною для своєї душі справою».
Звісно, мова про всіх реальних здобувачів освіти регіону у розрізі їхніх схильностей та персональної здатності. Як щодо рівня, так і профілю. Жодна особа не випадає зі сфери охоплення відповідним рівнем освіти: хтось у закладах самого регіону, а більш конкурентно-здатні у закладах потужних університетських центрів країни. Так було, є і буде скрізь по світу. І справедливість у тім, що сума здобувачів освіти є домінантою, яка отримує оптимальний для її рівня варіант самореалізації. Завдяки регіональним мережам закладів освіти, адже саме ці мережі є найбільш природною суспільною інституцією. Ці мережі апріорі неможливо зруйнувати. Звісно, за здорового глузду, який не дозволить потребу у реальній освіченості замінити псевдоосвітою у вигляді «документа» про якби освіту.
А окремі ТОП-заклади національного масштабу це, звісно, сильно, але це лише окремі заклади, бо лише окремі особи мають помітно вищий за середній рівень здатності у тій чи іншій справі.
Висновок
Про руйнацію освіти. Якщо й будуть руйнації, то вони торкнуться не здобувачів освіти чи їхніх опікунів (батьків чи родичів), а лише тих застарілих будівель шкіл чи колишніх інститутів вбогого радянського спадку, яких давно пора замінити на сучасні. І не жаліти на те ДЕРЖАВНО-СУСПІЛЬНОГО ресурсу: грошей, сил та часу. І так, щоб без подвійного оподаткування простого роботящого люду у вигляді додаткової батьківської плати на потреби школи/класу (оцініть, яке тільки формулювання) та без офшорних схованок для можновладців, їхньої політичної і чиновної прислуги. І не ті це руйнації, над якими варто «ламати списи».
Нагадаєте про вчителів чи викладачів (оцініть, яке формулювання – той, хто «викладає»), котрі гіпотетично втратять посади? По-перше, вже втрачали у 90-ті і з причини бездіяльності нашої влади. На відміну від влади, приміром, країн Бальтії. Тільки от різниця велика: тоді з освіти пішли найбільш діяльно спроможні, а зараз можуть її залишити найбільш пасивні та не готові до змін.
Головне, щоб ми пам΄ятали «золоте правило освіти»: не учні/студенти для вчителя/викладача, а вчитель/викладач для учнів/студентів». Тоді можна буде сподіватися, що замість безплідних спорів в Україні визріватиме конструктивно перспективний національний консенсус щодо важливості освітньої реформи. Зараз. Вже потім буде великий проміжок часу стабільного еволюційного розвитку. Усьому свій час, місце і кількість (цитую Миколу Бабенка).